21.03.2017__2.jpg

«Мені судилося блукати самій до кінця свого життя»

Ім’я Ольги Кобилянської стало знаком нового часу, засвідчивши вростання національної літератури в європейський контекст

 «Моє життя було б пуста хата,
якби б я не могла більше працювати.
Тоді хочу очі замкнути
і нехай мене впустять до гробу –
до моїх родичів».
(Ольга Кобилянська
«Автобіографія», 2/11 1922) 

1942 року Ользі Юліанівні було 78 років. У доповідній Генеральній дирекції поліції від 5 січня 1942 року чернівецький інспекторат поліції наводить заяви інформаторів, статті про неї, додає деякі фотографії і приходить до «ясного і безсумнівного висновку», що О. Кобилянську «необхідно передати до військового суду».

Але кого передавати до суду? Стару, немічну, майже нерухому авторку «Царівни»? Олена Панчук-Кобилянська, найрідніша на той час людина, зауваживши, що від 1933 року письменниця не творила, бо казала, що тепер більше таких, які пишуть, аніж читають, пригадувала: «Останній піврік, коли дуже ослабла, мало читала і то легеньку лектуру. /.../ Бажала сама вже померти, говорячи, що так лиш собі і другим тягарем». За словами прийомної дочки й водночас племінниці Галини-Олени (по чоловікові Панчук), «...12 марта 1942 року дістала Ольга Кобилянська мозковий удар, до того долучилося запалення легенів, по 9 днів лежі відійшла від нас всіми оплакана письменниця».

Померла Ольга Юліанівна Кобилянська 21 березня 1942 року на сімдесят дев’ятому році життя.

Планувалося, що траурна процесія – окрім родичів, ще осіб з триста – буде рухатися найошатнішою вулицею міста (у 1940 році перейменованою на честь О. Кобилянської) до Центральної площі, а відтак Руською вулицею до греко-католицької церкви і на цвинтар, але поліцейський апарат – сигуранца заборонила такий маршрут. По теперішній вулиці О. Кобилянської дійшли тільки до нинішньої Вірменської, а потім, спинившись короткочасно навпроти Народного дому, до церкви Успіння Пресвятої Богородиці, довголітньою прихожанкою якої О. Кобилянська була.

Місцева преса відмовилася вмістити на своїх сторінках повідомлення про смерть, а в посмертному оголошенні, видрукуваному на окремих великих аркушах, цензура у словосполученні «українська письменниця» слово «українська» викреслила. Були затримані на пошті телеграми, що сповіщали про день похорону. Тож коли буковинці прощалися з О. Кобилянською, в’їзд  до міста окупанти заборонили, через що багато шанувальників таланту видатної української письменниці так і не змогли провести її в останню путь. Заборонила сигуранца також промови під час похорону, але прощальне слово все ж прозвучало. Виголосила його давня приятелька письменниці, вчителька Олена Равлюк. Невеликий хор, а потім і більшість учасників траурної процесії, співали над могилою пісні, які любила О. Кобилянська і які заповідала, аби пролунали над місцем її останнього спочинку на землі – «Гуляли, гуляли», «Чуєш, брате мій». Багатьом із присутніх на похороні довелося незабаром побувати в сигуранці. А спочиває письменниця в родинному склепі на міському, Руському, як його частіше називають, цвинтарі, квартал № 72.

Відповідно до постанови Ради Наркому УРСР № 1134 від 4 вересня 1944 року в останньому чернівецькому помешканні О. Кобилянської (вул. Софії Окуневської, 5) створено її літературно-меморіальний музей, директором якого є відомий письменник Володимир Вознюк. Його перу належить унікальна праця – біографічно-краєзнавча монографія «Буковинські адреси Ольги Кобилянської» (Чернівці : Книги – ХХІ, 2006. – 276 с.), матеріали якої використано в цьому нарисі.

Віддаючи пошанівок Гірській Орлиці, пригадаймо рядки із «Царівни»:

«Мати таку свободу, щоб бути собі ціллю! Передовсім бути собі ціллю, для власного духа працювати як бджола: збагачувати його, збільшати, довести до того, щоби став сяючим, прегарним, хвилюючим, зоріючим у тисячних красках! Передовсім бути собі ціллю й обробляти самого себе, з дня на день, з року до року. Різьбити себе, вирівнювати щоби все було складне, тонке, миле. Щоби не осталося дісгармонії ані для ока, ані для серця, для жадного зі змислів. Щоби жадоба красою утихомирилася.*) Бути передовсім собі ціллю, а опісля стати або для одного чимсь величним на всі части або віддатися праці для всіх. Боротися за щось найвище, сягаючи далеко поза буденне щастя. Такий мій ідеал...». 

Світлину на згадку подарувала Анастасія Вудвуд (402 група).

Авторизуйтесь на сайті щоб мати можливість залишити коментар

ORCID: 0000-0002-1858-9269

ORCID (англ. Open Researcher and Contributor ID) — єдиний міжнародний реєстр учених для коректного цитування статей.

Перейти

Researcher ID: C-2286-2017

ResearcherID – ідентифікатор ученого (дослідника), що дає змогу формувати список власних публікацій.

Перейти

Google Scholar

Академія Google (англ. Google Scholar) - безкоштовна пошукова система за текстами наукових публікацій.

Перейти