«Мені судилося блукати самій до кінця свого життя»
Ім’я Ольги Кобилянської стало знаком нового часу, засвідчивши вростання національної літератури в європейський контекст
«Моє життя було б пуста хата,
якби б я не могла більше працювати.
Тоді хочу очі замкнути
і нехай мене впустять до гробу –
до моїх родичів».
(Ольга Кобилянська
«Автобіографія», 2/11 1922)
1942 року Ользі Юліанівні було 78 років. У доповідній Генеральній дирекції поліції від 5 січня 1942 року чернівецький інспекторат поліції наводить заяви інформаторів, статті про неї, додає деякі фотографії і приходить до «ясного і безсумнівного висновку», що О. Кобилянську «необхідно передати до військового суду».
Але кого передавати до суду? Стару, немічну, майже нерухому авторку «Царівни»? Олена Панчук-Кобилянська, найрідніша на той час людина, зауваживши, що від 1933 року письменниця не творила, бо казала, що тепер більше таких, які пишуть, аніж читають, пригадувала: «Останній піврік, коли дуже ослабла, мало читала і то легеньку лектуру. /.../ Бажала сама вже померти, говорячи, що так лиш собі і другим тягарем». За словами прийомної дочки й водночас племінниці Галини-Олени (по чоловікові Панчук), «...12 марта 1942 року дістала Ольга Кобилянська мозковий удар, до того долучилося запалення легенів, по 9 днів лежі відійшла від нас всіми оплакана письменниця».
Померла Ольга Юліанівна Кобилянська 21 березня 1942 року на сімдесят дев’ятому році життя.
Планувалося, що траурна процесія – окрім родичів, ще осіб з триста – буде рухатися найошатнішою вулицею міста (у 1940 році перейменованою на честь О. Кобилянської) до Центральної площі, а відтак Руською вулицею до греко-католицької церкви і на цвинтар, але поліцейський апарат – сигуранца заборонила такий маршрут. По теперішній вулиці О. Кобилянської дійшли тільки до нинішньої Вірменської, а потім, спинившись короткочасно навпроти Народного дому, до церкви Успіння Пресвятої Богородиці, довголітньою прихожанкою якої О. Кобилянська була.
Місцева преса відмовилася вмістити на своїх сторінках повідомлення про смерть, а в посмертному оголошенні, видрукуваному на окремих великих аркушах, цензура у словосполученні «українська письменниця» слово «українська» викреслила. Були затримані на пошті телеграми, що сповіщали про день похорону. Тож коли буковинці прощалися з О. Кобилянською, в’їзд до міста окупанти заборонили, через що багато шанувальників таланту видатної української письменниці так і не змогли провести її в останню путь. Заборонила сигуранца також промови під час похорону, але прощальне слово все ж прозвучало. Виголосила його давня приятелька письменниці, вчителька Олена Равлюк. Невеликий хор, а потім і більшість учасників траурної процесії, співали над могилою пісні, які любила О. Кобилянська і які заповідала, аби пролунали над місцем її останнього спочинку на землі – «Гуляли, гуляли», «Чуєш, брате мій». Багатьом із присутніх на похороні довелося незабаром побувати в сигуранці. А спочиває письменниця в родинному склепі на міському, Руському, як його частіше називають, цвинтарі, квартал № 72.
Відповідно до постанови Ради Наркому УРСР № 1134 від 4 вересня 1944 року в останньому чернівецькому помешканні О. Кобилянської (вул. Софії Окуневської, 5) створено її літературно-меморіальний музей, директором якого є відомий письменник Володимир Вознюк. Його перу належить унікальна праця – біографічно-краєзнавча монографія «Буковинські адреси Ольги Кобилянської» (Чернівці : Книги – ХХІ, 2006. – 276 с.), матеріали якої використано в цьому нарисі.
