Володимир Вознюк. Доторк словом: «О, Жінко, красою вельможна, неждана троянда між трав...»

 А Ви – немов сніжиночка крихка на хвилі вітру, і мені аж лячно, що йду назустріч Вам і необачно діткнутись може Вас моя рука

 Під крилом поетичної збірки Володимира Вознюка, випускника філологічного факультету Чернівецького держуніверситету (1972), «Відлуння твоїх кроків» (2006) «зібрано все найкраще, що створив автор у царині лірики за все своє творче життя. Іншими словами, – це своєрідна «Поема Любові й Кохання», яку поет зафіксував серцем, пережив душею, і, як істинний майстер пера, поклав на папір широкими мазками різнобарвних кольорів, і слів, і звуків», – написав у «Післяслові» до книги Володимир Барна, член Національної спілки письменників України, поет, літературознавець, перекладач. 

На кожній сторінці, у кожному ажурному плетиві рядка – Душа Поета... Свою особливу ніжність і захоплення дарує він МУЗІ, яка приходить до нього в різних іпостасях – Дівчини.., Жінки.., Дружини.., Коханої... Зором серця фіксує деталі, погляди, жести, ледь вловимі стискання рук, обійми, поцілунки... – і нанизує перли своїх почуттів на намистини поезій. Так постає довершений образ Кохання, на якому й тримається хистка конструкція поезій Володимира Вознюка. Серця поета і читача б’ються в унісон на шалених дорогах життя, у передчутті КОХАННЯ, щоб знову й знову відчути те найсвітліше почуття раювання душ...

Відомий буковинський письменник (хоч родом він із с.Залісці Збаразького району Тернопілля) навертає нас своєю неперевершеною поетичною збіркою в стихію високих і чистих людських взаємин, щоб ми знову потрапили з ним у полон того щастя, яке може пережити лише ЛЮДИНА з Божественним спалахом душі. І якщо Ви, дорогий читачу, усіма душевними фібрами відкриті до співпереживання цього доторку високим словом сьогодні, зараз, стрімголов занурившись у віршовий Всесвіт Володимира Вознюка, то Ви воістину щаслива людина, бо розділите його радість «раювання без раю». А розділена радість – подвійна й вічна.

Н.Ф.

Н.Ф.

Про Вас мій сон збудила висота.
Отам зустрів, на висоті, Вас, жінко.
Та не буває висота проста –
земне ізвідти
кличе
тяжко
й стрімко.

І я на мить злякався висоти,
злякався тілом,
але дух мій – з Вами.
Благаю долю:
– Дай мені зрости
із жінкою,
яка понад жінками!..

* * *

У всі часи краса українських жінок надихає і художників: «Фігура дівчини в українському костюмі», Олександр Вахромєєв, 1905.
Українській грекині

Українській грекині

Були богині із Еллади,
і доньки, й матері богів,
та всі вони, всі їхні знади
давно під попілом віків.

А ти таки відчиниш двері
тоненько
пальчика крилом,
імператрице без імперій,
маленький, але мій огром.

І вкриє всі мої невзгоди
твоя розплетена коса
і упадуть на дикі води
пресвітло чисті небеса.

* * *

У всі часи краса українських жінок надихає і художників: «Волинь», Костянтин Маковський, 1883.
Через Вас бунтувався рікою...

Через Вас бунтувався рікою...

Через Вас бунтувався рікою,
а відтак вимагав берегів.
Подивований був далиною,
а від Вас одірватись не вмів.

І крутив течію свою виром –
не влягалось каміння думок,
що одним всі помазані миром,
що звичайна Ви серед жінок.

А віч-на-віч із Вами сумління
затихало, мов плеса глибінь,
камֹ’яніло, як звично, каміння
без моїх побажань-повелінь.

Тільки іноді хвиля зітхала,
ніби вітер торкнувсь ковили,
бо в моїх сподівальних дзеркалах
Ви не завжди щасливі були.

Але й річки глибінь никне бродом,
наколи незворушна рука
пустить води на млин переводом,
щоб мололась для когось мука.

Ще не став задля Вас тихим бродом
і не вмів слугувати млинам,
але й Вас ні сьогодні, ні згодом
переводам з ріки не віддам.

* * *

У всі часи краса українських жінок надихає і художників: «Красуня», Костянтин Маковський, друга половина XIX століття.
Як важко Вас любить, коли б Ви знали...

Як важко Вас любить, коли б Ви знали...

Я вас любил так искренно, так ніжно,
Так дай вам Бог любимой быть другим.
(А. С. Пушкин)

Як важко Вас любить, коли б Ви знали:
боюсь думок, невимовлених слів,
а десь в душі видзвонюють цимбали
про те, що Ви найкраща на землі…

І я люблю так солодко і гірко,
як можна тільки Вас одну любить.
Пробачте за одвертість, горда жінко,
простіть мені оцю шалену мить,

коли зненацька розірвав мовчання,
що ним так довго у собі горів,
бо ж я не маю права на кохання
до Вас, моєї світлої зорі.

У мене свій шлях, Ваша доля з іншим.
Ви – диво-квітка у чужім саду,
та я іду хоч невгамовним віршем,
до Вас щоденно я таки іду.

І в час ясний, і в час гіркої скрути
гаряче серце стелить стежку в сад.
Любити важко Вас, але забути…
забути, мабуть, важче у стократ.

* * *

У всі часи краса українських жінок надихає і художників: «Портрет Е. Н. Дараган», Микола Брянський, 1860.
Оце і все...

Оце і все...

Оце і все.
Розтавлено крапки,
і кожна кома знає своє місце.
Неначе рами, слів твої рядки
для нас тримають непорушний зміст цей:

про те, що завтра розминемось ми
і що класично вирішена тема –
чужі, хоч найрідніші між людьми,
і в кожного своя стезя, окрема.

Оце і все.
Та знову календар
для зустрічей з тобою мітить дати,
І є у світі найдорожчий дар:
із розтавань,
з прощань
тебе стрічати.
Оце і все.

* * *

У всі часи краса українських жінок надихає і художників: «Дівчина-українка», Микола Рачків, друга половина XIX ст.
Щодня кажу, що почуття зборов...

Щодня кажу, що почуття зборов...

Щодня кажу, що почуття зборов.
Але й щодня впевняюся у тому,
що Ви, однак, прийшли до мене знов,
до мого серця, мов до свого дому.

Я Вас туди затято не пускав.
Я будував усякі перепони.
А Ви прийшли без дозволу і прав,
а Ви свої диктуєте закони.

Така далека і така близька
щодня в мені народжуєте грози:
штурмує серце ніжності ріка,
гамує серце мій тверезий розум.

І що ти вдієш? І куди підеш?
З ким поведеш про все оте розмову,
коли і сам то радісний без меж,
то проти щастя затіваєш змову?

Коли щодня даєш собі наказ:
– Не жди її! Забудь! Прийди до тями!
І просиш долю, щоб іще хоч раз
вона всміхнулась милої вустами.

* * *

У всі часи краса українських жінок надихає і художників: «Оксана» (Із повісті Миколи Гоголя «Ніч перед Різдвом»), Харитон Платонов, 1888.
А ти стоїш поміж зірками...

А ти стоїш поміж зірками...

А ти стоїш поміж зірками,
Тримаєш вечір на долоні.
А між тобою і віками –
Стрункі дерева на припоні.

Земля припнула їх корінням
до вічності, що в ній нуртує,
щоб плодоносили – насіння, –
дала їм пам’ять молодую.

І ти стоїш, не просто жінка,
ти – пам’ять вічності,
ти – вічність.
І Роксолана ти, і Дзвінка...
Несеш в собі красу і грізність.

* * *

У всі часи краса українських жінок надихає і художників: «Роксолана» («La Sultana Rossa»), Тіціан, 1550-і рр.
Не я, а погляд мій...

Не я, а погляд мій...

Не я,
а погляд мій
торкається до тебе.
Тут переможець – він.
І перед ним – я пас.
Хай світ свої слова
теребить і теребить,
не я,
а він, однак,
з тобою повсякчас.

Нахабисько оте
цілується на людях,
злітає до небес
на крилах любих брів.
Чи день, чи ніч – а він
моє сумління будить:
я так би не зумів,
я так би не посмів.

* * *

У всі часи краса українських жінок надихає і художників: «Українська дівчина», Семен Прохоров, 1925.
Вірш про щастя

Вірш про щастя

Накинуло небо свій килим
легенько на крони дерев.
А з нього лукаво і мило
всміхається зоряний Лев.

А з нього ласкаві сузір’я
вдивляються в долю мою.
Невже вони досі не вірять,
що з Вами я поруч стою?

Що люблячим променем подих
снує по моєму лиці
і щастя нежданого подив
сльозою у Вас на щоці?

І місяць завмер над верхами,
і вітер між листям погас,
і, мабуть, схвильований нами
принишк зачаровано час...

А може, це тільки здалося?
Моєї фантазії гріх?
Чому ж тоді Ваше волосся
вплелось у мій радісний сміх?

Ви чуєте: нічка-пустунка
в солодкий туман обгорта,
і прагнуть мого поцілунку
сполохані Ваші вуста...

* * *

У всі часи краса українських жінок надихає і художників: «Українка», Ізмайлович Станіслав, кінець XIX ст.
Ніч упала в п’янкі чебреці...

Ніч упала в п’янкі чебреці...

Ніч упала в п’янкі чебреці –
І не спиться захмеленій ночі.
Місяць срібло змиває в ріці,
наче ти свої думи жіночі.

Сонне срібло на сонній воді
Мерехтить, не спішить за рікою,
тільки хвиля од марних трудів
росить берег сльозою тонкою.

Гоять душу цілунком вуста,
мов троянда мій зір пелюстками.
Ніч до неба коханням зроста –
і несе нас понад небесами.

* * *

У всі часи краса українських жінок надихає і художників: «Українка», Костянтин Маковський, 1884.

Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди,
але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить.

Перше послання св. апостола Павла до Коринтян 13 «Гімн любові»
 

Авторизуйтесь на сайті щоб мати можливість залишити коментар

ORCID: 0000-0002-1858-9269

ORCID (англ. Open Researcher and Contributor ID) — єдиний міжнародний реєстр учених для коректного цитування статей.

Перейти

Researcher ID: C-2286-2017

ResearcherID – ідентифікатор ученого (дослідника), що дає змогу формувати список власних публікацій.

Перейти

Google Scholar

Академія Google (англ. Google Scholar) - безкоштовна пошукова система за текстами наукових публікацій.

Перейти