Анна Дущак. Дивоквіт любові: «Він світлограєм у мій світ ввійшов, торкнув у серці струни золотії...»

Я так люблю на цьому світі дуже
Усіх і все, і радість, і печаль.
Мені ніщо у ньому не байдуже –
Як щастя цвіт, так і утрати жаль.

Хто добрим був до мене і не дуже,
Дарую всім любов й душі тепло.
Бо це життя таке недовге, друже,
Оглянешся, – а літо відцвіло...

Пройшла гроза, дихнули свіжо трави,
Душа моя полинула в світи.
Оці слова пишу не задля слави –
Себе не можу я перемогти.

Прості слова мережу на папері,
Ромашок цвіт горну я до грудей,
І навстіж, навстіж відкриваю двері
Моєї хати для усіх людей!..

Дві дороги розійшлись у два світи.
По якій же, по якій мені іти?
Я стою на перехресті двох шляхів –
Ніхто дать мені поради не зумів.

Перший світ – то світла доля, доброта,
Неба чистого безкрайня висота,
Лебедина срібна пісня, день ясний,
Життєдайний теплий дощик весняний,
Сад вишневий у цвіту, як у снігах,
Ніжний легіт, тихі роси на лугах.
То надія, мила мрія, твердь земна –
Приголубить і зігріє, як весна.
І шепоче мені розум: «Ти туди,
В той спокійний, в той блаженний рай іди».

Другий світ – то в буйних хвилях океан
Шторм у стрілах-блискавицях; то буран...
Стрімка радість, невгамовний лютий біль,
Майські ночі і лютнева заметіль...
Він нектаром чудодійним оп’янить
І жарким палючим сонцем спопелить,
Хмільним медом напоїть і полином,
Він простелиться барвінком і терном.
То тайфун. Об скелі кине й розіб’є –
Стікать кров’ю буде серденько моє,
І безсило звисне зламане крило...
...Вбік звернути, аби цього не було?
Щоби муки нестерпимої не знать,
В високості дивом-птахом не літать?
Та душа назустріч рветься, я іду,
Як метелик на вогонь – на свою біду...

Дві дороги розійшлись у два світи...

Зламались крила і не злетіти?
Хто сказав!
В полях і луках зірками квіти
Цвітуть між трав.

Блакитні роси іскряться дивно,
Немов алмаз.
Злечу у небо. Злечу, я знаю,
Іще не раз.

Барвистих райдуг вузькі киптари
Тепло несуть.
В високе небо кудлаті хмари
Мене зовуть.

І злоте сонце, святе світило, –
У синю вись.
Зростуться крила, і буде сила,
Як і колись!

А там, за шибкою вікна,
В блакитних росах буйні трави.
Дуби крислаті й кучеряві,
І неба голубінь ясна.
А там, за шибкою вікна,
Вітри в’ють гнізда в верховітті,
І наймиліша в цілім світі
Цвіріньків пісня голосна.

А там, за шибкою вікна,
Вузенькі стрічечки-стежини
В тонкому плетиві ожини
І біла липа запашна.

А там, за шибкою вікна,
Ячмінь налитий достигає,
І чую – соловей співає,
Так, ніби все іще весна...

Серце моє, як вогонь, ти гаряче, –
В любові палкій
ти буваєш незряче.
У щасті купайся, вбіймайся журбою,
Не знай в цьому світі
ніколи спокою.
Не стань же байдужим
во віки і віки,
Бо будем тоді ми з тобою каліки...

* * *

ЯК ВАЖКО Б НЕ БУЛО

Як важко б не було,
та на землі
Своїм шляхом пройти я мушу.
Як Прометей прикутий
до скелі,
Птахом на волю
відпускаю душу!..

Дощ, як дитина, безутішно плаче,
Сльозами захлинаючись щомить.
Його печаль мені також болить,
Та чим йому зараджу я одначе?

Та в його смутку, у його журбі
Моя розрада зовсім не потрібна,
Полегшить біль вона-бо не спосібна,
Я добре знаю, знаю по собі.

Тільки сльоза полегшення несе,
І тільки болем біль і переможеш.
Не треба слів, словами не поможеш, –
Хай дощ ридає, виплаче усе...

Ах, душа! Ти неспокійна птиця!
Ти знов у небо? Знов до неземного
Летиш бистріше вітру голубого?

Чи то вже ніч зірками золотиться,
Чи сонце будить земленьку від сну, –
Там твоя мрія. В чарівну весну
Усе спішиш. Тобі не зупиниться,
Бо все у радість – і печаль, і біль...

І тільки сила? Сила та звідкіль,
Й любов свята, що не дає втомиться?..

* * *

О, БОЖЕ МІЙ! О, ВСЕМОГУТНІЙ БОЖЕ!

О, Боже мій! О, Всемогутній Боже!
Якщо не Ти – то хто мені поможе?
Подасть надію у наступний день?
Хто витре сльози доброю рукою,
І хто-бо дасть душі моїй спокою
І сил додасть, щоб дивнішу з пісень, –
Пісню життя, – Тобі лиш проспівало
Серце моє? Бо почасі так мало
Снаги буває в тілі, Божий Сину...
Так будь зі мною в кожную хвилину,
Не відступи, Ісусе, і на мить.
Життя своє і долю я вручаю
У Твої руки. Вірю я і знаю, –
Ніщо ж бо зле не зможе підступить,
Як буду я ведучая Тобою
Земним шляхом, що радістю й журбою
Встеляється. Не дай мені замкнутись.
В самій собі. Від сонця відвернутись,
Від тягот світу, від чийогось зла,
Аби душа моя не омертвіла,
Аби вогнем отим я не згоріла,
Що не дає ні світла, ні тепла...

Світ сміється, скупаний грозою,
В переспіви втоплений пташині,
І на травах світлою сльозою
Тремтять краплі – розсипи перлинні.

Обпадають з віття самоцвіти,
начебто розсипане намисто.
На сопілці виграває вітер,
І квітки виспівують сріблисто.

Все суєтне відійшло, вступилось,
Розплескалась радість незбагненна.
Так багато щастя нам судилось,
Доле моя, смутком обпалена.

Небо, землю щедрими дощами
Громовиця голосом віншує.
І звучать на серці диво-гами,
І, здається, цілий світ їх чує!..

Липневий день купався в зливах сонця,
Гуділи бджоли між розквітлих трав.
А на собаку, бурого бездомця,
Звідкільсь війнуло запахами страв.

Пливли хмарки у далечінь безкраю,
Сховався вітер, що від спеки впрів.
І сиротливо, попри шанець скраю
курним шляхом нічийний песик брів.

Звернув убік, через чиїсь городи,
Вузенький потік перейшов у брід, –
ті пахощі привели до господи,
Де за померлі душі був обід...

Від щедрих їдлів стіл отой ломився,
А довжелезний, мовби без кінця, –
стояв і на людей собака той дивився
Із вірою у добрі їх серця.

Та наче постріл: «Марш!», а далі – матюкнувся
І патиком жбурнув господар щедрий цей...
І подивився пес, і сумно повернувся,
І потекла сльоза із вишеньки очей...

Лінивий день купався в зливах сонця,
Синіло небо, чебрецем цвіло, –
На тім столі для бурого бездомця
Окрайця хліба навіть не було!..

Як боляче... З холодними серцями...
Хто ж люди ті? Чи то не ми із вами?...

Із серця прожени печаль і муку,
Хай слізоньки не падають в траву,
Я теж серпом, як Мавка, вріжу руку.
Я ні одної квітки не зірву.

* * *

ЧОМУ?

Чому повинні від страху тремтіти,
Як полем йду чи по луці,
В смарагдах буйних хвилі квітів
І бачить смерть свою в моїм лиці?

Чому я маю руку простягати,
Аби зірвать тендітне стебля?
Чому за ворога повинні мене мати
Ромашка, вогник вже і ще здаля...

З любов’ю я навпочіпки присяду,
торкнусь вустами квітки поміж вій,
Я приголублю гілку мого саду...
Цикорії, барвінок, деревій...

Уже й вітри звиваються осінні,
Уже й відквітли райдужнії сни,
А моє серце в радіснім тремтінні
Виспівує мелодію весни.

І що йому, що відшуміли грози,
І що не травень, солов’я не чуть,
Й уже на листі золотії сльози
Єство моє жаринами печуть.

І що йому, що в сонячнім промінні
Преюних трав відпінився смарагд,
І що літа невблаганні, неспинні
Не повернуть ніяк уже назад.

І що йому до того, що у долі
Я так багато, так багато літ
Під сімома замками у неволі...
І сил нема на зоряний політ...

Уже й вітри звиваються осінні,
Уже й відквітли райдужнії сни,
А моє серце в радіснім тремтінні
Виспівує мелодію весни.

Надворі сніг і дощ, і вітер шаленіє.
То затиха на мить, то стогне, то свистить.
О, як би ти явивсь, моя жадана мріє,
Щоб на плече твоє голівоньку схилить...
Якби в долоні взяв мої тремтливі руки,
Підніс до вуст жарких, як келих медвяний,
І зникла би ураз мелодія розлуки,
Розтанув б в той же час цей холод крижаний...
Пливе смолиста ніч, у небі ні зірниці,
Здригаються у снах дерева мовчазні.
Я оченьки стулю – дві сірії криниці, –
І світлий журавель примариться мені.
О, дивний журавель, любов моя крилата,
Як радість – до небес! Як біль – душа в крові!
Зажурою чекань я часто розіп’ята,
Щоб в щасті утонуть, як літо у траві...
Надворі сніг і дощ, і вітер шаленіє.
То затиха на мить, то стогне, то свистить,
То стомлено бреде стяжілою ходою,
Напевно, і його душа чомусь болить...

Всміхається зоря у небі вечорова,
І вії голубі, заіскрившись, тремтять.
Від Ваших слів оцих: «Така ти загадкова...
О, як би вас хотів, Загадко, розгадать».

А місяць проплива повільно й таємниче,
І золотим крилом черкає об поріг.
І кличе тиха ніч. В обійми свої кличе,
Дощі холодних рос обтрусивши до ніг.

Чаклує вже весна, так зеленій же, луже! Землице, розцвітай! Усе живе, радій!
Я не боюсь життя прожити скромно дуже,
Серед простих речей, в хатиночці малій.

Я не журюся тим, що золота не маю,
Та срібло і кришталь не прикрашають дім,
Бо я щаслива тим, що біль і радість знаю
І що любов живе у серденьку моїм.

Щаслива я отим, що вірила й чекала,
У різнобарв’ї трав вслухалась в тишину,
І що чиюсь печаль світанком розвидніла,
Весняним журавлем злетівши в вишину!..

О, Боже! Дай же сили жити,
Або візьми мене з землі.
Бо я не можу не любити,
А маю лиш одні жалі.

Це серце дав мені Ти в груди
І душу, як весняний хміль.
Ніколи спокою не буде, –
Б’є і мороз, і заметіль.

А я ще щастя і не знала,
Ще радості не допила...
Її крізь вікна виглядала,
Хвилини кожної ждала.

І ніби... ніби дочекалась!..
Чарівний келих піднесла
До спраглих вуст... Опам’яталась:
В долонях – тільки кулька скла...

Подай же руки, сильні і ласкаві –
Я поцілую лінії долонь.
І любі очі сіро-зеленаві,
В яких хлюпоче голубий вогонь.

У своїм серці всі сховаю болі,
Печаль, і смуток заберу собі, –
Я так не хочу, щоб у Твоїй долі
Іще знайшлося місце і журбі.

Вечір, тишею повитий,
землю стомлену колише.
Небом місяць гордовитий
свою вічну казку пише.
Розливає сріблом луги,
мружить очі зеленаві,
Випливають липи кругом,
ніби німфи величаві.
Я й сама, неначе липа,
у журливому мовчанні,
Як дитя, в колисці хлипа,
моє серденько в чеканні...
Наче скупаний медами,
п’янить вітер запашистий,
А між нами, а між нами
проліг простір зорянистий...

Не хочу втратить, та і не тримаю,
Любити буду так, як небо птах!
Чому в житті так сталося, – не знаю, –
Щоб перетнувся наш з Тобою шлях.
Але є так, як доля забажала,
І нині я – щаслива і сумна...
Вже за опівніч... Зіронька заграла,
Торкнувшись срібним променем вікна.

Розбите серце, як крихкий кришталь,
Ще трепетне, мій кулачок стискає.
Й кров цідиться,
і крізь пальці протікає,
І стигне біль в очах моїх, на жаль...

Проплине час,
мов у ріці вода,
Крізь все пройду: крізь можу і крізь мушу.
Вогню лиш того чистого шкода, –
Що попелом посиплеться на душу...

* * *

О, ЩЕ БУДУТЬ ГРОЗИ Й БЛИСКАВИЦІ!

О, ще будуть грози й блискавиці!
На лугах не потолочена трава...
О, ще будуть довго мені сниться
Твої ніжні руки і слова.
І – світанки будуть чарувати,
Вечори осіннії журить.
І радіти буду, і ридати,
І горіти, і когось палить...

Опадають листки яворові,
І печаль закрадається в душу...
Як багато є болю в любові,
І я з болем отим жити мушу.
Я не каюсь, ні в чому не каюсь,
Лиш крізь сльози в очах посміхаюсь,
Й на вустах із усмішкою плачу.

* * *

СКАЖИ МЕНІ, ПРО ЩО ВІТРИ ГОЛОСЯТЬ...

Скажи мені, про що вітри голосять
В густому гіллі грабів і ялин?
Й кому тумани ранками приносять
В дари нейлон тонкий для пелерин?

Скажи, для кого вітер так старанно
В прозорі жмені золото збира?
Чому на серці досі так печально,
Якщо забути все уже пора...

Птахи відлітали і вертались знову,
Після зим холодних весни дарували,
І бузкових ранків тишу барвінкову
Щедро в щебетанні дивному купали.

Відійшло дитинство, стиха відступилось,
І крилом блакитним юність огорнула,
Мов розпукла квітка, серденько відкрилось
Мріям, й незбагненна радість сколихнула...

Пам’ятаєш ночі – зорі мерехтливі?
Вогнища троянда ясно розгоралась.
Голосна гармошка в ніжнім перепливі,
Як і твоє серце, весело сміялось.

І вслухавсь в мотив той небосхил високий,
Листям таємниче шелестіли буки.
І гойдавсь у небі місяць тонкобровий,
Танцював сп’яніло під чарівні звуки...

Птахи відлітали і вертались знову,
Після зим холодних весни дарували,
Білопінним травнем літа відцвітали,
Світлим листопадом злото обпадали...