• Головна
  • Новини
  • Словограй
  • Анна Дущак. Дивоквіт любові: «Він світлограєм у мій світ ввійшов, торкнув у серці струни золотії...»
09.08.2017_0.jpg

Анна Дущак. Дивоквіт любові: «Він світлограєм у мій світ ввійшов, торкнув у серці струни золотії...»

Я не каюсь, ні в чому не каюсь, і любові у серці не страчу. Лиш крізь сльози в очах посміхаюсь, й на вустах із усмішкою плачу...

Слово Анни Дущак наскрізь поетичне, сповнене якоюсь щемною ніжністю, обнадійливим сподіванням на добро. Сила її почуття подібна до яскравих спалахів проникливо білих, ламаних блискавок. Такі не тільки страждають від електризації крапель або льодяних частинок, а й витворюють тонке осцилографування світу, „прочиняючи двері” в нове й незвідане, уяскравлюючи правду життя в усій її багатогранності.

...Зима 1978-го року для багатьох нічим не відрізнялася від інших буковинських зим: вона замітала снігами стежки, тріщала в дахах морозами та принесла різдвяну коляду... Проте Снігова Королева з карколомною швидкістю змінила життя Ані: несподівано до неї навідалася тяжка хвороба... І від того часу дівчина ніколи більше не ступала босоніж на шовкові трави столиці свого дитинства – села Тисівці на Сторожинеччині, не торкалась розквітлої вишневої гілки в маминому саду... А було тоді Анні Дущак лише 16 років! Та хто зна, чи не планувала вона після школи навчатися на філологічному факультеті Чернівецького університету?

І ліричним струменем своєї душі, і власним прикладом Аня вчить нас жити і сприймати труднощі, що їх кидає нам під ноги доля, і, попри все, убачати красу життя в кожній квітці, комашці, хмарині, весняній бруньці й, звісно, ЛЮДИНІ. Це для нас велика й неоціненна наука від Поетеси. На жаль, уже з НЕБА...

Читаймо сповідь зболеного серця, яке, навіть поранене в голосі своїм, здатне пригорнутися до сонця, де вся його щирість із нами віч-на-віч...

  • Я так люблю на цьому світі дуже...

    Я так люблю на цьому світі дуже...

    Я так люблю на цьому світі дуже
    Усіх і все, і радість, і печаль.
    Мені ніщо у ньому не байдуже –
    Як щастя цвіт, так і утрати жаль.


    Хто добрим був до мене і не дуже,
    Дарую всім любов й душі тепло.
    Бо це життя таке недовге, друже,
    Оглянешся, – а літо відцвіло...


    Пройшла гроза, дихнули свіжо трави,
    Душа моя полинула в світи.
    Оці слова пишу не задля слави –
    Себе не можу я перемогти.


    Прості слова мережу на папері,
    Ромашок цвіт горну я до грудей,
    І навстіж, навстіж відкриваю двері
    Моєї хати для усіх людей!..

  • Дві дороги розійшлись у два світи

    Дві дороги розійшлись у два світи

    Дві дороги розійшлись у два світи.
    По якій же, по якій мені іти?
    Я стою на перехресті двох шляхів –
    Ніхто дать мені поради не зумів.


    Перший світ – то світла доля, доброта,
    Неба чистого безкрайня висота,
    Лебедина срібна пісня, день ясний,
    Життєдайний теплий дощик весняний,
    Сад вишневий у цвіту, як у снігах,
    Ніжний легіт, тихі роси на лугах.
    То надія, мила мрія, твердь земна –
    Приголубить і зігріє, як весна.
    І шепоче мені розум: «Ти туди,
    В той спокійний, в той блаженний рай іди».


    Другий світ – то в буйних хвилях океан
    Шторм у стрілах-блискавицях; то буран...
    Стрімка радість, невгамовний лютий біль,
    Майські ночі і лютнева заметіль...
    Він нектаром чудодійним оп’янить
    І жарким палючим сонцем спопелить,
    Хмільним медом напоїть і полином,
    Він простелиться барвінком і терном.
    То тайфун. Об скелі кине й розіб’є –
    Стікать кров’ю буде серденько моє,
    І безсило звисне зламане крило...
    ...Вбік звернути, аби цього не було?
    Щоби муки нестерпимої не знать,
    В високості дивом-птахом не літать?
    Та душа назустріч рветься, я іду,
    Як метелик на вогонь – на свою біду...


    Дві дороги розійшлись у два світи...


  • Зламались крила і не злетіти?..

    Зламались крила і не злетіти?..

    Зламались крила і не злетіти?
    Хто сказав!
    В полях і луках зірками квіти
    Цвітуть між трав.


    Блакитні роси іскряться дивно,
    Немов алмаз.
    Злечу у небо. Злечу, я знаю,
    Іще не раз.


    Барвистих райдуг вузькі киптари
    Тепло несуть.
    В високе небо кудлаті хмари
    Мене зовуть.


    І злоте сонце, святе світило, –
    У синю вись.
    Зростуться крила, і буде сила,
    Як і колись!

  • А там, за шибкою вікна...

    А там, за шибкою вікна...

    А там, за шибкою вікна,
    В блакитних росах буйні трави.
    Дуби крислаті й кучеряві,
    І неба голубінь ясна.
    А там, за шибкою вікна,
    Вітри в’ють гнізда в верховітті,
    І наймиліша в цілім світі
    Цвіріньків пісня голосна.


    А там, за шибкою вікна,
    Вузенькі стрічечки-стежини
    В тонкому плетиві ожини
    І біла липа запашна.


    А там, за шибкою вікна,
    Ячмінь налитий достигає,
    І чую – соловей співає,
    Так, ніби все іще весна...

  • Серце моє, як вогонь, ти гаряче...

    Серце моє, як вогонь, ти гаряче...

    Серце моє, як вогонь, ти гаряче, –
    В любові палкій
    ти буваєш незряче.
    У щасті купайся, вбіймайся журбою,
    Не знай в цьому світі
    ніколи спокою.
    Не стань же байдужим
    во віки і віки,
    Бо будем тоді ми з тобою каліки...

    * * *

    ЯК ВАЖКО Б НЕ БУЛО


    Як важко б не було,
    та на землі
    Своїм шляхом пройти я мушу.
    Як Прометей прикутий
    до скелі,
    Птахом на волю
    відпускаю душу!..

  • Дощ, як дитина, безутішно плаче....

    Дощ, як дитина, безутішно плаче....

    Дощ, як дитина, безутішно плаче,
    Сльозами захлинаючись щомить.
    Його печаль мені також болить,
    Та чим йому зараджу я одначе?


    Та в його смутку, у його журбі
    Моя розрада зовсім не потрібна,
    Полегшить біль вона-бо не спосібна,
    Я добре знаю, знаю по собі.


    Тільки сльоза полегшення несе,
    І тільки болем біль і переможеш.
    Не треба слів, словами не поможеш, –
    Хай дощ ридає, виплаче усе...

  • Ах, душа! Ти неспокійна птиця!..

    Ах, душа! Ти неспокійна птиця!..

    Ах, душа! Ти неспокійна птиця!
    Ти знов у небо? Знов до неземного
    Летиш бистріше вітру голубого?


    Чи то вже ніч зірками золотиться,
    Чи сонце будить земленьку від сну, –
    Там твоя мрія. В чарівну весну
    Усе спішиш. Тобі не зупиниться,
    Бо все у радість – і печаль, і біль...


    І тільки сила? Сила та звідкіль,
    Й любов свята, що не дає втомиться?..

    * * *

    О, БОЖЕ МІЙ! О, ВСЕМОГУТНІЙ БОЖЕ!


    О, Боже мій! О, Всемогутній Боже!
    Якщо не Ти – то хто мені поможе?
    Подасть надію у наступний день?
    Хто витре сльози доброю рукою,
    І хто-бо дасть душі моїй спокою
    І сил додасть, щоб дивнішу з пісень, –
    Пісню життя, – Тобі лиш проспівало
    Серце моє? Бо почасі так мало
    Снаги буває в тілі, Божий Сину...
    Так будь зі мною в кожную хвилину,
    Не відступи, Ісусе, і на мить.
    Життя своє і долю я вручаю
    У Твої руки. Вірю я і знаю, –
    Ніщо ж бо зле не зможе підступить,
    Як буду я ведучая Тобою
    Земним шляхом, що радістю й журбою
    Встеляється. Не дай мені замкнутись.
    В самій собі. Від сонця відвернутись,
    Від тягот світу, від чийогось зла,
    Аби душа моя не омертвіла,
    Аби вогнем отим я не згоріла,
    Що не дає ні світла, ні тепла...

  • Світ сміється, скупаний грозою...

    Світ сміється, скупаний грозою...

    Світ сміється, скупаний грозою,
    В переспіви втоплений пташині,
    І на травах світлою сльозою
    Тремтять краплі – розсипи перлинні.


    Обпадають з віття самоцвіти,
    начебто розсипане намисто.
    На сопілці виграває вітер,
    І квітки виспівують сріблисто.


    Все суєтне відійшло, вступилось,
    Розплескалась радість незбагненна.
    Так багато щастя нам судилось,
    Доле моя, смутком обпалена.


    Небо, землю щедрими дощами
    Громовиця голосом віншує.
    І звучать на серці диво-гами,
    І, здається, цілий світ їх чує!..

  • Липневий день купався в зливах сонця...

    Липневий день купався в зливах сонця...

    Липневий день купався в зливах сонця,
    Гуділи бджоли між розквітлих трав.
    А на собаку, бурого бездомця,
    Звідкільсь війнуло запахами страв.


    Пливли хмарки у далечінь безкраю,
    Сховався вітер, що від спеки впрів.
    І сиротливо, попри шанець скраю
    курним шляхом нічийний песик брів.


    Звернув убік, через чиїсь городи,
    Вузенький потік перейшов у брід, –
    ті пахощі привели до господи,
    Де за померлі душі був обід...


    Від щедрих їдлів стіл отой ломився,
    А довжелезний, мовби без кінця, –
    стояв і на людей собака той дивився
    Із вірою у добрі їх серця.


    Та наче постріл: «Марш!», а далі – матюкнувся
    І патиком жбурнув господар щедрий цей...
    І подивився пес, і сумно повернувся,
    І потекла сльоза із вишеньки очей...


    Лінивий день купався в зливах сонця,
    Синіло небо, чебрецем цвіло, –
    На тім столі для бурого бездомця
    Окрайця хліба навіть не було!..


    Як боляче... З холодними серцями...
    Хто ж люди ті? Чи то не ми із вами?...

  • Польовій царівні

    Польовій царівні

    Із серця прожени печаль і муку,
    Хай слізоньки не падають в траву,
    Я теж серпом, як Мавка, вріжу руку.
    Я ні одної квітки не зірву.

    * * *

    ЧОМУ?


    Чому повинні від страху тремтіти,
    Як полем йду чи по луці,
    В смарагдах буйних хвилі квітів
    І бачить смерть свою в моїм лиці?


    Чому я маю руку простягати,
    Аби зірвать тендітне стебля?
    Чому за ворога повинні мене мати
    Ромашка, вогник вже і ще здаля...


    З любов’ю я навпочіпки присяду,
    торкнусь вустами квітки поміж вій,
    Я приголублю гілку мого саду...
    Цикорії, барвінок, деревій...

  • Уже й вітри звиваються осінні...

    Уже й вітри звиваються осінні...

    Уже й вітри звиваються осінні,
    Уже й відквітли райдужнії сни,
    А моє серце в радіснім тремтінні
    Виспівує мелодію весни.


    І що йому, що відшуміли грози,
    І що не травень, солов’я не чуть,
    Й уже на листі золотії сльози
    Єство моє жаринами печуть.


    І що йому, що в сонячнім промінні
    Преюних трав відпінився смарагд,
    І що літа невблаганні, неспинні
    Не повернуть ніяк уже назад.


    І що йому до того, що у долі
    Я так багато, так багато літ
    Під сімома замками у неволі...
    І сил нема на зоряний політ...


    Уже й вітри звиваються осінні,
    Уже й відквітли райдужнії сни,
    А моє серце в радіснім тремтінні
    Виспівує мелодію весни.

  • Надворі сніг і дощ, і вітер шаленіє...

    Надворі сніг і дощ, і вітер шаленіє...

    Надворі сніг і дощ, і вітер шаленіє.
    То затиха на мить, то стогне, то свистить.
    О, як би ти явивсь, моя жадана мріє,
    Щоб на плече твоє голівоньку схилить...
    Якби в долоні взяв мої тремтливі руки,
    Підніс до вуст жарких, як келих медвяний,
    І зникла би ураз мелодія розлуки,
    Розтанув б в той же час цей холод крижаний...
    Пливе смолиста ніч, у небі ні зірниці,
    Здригаються у снах дерева мовчазні.
    Я оченьки стулю – дві сірії криниці, –
    І світлий журавель примариться мені.
    О, дивний журавель, любов моя крилата,
    Як радість – до небес! Як біль – душа в крові!
    Зажурою чекань я часто розіп’ята,
    Щоб в щасті утонуть, як літо у траві...
    Надворі сніг і дощ, і вітер шаленіє.
    То затиха на мить, то стогне, то свистить,
    То стомлено бреде стяжілою ходою,
    Напевно, і його душа чомусь болить...

  • Всміхається зоря у небі вечорова...

    Всміхається зоря у небі вечорова...

    Всміхається зоря у небі вечорова,
    І вії голубі, заіскрившись, тремтять.
    Від Ваших слів оцих: «Така ти загадкова...
    О, як би вас хотів, Загадко, розгадать».


    А місяць проплива повільно й таємниче,
    І золотим крилом черкає об поріг.
    І кличе тиха ніч. В обійми свої кличе,
    Дощі холодних рос обтрусивши до ніг.

  • Чаклує вже весна, так зеленій же, луже!...

    Чаклує вже весна, так зеленій же, луже!...

    Чаклує вже весна, так зеленій же, луже! Землице, розцвітай! Усе живе, радій!
    Я не боюсь життя прожити скромно дуже,
    Серед простих речей, в хатиночці малій.


    Я не журюся тим, що золота не маю,
    Та срібло і кришталь не прикрашають дім,
    Бо я щаслива тим, що біль і радість знаю
    І що любов живе у серденьку моїм.


    Щаслива я отим, що вірила й чекала,
    У різнобарв’ї трав вслухалась в тишину,
    І що чиюсь печаль світанком розвидніла,
    Весняним журавлем злетівши в вишину!..

  • О, Боже! Дай же сили жити...

    О, Боже! Дай же сили жити...

    О, Боже! Дай же сили жити,
    Або візьми мене з землі.
    Бо я не можу не любити,
    А маю лиш одні жалі.


    Це серце дав мені Ти в груди
    І душу, як весняний хміль.
    Ніколи спокою не буде, –
    Б’є і мороз, і заметіль.


    А я ще щастя і не знала,
    Ще радості не допила...
    Її крізь вікна виглядала,
    Хвилини кожної ждала.


    І ніби... ніби дочекалась!..
    Чарівний келих піднесла
    До спраглих вуст... Опам’яталась:
    В долонях – тільки кулька скла...

  • Подай же руки, сильні і ласкаві...

    Подай же руки, сильні і ласкаві...

    Подай же руки, сильні і ласкаві –
    Я поцілую лінії долонь.
    І любі очі сіро-зеленаві,
    В яких хлюпоче голубий вогонь.


    У своїм серці всі сховаю болі,
    Печаль, і смуток заберу собі, –
    Я так не хочу, щоб у Твоїй долі
    Іще знайшлося місце і журбі.

  • Вечір, тишею повитий...

    Вечір, тишею повитий...

    Вечір, тишею повитий,
    землю стомлену колише.
    Небом місяць гордовитий
    свою вічну казку пише.
    Розливає сріблом луги,
    мружить очі зеленаві,
    Випливають липи кругом,
    ніби німфи величаві.
    Я й сама, неначе липа,
    у журливому мовчанні,
    Як дитя, в колисці хлипа,
    моє серденько в чеканні...
    Наче скупаний медами,
    п’янить вітер запашистий,
    А між нами, а між нами
    проліг простір зорянистий...

  • Вже за опівніч... Зіронька заграла...

    Вже за опівніч... Зіронька заграла...

    Не хочу втратить, та і не тримаю,
    Любити буду так, як небо птах!
    Чому в житті так сталося, – не знаю, –
    Щоб перетнувся наш з Тобою шлях.
    Але є так, як доля забажала,
    І нині я – щаслива і сумна...
    Вже за опівніч... Зіронька заграла,
    Торкнувшись срібним променем вікна.

  • Розбите серце, як крихкий кришталь...

    Розбите серце, як крихкий кришталь...

    Розбите серце, як крихкий кришталь,
    Ще трепетне, мій кулачок стискає.
    Й кров цідиться,
    і крізь пальці протікає,
    І стигне біль в очах моїх, на жаль...


    Проплине час,
    мов у ріці вода,
    Крізь все пройду: крізь можу і крізь мушу.
    Вогню лиш того чистого шкода, –
    Що попелом посиплеться на душу...

    * * *

    О, ЩЕ БУДУТЬ ГРОЗИ Й БЛИСКАВИЦІ!


    О, ще будуть грози й блискавиці!
    На лугах не потолочена трава...
    О, ще будуть довго мені сниться
    Твої ніжні руки і слова.
    І – світанки будуть чарувати,
    Вечори осіннії журить.
    І радіти буду, і ридати,
    І горіти, і когось палить...

  • Опадають листки яворові...

    Опадають листки яворові...

    Опадають листки яворові,
    І печаль закрадається в душу...
    Як багато є болю в любові,
    І я з болем отим жити мушу.
    Я не каюсь, ні в чому не каюсь,
    Лиш крізь сльози в очах посміхаюсь,
    Й на вустах із усмішкою плачу.

    * * *

    СКАЖИ МЕНІ, ПРО ЩО ВІТРИ ГОЛОСЯТЬ...


    Скажи мені, про що вітри голосять
    В густому гіллі грабів і ялин?
    Й кому тумани ранками приносять
    В дари нейлон тонкий для пелерин?


    Скажи, для кого вітер так старанно
    В прозорі жмені золото збира?
    Чому на серці досі так печально,
    Якщо забути все уже пора...

  • Птахи відлітали і вертались знову...

    Птахи відлітали і вертались знову...

    Птахи відлітали і вертались знову,
    Після зим холодних весни дарували,
    І бузкових ранків тишу барвінкову
    Щедро в щебетанні дивному купали.


    Відійшло дитинство, стиха відступилось,
    І крилом блакитним юність огорнула,
    Мов розпукла квітка, серденько відкрилось
    Мріям, й незбагненна радість сколихнула...


    Пам’ятаєш ночі – зорі мерехтливі?
    Вогнища троянда ясно розгоралась.
    Голосна гармошка в ніжнім перепливі,
    Як і твоє серце, весело сміялось.


    І вслухавсь в мотив той небосхил високий,
    Листям таємниче шелестіли буки.
    І гойдавсь у небі місяць тонкобровий,
    Танцював сп’яніло під чарівні звуки...


    Птахи відлітали і вертались знову,
    Після зим холодних весни дарували,
    Білопінним травнем літа відцвітали,
    Світлим листопадом злото обпадали...

    «Жорстока, немилосердна хвороба прикувала дівчину до ліжка, вмурувала в чотири стіни, ламала, але не зламала.
    Як бита градом тернова гілочка, душа її цвіте білим, болем біленим, але таким чистим і сонячним квітом Поезії – не для себе,
    а задля нас із вами, задля світу, який починався для неї „там, за шибкою вікна...”» (Галина Тарасюк).

    Авторизуйтесь на сайті щоб мати можливість залишити коментар

    ORCID: 0000-0002-1858-9269

    ORCID (англ. Open Researcher and Contributor ID) — єдиний міжнародний реєстр учених для коректного цитування статей.

    Перейти

    Researcher ID: C-2286-2017

    ResearcherID – ідентифікатор ученого (дослідника), що дає змогу формувати список власних публікацій.

    Перейти

    Google Scholar

    Академія Google (англ. Google Scholar) - безкоштовна пошукова система за текстами наукових публікацій.

    Перейти