09.09.2017_10.jpg

Віра Китайгородська. Осінній шкіц: «Це дивна мелодія смутку, це ніжна, печальна пора...»

Поезія – річ миттєва, її завжди треба ловити, як вітер (В.Китайгородська)

Образ безконечника, мальованого на первісних амфорах, писанках та закладеного у вишиття, – це матриця землі, яка дарує для світу дивовижних митців. Серед них – Віра Китайгородська, випускниця філологічного факультету Чернівецького державного університету (1984). Її називають творчою посестрою Богдана-Ігоря Антонича, робітницею кузні Івана Франка, яка творить поза літературними течіями, на межі поетичного схимництва, глибокого ліризму та первозданної живої матерії свідомості в слові. «Просто в мені так влаштований той подністрянський менталітет – шукаю красивого в усьому: у стосунках, у побуті, у природі», – зізналася в одному з інтерв’ю письменниця. І ми нині маємо змогу вдихнути на повні груди осіннього буковинського повітря з її п’ятої поетичної збірки «Безконечник». Отож у дорогу...

  • Грає мольфар літу пізній вівать...

    Грає мольфар літу пізній вівать...

    Грає мольфар літу пізній вівать
    Для сторонських, ніби на храму.
    Наслухають птахи і не вірять
    Ні сопівці-дівці, ні йому.


    А він так видуднює прощання,
    Ніби сам виходить за готар,
    І тремтить від плачу просинь рання,
    І Катріна міряє кептар.


    Лиш спокійно ще лежать у листю
    Розпашілі з ночі гарбузи.
    Не дзвонили в церкві на Пречисту,
    Не стрічали з вереснем вози.

    * * *

    «Скарбниця надії», художник Назар Матвійчук.
  • Ця фудульна мохната бджола...

    Ця фудульна мохната бджола...

    Ця фудульна мохната бджола
    Ціле літо не спала, не пила,
    Перша моша з чужого села
    Лиш до хати зарібок носила.


    Прокидається сонце в пилку,
    То на ньому гніздилися бджоли,
    І гуляли вітри в вітряку,
    І за мливом ішли до стодоли.


    І носили в подолах той пил –
    Перемелене світло і тіні,
    І стояв молодий дев’ясил
    Біля мальви на лівім коліні.


    Це зробила фудульна бджола,
    Нашуміла – збудила планету,
    Захмелила село, замела,
    І чекає в саду на ранету.

    * * *

    Моша (молд.) – повитуха

  • Одцвітає айстр нетлінний ряд...

    Одцвітає айстр нетлінний ряд...

    Одцвітає айстр нетлінний ряд,
    Мерехтить вогнем – теплом прощання –
    Осені ліловий маскарад,
    Веремія вересу остання.


    Час злетів, як стрикоза з боліт,
    Навскоси, прозорим блиском крилець,
    Срібним димом огорнувся світ
    І лежить на вістрі, як лінивець.


    Хто його розбудить і коли?
    Хто розважить холод і дрімоту?
    Пізні айстри синьо одцвіли
    І чекають вітру і польоту.

    * * *

    «Осінні квіти», художник Shin Jong Sik.
  • Гусне небо, як повидло слів...

    Гусне небо, як повидло слів...

    С. В.

    Гусне небо, як повидло слів,
    Із горішком місяця в позлітці.
    Ти для мене сіна накосив,
    Насушив тумани на верітці.


    Я тепер ним дихаю, бджола,
    Що зимою не схотіла спати.
    Я у квітах сих давно жила,
    Навіть не заходила до хати.


    Любий мій, се сіно – шовку звій,
    З відсвітами сонця, що сідає.
    З неба іній скапує, як лій,
    І мороз на арфі сливи грає.


    А мені не холодно зовсім,
    В мене повінь сіна вища й вища.
    І до неба, може, чисниць сім,
    І немає піді мною днища.

    * * *

    Чи́сниця, і, жін. Десята частина (три нитки) пасма.

    * * *

    «Сінокос», художник Анджей Новицьки.
  • Коли забракне осені сумління...

    Коли забракне осені сумління...

    Коли забракне осені сумління
    Носити у подолі яблук зграю,
    Принишкне на подвір’ї жабуриння,
    Присохне сінокіс до небокраю.


    І лише рута тиха, непримітна
    Збиратиме павучі сльози в жмені,
    І стрикозонька-кумонька залітна –
    Складе на грудях крилечка зелені.


    Пора прощатись. Але де те слово,
    Щоби усім сказати: «Треба ждати!»
    Вода рябіє стигло-мармурово
    Гряде орда по золото в Карпати.

    * * *

    «Гірський пейзаж», художник Стефучинський.
  • Чи я була така глуха чи дика...

    Чи я була така глуха чи дика...

    Чи я була така глуха чи дика,
    Закачаніла, може, як рілля,
    Що не почула: острів мене кликав,
    Хитав мені ліщиною здаля.


    Він уродив горішків сизобоких,
    Мережкою зеленою вгорнув.
    Приходь, бо осінь, до зими – два кроки,
    І сінокіс у сіні затонув.


    І він мені так пах ізвідкись, скраю,
    З-під неба, що впирається в стовпи,
    Де ясенові ободи до раю,
    І хмар зелені чуйстрані снопи.

  • Перечікую. Може, дощ...

    Перечікую. Може, дощ...

    Перечікую. Може, дощ
    Може, крапель ще п’ять і тільки.
    І строкатий плескатий плющ
    Тягне в небо свої голівки.


    А до неба! До неба – мить.
    Може, й менше, немає миті.
    Небо зараз до нас летить –
    І ми в ньому плющем умиті.


    Із хвощами, із чебрецем,
    З паленовим намистом глоду,
    Ми прилипли з дощем лицем
    Й потопаємо у свободу.

  • А плаїв, Василю, а кичер...

    А плаїв, Василю, а кичер...

    В. М.

    А плаїв, Василю, а кичер,
    А дощів, а вранішніх туманів...
    А у мене є лише один Дністер –
    Біла бинда до моєї мами.


    І пірнули в часі острови,
    І стежки, замулені водою,
    Хочеш жити, світе, тут живи,
    Коником стрибай між лободою.


    Тут тя не впіймають у сильце,
    Не змережать гамівну сорочку.
    Жовтобрюшка відкладе яйце
    У гніздо, під виноградну бочку.


    А настурцій ранішній розлив
    Вигоїть з душі печальні рими.
    Тут до мене янгол говорив
    По-слов’янськи, ятями старими.


    Тут не видно хвої, лиш вали
    Кам’яні до неба, аж до царства.
    Тут був кожен чистим і малим
    І не знав, що в світі є митарства.

  • Підпирає півнеба пражина...

    Підпирає півнеба пражина...

    Підпирає півнеба пражина,
    Розвидняє звідтіль півсела.
    Тут постане копиці вершина –
    Чорногора із сіна мала.


    До зими захиталися віти
    І посипали смутком терпким,
    Ходять айстри городом, як діти,
    І стає він від цвіту видким.


    Домлівають під грушею груші,
    Добирає тепла виноград,
    І скатраня на плоті досушить
    Синій вітер, колись конокрад.


    А я хочу побачити тету,
    Що наткала зі звої веріт,
    Ту боянську ціпку Лисавету,
    Що вгорнула в катрінки півсвіт.


    Її руки із прожиллям поля,
    Її очі з вологою рік.
    Чи казав їй, що ти – моя доля,
    Хоч один золотий чоловік?


    – Се на тебе так осінь туманить.
    – Се на мене так плине зима.
    Я люблю сесю землю, як маму,
    Я – чорнозему грудка сама.

  • О, цей ласкавий листопад...

    О, цей ласкавий листопад...

    О, цей ласкавий листопад,
    Це листя тепле між огнями.
    Зійшов у глиб останній гад
    І зачинив останні брами.


    Стояв так довго листопад,
    Немов у церкві для спокути,
    І зеленів де-не-де сад,
    І мерехтів каганчик рути.


    Він ще чекав когось згори,
    Може, якусь бджолу незриму,
    І пив живицю. І з нори
    Тепло викурював на зиму.

  • Землю вмито, як перед вінчанням...

    Землю вмито, як перед вінчанням...

    Землю вмито, як перед вінчанням,
    Ходить сваха горда і німа.
    Осінь. Час прощання і вищання
    У ріці весільного в’юна.


    Осідає небо на коліна,
    Вже його видніє сьомий шар,
    Там гуцули ще згортають сіна,
    Ще бринить калиновий пожар.


    Землю вмито. Вдягнено у плахту,
    У сорочку довгу – нижче хмар,
    Сват рубає дров на пізню ватру
    І рихтує плетиво кошар.


    Гусне час, як гуслянка у дзбанку,
    Хто її засватає й коли,
    Цю Маланку, Василеву бранку,
    Що вкриває скатертю столи.

  • Який легкий прощання час...

    Який легкий прощання час...

    Який легкий прощання час,
    Як лист із клена.
    Летить і розважає нас:
    Пора спасенна.


    Пора заходити в туман,
    В киплячу тишу,
    Пора пірнати в океан
    В попідкопиччю.


    На дно, в кошару, де сіна,
    Уже шурхочуть,
    Де до церковного вина
    Обручі точать.


    Де вранці знудиться вівця:
    Се хто у сіні?
    Де перша зірка панотця –
    На Верховині.

  • Коли осипається листя...

    Коли осипається листя...

    Коли осипається листя
    І шепче прощально: «Спаси!»
    Троянда стоїть гонориста,
    Не чутно їй ті голоси.


    Але як подужчає вітер,
    Надме свої щоки й уста,
    Пелюстя осиплеться тихо,
    Де паморозь мліє густа.


    Повільно заходять тумани,
    Як сиві старі чабани,
    І довго чаклують над нами,
    І листям шурхочуть вони.


    Накриють троянду вуаллю,
    Напнуть на смереку турпан.
    Шануйтесь, туркені печалі,
    Тут грудень – ваш сторож і пан.


    Це дивна мелодія смутку,
    Це ніжна, печальна пора,
    Бери собі яблука грудку –
    Червоний вогонь снігура.

  • Коли лягає білий дим...

    Коли лягає білий дим...

    Коли лягає білий дим –
    Душа натомленого листя,
    Коли змиває снігу грим
    Гора нужденна і пречиста,


    Коли зринає в вербах хміль
    І червоніє на узвишші,
    Коли стає солодка сіль
    Густої і старої тиші, –


    Ти хочеш вітру! Ти смичком
    Його, розніженого, будиш
    І торкаєш йому смерком,
    І на вогні палиш і любиш.


    Бо він розвіє білий дим,
    густу, стару, пархату риму
    За поцілунок, за калим,
    За неба лінію незриму.

  • Будь, як пташка. На крихтах живи...

    Будь, як пташка. На крихтах живи...

    Будь, як пташка. На крихтах живи –
    То не матимеш втрат і страждання,
    Звий гніздо із болота й трави,
    І співай. І співай про кохання.


    – А мисливці, а круків орда,
    Чи не схочуть тебе вполювати?
    – Та у мене лиш зерна й вода,
    Нічим здобиччю міх набивати.


    – А як з’явиться в тебе пташа,
    Що ти зможеш йому передати?
    – Будь щаслива в гнізді з комиша
    І учись про кохання співати.

  • Ностальгія

    Ностальгія

    Хто вона, ся панна ностальгія,
    Що із вашим серцем має шлюб?
    Може, неприкаяна повія
    Чи черниця – бранка ваших губ?


    Може, вона хоче душу пити,
    Лоскотати ваш невільний сон?
    Може, вона хоче замулити
    Ваш до блиску пишний Едмонтон?


    Може, вона хоче чебрецями
    Затулити ваш високий стан?
    Може, вона хоче до нестями,
    Щоби ви її признали сан


    І сказали: «О, моя княгине,
    Я без тебе – тріска на воді»?
    Вже прощання, наче повінь, рине.
    І несе настурції руді...

    * * *

    «Ностальгія», художник Шанталь Ловілла.
 

Вірші Віри Китайгородської вражають глибиною емоційно-психологічної напруги, силою духовних і моральних випробувань, людяністю, уяскравленою щирою дружбою, любовною чуттєвістю. Ліричне «Я» письменниці наповнене тією сконцентрованою жіночою енергетикою, яка підносить людське серце, і в трагічному, і в оптимістичному сприйнятті світу не дає йому збайдужіти.

*     *     *

Замість епілогу...

Бджола – на квітку по свій хліб і сіль.
Тому той мед усім такий до миски.
Трудитись має кожен від колиски.
Від праці солод, від творіння – хміль.

А від любові – безкінечний рід,
Коли живеш за совістю і честю,
І не шукаєш до чужого брід,
Й себе не роздаєш на перехресті.

Авторизуйтесь на сайті щоб мати можливість залишити коментар

ORCID: 0000-0002-1858-9269

ORCID (англ. Open Researcher and Contributor ID) — єдиний міжнародний реєстр учених для коректного цитування статей.

Перейти

Researcher ID: C-2286-2017

ResearcherID – ідентифікатор ученого (дослідника), що дає змогу формувати список власних публікацій.

Перейти

Google Scholar

Академія Google (англ. Google Scholar) - безкоштовна пошукова система за текстами наукових публікацій.

Перейти