• Головна
  • Новини
  • Словограй
  • Михайло Ткач. Світ краси і правди: «Якщо зерно добре – буде жито, Якщо слово щире – буде жити!»

Михайло Ткач. Світ краси і правди: «Якщо зерно добре – буде жито, Якщо слово щире – буде жити!»

«Не дай, щоб у серці постаріла мрія, Складаючи крила в журбі...» (М.Ткач)

 

Михайло Ткач (1832–2007) – Шевченківський лауреат, народний артист України, «письменник щедрого й різногранного обдарування, утіленого в поезії, кіносценаріях, перекладах, публіцистиці, прозі. Він очолює когорту найплідніших українських поетів-піснярів сучасності», – так оцінив творчий доробок буковинця Дмитро Павличко. І справді, з півтори сотні Ткачевих пісень до десятка нині сприймаємо як народні: «Марічка», «Сину, качки летять», «Ой висока та гора», «Ой не ріж косу», «Ясени» тощо. Але й віршовий доробок колишнього випускника Чернівецького медінституту (1951–1957) відзначається високою естетикою фольклорної традиції та новаторством літератури ХХ ст. Насолоджуймося самобутньою ритмомелодикою віршів Орфея України, Князя української поезії, пісенного посла України у світі, Великого українця.

  • Пісня про рідну хату

    Пісня про рідну хату

    Ой, немало по білому світу
    Протоптав я доріг вдалину,
    Та одна, ніби ласка привіту,
    Завжди кликала в ту сторону,
    Де в садочку вишневому хата
    По-весняному біла, як цвіт,
    Де в дитинстві мене моя мати
    Научала виходити в світ.


    Ночував я в полях просто неба,
    В добрих друзів як гість ночував,
    Та куди б не пішов я від тебе,
    Я у кожнім краю відчував,
    Що немає теплішої хати,
    Ніж своя у вишневим садку,
    Де навчився любити-кохати,
    Перше щастя пізнав на віку.


    Ще немало по білому світу
    Я шляхів прокладу вдалину.
    Та красою весняного цвіту
    Заквітчаю дорогу одну,
    Що в садочок до рідної хати
    Незрадливого сина веде,
    Де завжди мене сивая мати
    На порозі батьківському жде.

  • Материнське полотно

    Материнське полотно

    ...Та невже вам здається, що мало
    На віку наробились ви, мамо?
    Та чи вам від роботи не млосно,
    Що поставили знову ви кросна?
    Глухо гупають забілки в груди,
    Кличе мати: «...Сорочка буде».
    Наступають на поножі ноги,
    Ніби мати веде машину,
    І круту полотняну дорогу
    Посила за похилу спину.
    Човник бігає швидко-швидко,
    А за човником – пісня й нитка.
    На зажурену темну основу
    Мати пряжу кладе веселкову:
    «...Хто ж бо знає та відає,
    Де мій милий ночує?..
    Ой, ночує, ночує
    В темнім лісі при долині.
    Прип’яв коня до калини,
    А сам пішов до дівчини,
    Загадати загадочку,
    Ой, щоб шила-вишивала
    Чорним шовком сорочку...»
    Відпочиньте вже, мамо, бо пізно,
    Доспіваєте завтра пісню...
    Мама каже: «Спасибі, синочку,
    Ти б дослухав мою співаночку:
    Не завжди в небі місяць повен,
    Без води розплескається човен,
    І тому так веснує повінь,
    Бо залишити хоче спомин...»
    Човник бігає швидко-швидко,
    А за човником – пісня й нитка,
    На зажурену тиху основу
    Мати пряжу кладе веселкову.

  • Колиска

    Колиска

    Ловлю в обійми дальній виднокрай,
    Лечу туди, де в снах літав колись.
    Там день мені розвиднів отчий край,
    Мої стежки там з небом обнялись.


    Моя зоря на мій поріг
    Мене визорює з доріг
    І жде ночами на мостах.
    Лечу туди, звідки росту,
    Там вигойдала висоту
    Мені колиска на вітрах.


    Коли в холоднім затишку дібров
    Чужий зеніт світився поміж віт,
    Тоді вертала знов мене любов
    У колисковий радісний політ.


    Яких вершин мені б не досягати,
    Я скрізь нестиму гордість на чолі,
    Що колискове щастя висоти
    Збагнути навік на маминій землі.


    Моя зоря на мій поріг
    Мене визорює з доріг
    І жде ночами на мостах.
    Лечу туди, звідки росту,
    Там вигойдала висоту
    Мені колиска на вітрах.

  • Несу любов

    Несу любов

    В пахучій купелі з любистку
    Мене купала мама у цебрі
    І клала з піснею в колиску,
    Щоб з нею спав я до зорі.
    А в пісні тій слова любові,
    Як той любисток, від землі,
    І тиха радість в кожнім слові,
    І ніжний смуток, і жалі.
    Я поринав у сни солодкі
    Під колисковий мамин спів,
    І в ночі довгі і короткі
    Я матінку, як пісню, снив.
    Вона земним теплом любові
    Мене кохала знов і знов,
    І виріс я. І в кожнім слові
    Несу сьогодні ту любов.
    Любов, яка не хоче лиха,
    Любов на щастя – не на глум,
    І хай в ній буде й радість тиха,
    І ніжний сум.

  • Сину, качки летять

    Сину, качки летять

    На світанку мати сповивала сина
    В час, коли про долю зорі лебедять.
    – Глянь, моя дитино, через Україну,
    Через нашу хату вже качки летять.


    На світанку сину нашептала мати:
    – Під Чумацьким шляхом чумаченьки сплять.
    Встань, моя дитино, через Україну,
    Через нашу хату вже качки летять.


    На світанку, сину, буду наслухати,
    Коли в небі сивім крила зашумлять.
    Прилітай, дитино, через Україну,
    Через нашу хату вже качки летять.


    На світанку, сину, важко не діждати,
    А ще важче в ночі очі видивлять.
    Не блуди, дитино! Через Україну,
    Через нашу хату вже качки летять.

  • Колись давно, бувало, з рук впаде...

    Колись давно, бувало, з рук впаде...

    Колись давно, бувало, з рук впаде
    Шматочок хліба долі; –
    Його матуся під столом знайде,
    Візьме у пальці кволі
    І скаже тихо: «Поцілуй, бо гріх
    Хлібець ронить під ноги,
    Бо він, дитино, нас годує всіх,
    І світ – не світ без нього...»
    І ті слова у серці я поніс
    В життя крізь бурі й холод,
    Із ними я під сонцем ріс,
    Вставав на ноги в голод.
    Тому й сьогодні низько, аж до стіп,
    Тобі вклоняюсь, нене,
    Бо так навчила шанувати хліб,
    Що він святий для мене.

  • Вдивилась хата вікнами у поле

    Вдивилась хата вікнами у поле

    Вдивилась хата вікнами у поле,
    І брови-стріхи в спокої застигли.
    Розкинувши ланів широкі поли,
    До неї поле йде достигле.
    І рушниками стеляться дороги,
    Міцні столи накриті скатерками.
    Господар усміхається з порога
    І вже вітається з ланами.
    Для поля двері й серце відкриває.
    І поле входить у простору хату.
    Несе на стіл пахучі короваї,
    А серцю – молодість багату.
    І дише хата пахощами поля,
    І дише хлібороб на повні груди,
    І обжинкова пісня, наче доля,
    Добром і щастям йде між люди.

  • Поклич мене

    Поклич мене

    Поклич мене, поклич хоч серед ночі,
    Що хочеш, доле, все мені суди.
    Як перед часті материні очі,
    Перед тобою стану я завжди.


    Коли твоя така висока воля,
    В житті я все готовий понести.
    Втішай мене, пали вогнем до болю,
    Та не спали до матері мости.


    Якщо не так повернешся до мене,
    Тебе у гніві я не проклену.
    Якщо й спалю у розпачі рамена,
    То все одно коліна не зігну.


    В останню мить останній подих змоги
    Візьми у мене, доле, під грудьми,
    Та не візьми до матері дороги,
    Найпершої дороги не візьми.

  • Другові

    Другові

    З тобою хлібом ділимось охоче,
    У тебе радість – тішимось удвох.
    Без тебе я давно б засох,
    В скорботній тузі виплакав би очі.
    В моїй душі – твої простори отчі,
    І ти для мене не холодний льох,
    Де сморідлива пліснява і мох, –
    Ти воскресіння сонця замість ночі.


    Я кожну крихту розділю з тобою,
    Бо ми з одною долею-судьбою
    І за один збираємося стіл.
    Та тільки серце все – не половину –
    Віддам тобі у будь-яку хвилину,
    Бо серце не розкраяти навпіл!

  • Спомин про вчительку

    Спомин про вчительку

    Мої літа несе на крилах час, –
    За літом літо журавлиним клином, –
    І світлий спомин, вчителько, про Вас
    У душу світить полум’ям калини.


    Матір дала мені мову,
    Ви ж мені мрію дали,
    Пісню мою колискову ранкову
    Слухають, слухають в небі орли.


    Ви, наче та далека світ-зоря,
    Мене по світу повели світанням,
    Понад степом, і гори, і моря
    Благословився шлях мій сподіванням.


    До Вас вертаю пройдені путі,
    І серце знову трепетно стукоче:
    Чи так живу, чи так люблю в житті –
    Стаю на іспит перед Ваші очі.

«Якщо підійти ближче чи, ще краще, увійти у світ Ткачевої творчості, можна не без подиву збагнути, який він за всієї строкатості цілісний, гармонійний. Відчуваю, що цей світ здатний стати справжньою арт-терапією для настрашених, надломлених, роздвоєних, пригнічених. /.../ Михайло Ткач своєю позачасовою творчістю продовжує робити щось несказанно правильне, рятівне для нас – поширює ідеї добра, краси, любові, родини, Батьківщини. І ми, підсвідомо прагнучи всього цього, співаємо його пісень, попри моду, що пішла в протилежний від серця бік», – констатувала в статті «Неспогад про Михайла Ткача напередодні 85-річчя від дня його народження» (Буковина. – 23.11.2017) Світлана Телешман, кандидат філологічних наук, автор монографії «Пісня Михайла Ткача: літературний портрет» (Чернівці: Букрек, 2012. – 224 с.).

  • Наче бджоли, забриніли промені

    Наче бджоли, забриніли промені

    Наче бджоли, забриніли промені
    І вп’ялися в росяний нектар.
    Звівся ранок чистий на добро мені,
    Світ благословив, як володар.
    А земля мені відкрилась сотами,
    Медом повна, свіжа, запашна.
    Вабить день солодкими висотами,
    Аж за обрій кличе далина.
    Йду під сонцем. А чолатий соняшник,
    Посилає вслід мені уклін.
    Грає степ. Немов на струнах сонячних
    Звисли бджоли і сотають дзвін.

  • На добрій ниві в урожайну пору

    На добрій ниві в урожайну пору

    На добрій ниві в урожайну пору
    Бува, що стрінеш на тонкім стеблі
    Мізерний колосок.
    Він пнеться вгору,
    За всіх щоб вищим бути на землі.
    І багатіє думкою:
    «Ну ж і росту!»
    А хлібороб у ньому бачать пустоту!

  • Глибина

    Глибина

    Майнула знов твоя хустина біла,
    Як трепет перебитого крила,
    І знов розлука хвилею набігла
    І десь під серцем залягла.


    За долиною, ген за долиною
    Кричить прощання нашого луна,
    І тільки океан переді мною,
    А піді мною – глибина.


    Не засуши очей своїх печаллю,
    Коли літають в парі голуби,
    Я до твойого берега причалю,
    Ти тільки віри не згуби.


    Коли вночі під зіркою ясною
    Ти засумуєш інколи одна, –
    Згадай, що океан переді мною,
    А піді мною – глибина.


    Коли в душі на долю нарікання,
    Ти не ховай від мене таїни.
    Для моряка кохання без чекання,
    Як океан без глибини.

  • Доля

    Доля

    Є шляхи-дороги
    У людської долі,
    Є високе небо і надія є.
    Є в моєї долі
    Криниченька в полі,
    Там моє кохання з неї воду п’є.


    Я до нього лину
    В зелену долину,
    В зоряних туманах світиться чоло.
    Буде в мене сила,
    Будуть в мене крила,
    Доки в моїм полі б’ється джерело.


    Кожного світання,
    Як до сподівання,
    До води живої тягнуться вуста,
    Бо при тій криниці
    Доленьку-зірницю
    Виміряв для себе я на всі літа.


    Всі мої дороги,
    Всі мої тривоги
    До криниці тої повертаю я,
    Де в мороз і в спеку
    Рідна і далека
    Жде на мене доля,
    Жде любов моя.

  • Акварелі

    Акварелі

    Горять, горять у багреці
    Берези білі, наче свічі,
    А по студеній по ріці
    Пливе десь листя в манівці,
    Старі дуби, мов ті старці,
    Стоять в зажурі на узбіччі...
    Горять, горять у багреці
    Берези білі, наче свічі.

    ІІ

    Снігів тривожна сивизна
    І сум похиленого неба,
    А в тебе віра. Серце зна:
    Ще по зимі прийде весна,
    Ще зарясніє ярина
    І буде травень, хоч у тебе
    Снігів тривожна сивизна
    І сум похиленого неба.

  • Щедрують люди

    Щедрують люди

    Щедрують люди людям на здоров’я,
    Щедрівок жар шаріє під вікном.
    Щедрують люди щедрою любов’ю,
    Господу засіваючи зерном.


    «Та сійся, сійся, щедрістю родися,
    На многі літа множся на землі
    І в многості своїй благословися
    Сонячноликим хлібом на столі.


    Хай буде хата – повниця багата,
    Як чисте небо, як зірки рясне,
    Душа господаря – на крилах свята,
    Щоб серце не зачерствіло сумне.


    Та хай ще буде доля без облуди
    І мрія здійснена вже що б то не було,
    Хай до людей приходять добрі люди,
    І світ забуде й щонайменше зло».


    Щедрують люди...
    До самого рання
    Несуть співаночки із двору в двір.
    Коли б їм крила мати – без вагання
    Пощедрували б до високих зір.


    І там вгорі, де світ – голубиною,
    Через віки проклавши борозну,
    Вони своєю щедрістю земною
    Засіяли б космічну далину.


    Щоб всесвіт мав би свіжий хліб у хаті
    І не носив засмуток на чолі...
    Щедрують люди, щедрістю багаті, –
    Летять,
    летять у космос кораблі!

  • Життя прожить – не поле перейти

    Життя прожить – не поле перейти

    Життя прожить – не поле перейти.
    А на віку людському, як на довгій ниві:
    Буває радість, болі гіркоти,
    І не бувають люди все життя щасливі.
    Та я хотів би, прагнучи мети,
    І по снігах морозних, і по теплій зливі
    Усе життя полями тільки йти,
    Щоб на віку моєму – як на житній ниві.

  • Покладу своє серце на хвилю морську...

    Покладу своє серце на хвилю морську...

    Покладу своє серце на хвилю морську,
    Як дитину в колиску, життя – на вагу.
    Будуть шторми тривожити душу людську.
    І здійматиме хвиля високу дугу.
    Буде берег чекати грози з далини,
    Буде рінню жбурлятися дно з глибини.
    Будуть рватися громи...
    Я в годину таку
    Покладу своє серце на хвилю морську.
    Коли в чорній імлі
    Вдалині від землі
    Захлинаються сіллю важкі кораблі
    І матрос аж до крові на верхній губі
    За штурвалом стоїть у важкій боротьбі,
    У недремній напрузі стоїть кілька діб,
    не забувши про берег, забувши про хліб, –
    У годину таку
    На моєму віку
    Покладу своє серце на хвилю морську.
    Хай заб’ється воно у борні за життя,
    Хай у штормі гартує своє майбуття!

  • Мрія

    Мрія

    За мрією мрія, за мрією мрія –
    І хлюпають хвилями свіжі моря.
    І вже осіяним чоло твоє гріє
    Далека досвітня пора.


    За мрією мрія – і зріє надія,
    І стелиться шлях в загадкові світи.
    І вічна дорога тобі молодіє,
    І ширшає обрій мети.


    Хай сивіє небо, той день вечоріє,
    Та мариться росяний ранок тобі.
    Не дай, щоб у серці постаріла мрія,
    Складаючи крила в журбі.


    Якщо тебе втома в путі заморила,
    Ти віри не кидай у щастя своє,
    Бо поки ще мрія колише вітрила, –
    За обрієм обрій встає.

Нині Михайлові Ткачу не потрібні ні адвокат, ні піар-менеджер, йому потрібен лише читач. І тоді – поет легко і світло, а водночас по-народному мудро (таким був сам, такою є його творчість) – формулює закон буття:

«Якщо зерно добре – буде жито,
Якщо слово щире – буде жити!»  

Його Слово живе й житиме!

Авторизуйтесь на сайті щоб мати можливість залишити коментар

ORCID: 0000-0002-1858-9269

ORCID (англ. Open Researcher and Contributor ID) — єдиний міжнародний реєстр учених для коректного цитування статей.

Перейти

Researcher ID: C-2286-2017

ResearcherID – ідентифікатор ученого (дослідника), що дає змогу формувати список власних публікацій.

Перейти

Google Scholar

Академія Google (англ. Google Scholar) - безкоштовна пошукова система за текстами наукових публікацій.

Перейти