Поетичний старт у величний Всесвіт художнього слова

Такий близький з дитячих років
Для усіх тих, кому із нас
Відкрив дорогу в світ широкий.
Це рідне нам ім’я – Тарас!

Все те, про що Шевченко мріяв,
І чим душа його жива,
У наші він серця засіяв,
І там живуть його слова.

І тим сьогодні я щаслива,
Що нас Пророк вперед веде,
Що неодмінно «добрі жнива»,
Звичайно ж , будуть. Час прийде!

В душі дорогу освітила
Мені Шевченкова зоря
І новий світ мені відкрила,
Висока дума Кобзаря.

Слова, мов кетяги калини,
Тремтливі гілочки верби,
Свята любов до України
І вічний клич до боротьби…

За порадою до нього йшли усі горяни:
« Як позбутись нам неволі, розкажи, Лук’яне!
Хто із пекла порятує, хто панів поборе?
Хто поверне нам свободу в наші сині гори ?
Хто боротися за правду буде гуртувати,
Щоб звістили нашу волю трембіти в Карпатах?

Знаєш ти – прості гуцули струджені та бідні…
Попроси нам кращу долю в цісаря у Відні».
Рідко там було письменних - писали, як вміли.
Та яке до бід народних чиновникам діло?
А як дідичів наругу терпіти не станеш,
Тих, що дуже прагнуть волі, закують в кайдани.

За селянські інтереси в путах, у в’язниці
Довелося побувати не раз Кобилиці…
Не вмокав пера ніколи сам він у атрамент,
Та по волі простолюду обрали в парламент.
Зрозумів там, що з панами не досягнеш миру.
Хочеш волю здобувати – берись за сокиру!

Ходив Довбуша стежками, аби для народу
Що віками скнів у рабстві, здобути свободу.
Його слава кришталева, мов гірська водиця,
Де водив колись опришків Лук’ян Кобилиця!
Його вчинки благородні добре пам’ятають,
Бережуть їх у легендах і в піснях співають.

І століття тую славу затерти не годні.
Вічно живий Кобилиця в пам’яті народній!

Де стрімким сріблястим водограєм
З гір Карпатських хвилі котить Прут,
З глибини історії ми знаєм –
Черн – фортецю збудували тут.

Здавна вміли волю здобувати
Оборонці рідної землі,
Вороги, що йшли завоювати,
Загубили тут свої шаблі.

Я з дитинства знаю про усе це,
Ці події в пам’яті зберу,
Про фортецю героїчну Цецин
І про ремісничу Садгору.

Ще коли господарі Молдови
Грамоти давали для купців,
Прозвучало наше місто знову,
Та тепер уже як Чернівці.

Край наш знаменитостями повен
І чимало тут гучних імен.
Бургомістр перший наш – Петрович
З веренчанських походив вірмен.

Давній ми зразок для всього світу.
В мирі тут жили, без боротьби
Різних багатьох народів діти
За часів ще княжої доби.

Шанували тут баронів пруських
І поляків тут помітний слід.
З найдавніших вулиця є Руська,
Що від центру простяглась на схід.

В Чернівцях величні є споруди,
Пам’ятаєм імена творців.
Та найбільший скарб – то наші люди,
Разом всі – каменярі й митці.

Цю красу не зіпсує негода,
Вабить око і у сніг, і в дощ.
Гордість українського народу –
Неповторність скверів, вулиць, площ.

Це моє, найкраще місто в світі –
Наші рідні, давні Чернівці.
Шлють йому вітання Солт-Лейк –Сіті,
Щиро вдячні друзям ми усім.

Я в його майбутнє вірю щиро,
Бо над ним не владний плин століть.
Чернівці мої – колиска миру.
В нас такий вже й пам’ятник стоїть.

Щоб жилось і дихалося вільно,
Бережемо цю красу щодня.
Хай примножить праця наша спільна
Поколінь минулих надбання!

Джерела народних звичаїв
Б'ють з сивої давнини.
Свої вони, не позичені,
І вистраждані вони.

У них українська мова
Веселкою виграва.
В красі і у мудрості слова
Душа наша вічно жива!

Нам їх зберігати треба –
Основа це у житті.
Мов зорі, нам світять з неба
Намистинки їх золоті.

Щасливий нам шлях ясниться
І візьмемо в кожен день
Прадавніх батьківських традицій,
Вінок з материнських пісень!

Все рідше й рідше неба просинь,
Щодень сіріша небокрай…
Так тихо в сад приходить осінь,
Збирає щедрий урожай.

Оця художниця приносить
Свою палітру різних барв.
Осінній ліс у неї просить
Яскравих, потім темних фарб.

У вирій птахи відлетіли,
Природу огортають сни.
Ще трохи – і убрання біле
Вона одягне до весни…