Лекція № 9.
Комунікативно-прагматичні та структурні типи простих
речень у сучасній українській мові

30 березня 2020

План лекції:
  1. Типи речень за комунікативною настановою.
  2. Поділ простих речень за модальністю.
  3. Класифікація речень за емоційним забарвленням.
  4. Типологія речень за характером предикативних відношень.

Ключові слова: просте речення, класифікація, модальні типи, мовець, інтенція, питальність, розповідність, спонукальність, бажальність (оптативність), окличність, транспозиція, двоскладність / односкладність будови речення, поширення структурної схеми речення, ускладнення мінімальної структури речення, констатація та заперечення, подільніст і неподільність речення.


Мета: узагальнити погляди мовознавців на поділ речень за метою висловлення та емоційним забарвленням, поглибити знання студентів про комунікативно-прагматичні типи простого речення, його модальні вияви; увести до наукового обігу нові лінгвістичні поняття «комунікативні інтенції», «авторська модальність», «синтаксична транспозиція».

Модуль 2. Речення як основна одиниця синтаксису

Навчальний елемент 2.2

Просте речення в слов’янській синтаксичній класиології

(2 год. – лекції; 2 год. – практичні; 4 год. – сам. робота)

Рекомендована література до навчального елемента
(основна)

  • Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис : [навч. посібник] / І. Р. Вихованець. – К. : Либідь, 1993. – С. 145–148.

  • Дудик П. С. Синтаксис української мови: [підручник] / П. С. Дудик, Л. В. Прокопчук. – К. : Академія, 2010. – С. 71–86.

  • Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови. Синтаксис : [монографія] / А. П. Загнітко. – Донецьк : ДонДУ, 2001. – С. 96–124.

  • Каранська М. У. Синтаксис сучасної української літературної мови : навч. посібн. / М. У. Каранська – К. : Либідь, 1995. – С. 13–23.

  • Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови : [навч. посібник] / Б. М. Кулик. – К. : Рад. шк., 1965. – Ч. ІІ. – С. 23–29.

  • Курс сучасної української літературної мови : [навч. посібник] / за ред.. Л. А. Булаховського. – К. Рад. шк.., 1951. – Т. ІІ : Синтаксис. – 406 с.

  • Слинько І. І. Синтаксис сучасної української мови. Проблемні питання : [навч. посібник] / І. І. Слинько, Н. В. Гуйванюк, М. Ф. Кобилянська. – К. : Вища шк., 1994. – С. 92–102.

  • Сучасна українська мова: Морфологія. Синтаксис : підручник / за ред. А. К. Мойсієнка. – К. : Знання, 2010. – С. 187–193.

  • Сучасна українська мова. Синтаксис : підручник / за ред. О. Д. Пономарева. – К. : Либідь, 1994. – С. 38–44.

  • Сучасна українська мова : [підручник] / О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін.; за ред. О. Д. Пономарева. – К. : Либідь, 1997. – С. 239–243.

  • Сучасна українська мова : [підручник] / М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.; за ред. М. Я. Плющ. – 3-тє вид., стереотип. – К. : Вища шк., 2001. – С. 326–330.

  • Шульжук К. Ф. Синтаксис української мови : [підручник] / К. Ф. Шульжук. – К. : Академія, 2004. – С. 60–66.

  • Ющук І. П. Українська мова : підручник / І. П. Ющук. – К. : Либідь, 2003. – С. 475–477.


Додаткова література

  • Баган М. П. Категорія заперечення в українській мові: функціонально-семантичні та етнологічні вияви : монографія / Мирослава Баган. – К. : Видавничий дім Дмитра Бураго. – 2012. – 376 с.

  • Бережан Л. В. Категорія спонукальності в сучасній українській мові : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол.. наук : 10.02.01 – „Українська мова” / Лариса Василівна Бережан. – Івано-Франківськ, 1997. – 16 с.

  • Волох О. Т. Сучасна українська літературна мова : [підручник] / О. Т. Волох, М. Т. Чемерисов, Є. І. Чернов. – К. : Вид-че об’єдн. „Вища школа”, Голов. вид-во, 1976. – С. 252–257.

  • Гуйванюк Н. В. Формально-семантичні співвідношення в системі синтаксичних одиниць / Н. В. Гуйванюк. – Чернівці : Рута, 1999. – С. 274–275.

  • Гуйванюк Н. Функціональна транспозиція в синтаксисі / Ніна Гуйванюк // Лінгвістичні студії : зб. наук. праць / укл. : А. Загнітко (наук. ред.) та ін. – Донецьк : ДонНУ, 2001. – Вип. 7. – С. 85–90.

  • Гуйванюк Н. В. Експресивний синтаксис: Досягнення і проблеми / Ніна Гуйванюк // Актуальні проблеми синтаксису: матеріали Всеукр. наук. конф. (Чернівці, 19–21 жовтня 2006 р.) / укл. : Ніна Гуйванюк (наук. ред.) та ін. – Чернівці : Рута, 2006. – С. 267–275.

  • Гуйванюк Н. В. Співвідношення об’єктивної та суб’єктивної модальності в реченні : навч. посібник / Н. В. Гуйванюк, В. А. Чолкан.– Чернівці : Рута, 1997. – 63 с.

  • Гуйванюк Н. В. Питальні речення в сучасній українській мові : навч. посібн. / Н. В. Гуйванюк, С. Т. Шабат. – Чернівці : Рута, 2000. – 66 с.

  • Загнітко А. П. Теорія сучасного синтаксису : [монографія] / Анатолій Загнітко. – Донецьк : ДонДУ, 2006. – С. 44–56.

  • Навчук Г. В. Формально-синтаксичні та функціонально-семантичні особливості окличних речень : моногр. / Г. В. Навчук, В. Д. Шинкарук. – Тернопіль : Астон, 2007. – 200 с.

  • Шабат-Савка С. Т. Категорія комунікативної інтенції в українській мові : [монографія] / С. Т. Шабат-Савка. – Чернівці : „Букрек”, 2014. – 412 с.


Словники й довідники

  • Гуйванюк Н. Українська мова: Схеми, таблиці, тести : навчальний посібник [для студентів вищих навчальних закладів] / Н. Гуйванюк, О. Кардащук, О. Кульбабська. – Львів : Світ, 2005. – 304 с.

  • Загнітко А. Словник сучасної лінгвістики: поняття і терміни : у 4-х т. / А. П. Загнітко. – Донецьк : ДонНУ, 2013. – Т. 1. – 402 с.; Т. 2. – 350 с.; Т. 3. – 426 с.; Т. 4. – 388 с.

  • Єрмоленко С. Я. Українська мова : короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик, О. Г. Тодор; за ред. Єрмоленко С. Я. – К. : Либідь, 2001. – 224 с.

  • Мала філологічна енциклопедія : [довідник] / укл. : О. І. Скопенко, Т. В. Цимбалюк. – К. : Довіра, 2007. – 478 с.

  • Селіванова О. Сучасна лінгвістика : термінологічна енциклопедія / Олена Селіванова. – Полтава : Довкілля-К, 2006. – 716 с.

  • Селіванова О. О. Лінгвістична енциклопедія [Текст] / О. О. Селіванова. – Полтава : Довкілля-К, 2010. – 843 с.

  • Українська мова : [енциклопедія]. – К. : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. – 824 с.

1. Типи речень за комунікативною настановою


Здавна в граматичній традиції намітився поділ речень за метою висловлювання. Проте дослідники класифікували за цим принципом реченнєві структури принципово по-різному., порівн.: У «Курсі сучасної української мови» (за ред. Леоніда Булаховського) виокремлювали три типи речень за метою висловлюваннярозповідні; питальні; окличні. Такий самий поділ здійснив у праці «Українська мова» (Харків, 1959) Василь Ващенко. Пізніше мовознавці встановили, що виділення окличних речень ґрунтується на дещо іншому принципі кваліфікації, тому окличні речення уналежнили до  окремого типу. Натомість до розповідних і питальних у 50–70-х рр. додали спонукальні.

Отже, більшість синтаксистів (І. Вихованець, І. Ющенко, М. Івченко та ін.) у наш час поділяють речення на три типи (до речі, ця класифікація представлена й у шкільному підручнику): розповідні; питальні; спонукальні. 

Закцентуємо увагу на тому, що в найновіших синтаксичних студіях обґрунтовано необхідність додати ще четвертий тип – бажальні (оптативні) речення на зразок: Подати б Денисові якийсь знак (О. Гончар).

Однак в основі наведеної таксономії лежать різні принципи аналізу, зокрема:

  1. За модальним принципом об’єднано: розповідні; спонукальні; бажальні.
  2. З огляду на наявність особливої форми думки – питання виокремлено питальні речення.

Тому автори «Проблемних питань синтаксису» І. Слинько, Н. Гуйванюк, М. Кобилянська запропонували всі речення за метою висловлювання (комунікативною настановою, тобто функцією у спілкуванні) поділити на 2 групи:

2. Питальні речення.

  • 2.1. власне-питальні;
  • 2.2. невласне-питальні.

Ми теж використовуватимемо саме цю класифікацію. У подальшому викладі розглянемо її детальніше.

Специфіка непитальних простих речень

Непитальні прості речення містять повідомлення, тобто, володіючи певною інформацією, мовець розповідає про щось,
виражає своє бажання, вимагає чи просить. Вони охоплюють три підтипи: розповідні, спонукальні, бажальні.

1.1. Розповідні прості речення


Розповідні прості речення містять у собі повідомлення про певний факт, подію, явище, напр.: Ми раз у раз говорили про слово як знаряддя поезії. Але не завжди ми з достатньою мірою у своїй творчій практиці розуміємо, що значить для поета, і не тільки для поета, а для людини взагалі, слово. Слово – це наша зброя (М. Рильський).

Інтонаційні особливості розповідних речень. У розповідних реченнях інтонація рівна, спокійна. Особливістю мелодики є те, що речення починається на середній висоті, підвищується в середині фрази і спадає в кінці. Центром «перелому» є логічно наголошене слово або дієслово-присудок. Вимовте правильно речення Тихесенько вечір / на землю спадає (Т. Шевченко).

До того ж розповідні речення легко членуються на: 1) групу присудка, до якої входять додаток і обставина; 2) групу підмета – з означенням і прикладкою.

Марія Каранська констатує: «Розповідними реченнями користуємося найчастіше, вони є основою текстів», оскільки вони можуть виражати:

  • Дійсний факт: А слово живе любов’ю;
  • Можливе, ймовірне: Що з мене було б…
  • Припущення: Хіба що податися до столиці.
  • Умову (найчастіше це заголовки): Якщо взятися дружно.
  • Характеристика за подібністю: Материнське серце немов передчувало біду.

Отже, розповідні прості речення функціюють у всіх стилях і типах зв’язного мовлення. Згадаймо принагідно й пунктограму: у кінці розповідного речення здебільшого ставимо крапку.

1.2. Спонукальні прості речення


Спонукальні прості речення – це такі речення, що відображають вольові стосунки мовця з виконавцем: перший спонукає щось робити або, навпаки, не робити, а другий має здійснювати спонукання. Загалом такі речення за структурою можуть бути як прості (Уставай-бо, сину мій! (А. Малишко)), так і складні (Ти грими, наша славо, по світу, рідне слово, дзвени, голосне (П. Тичина)).

Шановні студенти, Ви, напевно, звернули увагу на те, що у списку використаної літератури зазначено працю Лариси Бережан (Маркуляк) «Волюнтативні відношення в мовленнєвій діяльності», у якій Лариса Василівна проаналізувала структури спонукальної семантики, подала історію їх вивчення, установила відтінки волевиявлення. Рекомендуємо Вам ознайомитися з теоретичними напрацюваннями представниці Чернівецької наукової школи.

Інтонаційні особливості спонукальних речень. Їм притаманна власне-інтонація, яку важко однозначно схарактеризувати – від м’якого до категоричного наказу. У своєму звучанні вона вища від інтонації розповідного речення: наказ передають у підвищеному тоні (з посиленням голосу на спонукальному члені) та стрімким падінням наприкінці речення, порівн.: Уставай-бо, сину мій! (А. Малишко).

Основні формальні засоби вираження спонукальності
в сучасній українській мові

  • дієслівні форми наказового способу, які є спеціалізованими формами вираження цього значення, напр.: Земле моя! Веснородице! Світла всесвітнього лоно! Ти кров мою чисту навіки в сонце моє візьми! (Д. Павличко); Лишайтесь, матусю, навіки лишайтесь! Не йдіть! (Б. Олійник). Якщо речення звернене до 2-ої особи, яка має виконувати мовлене, то його кваліфікують як речення прямого спонукання, через те зазвичай мовець уживає в них звертання. ПРЯМЕ СПОНУКАННЯ – це первинна функція зазначених дієслівних форм, інші засоби вираження спонукальності виконують вторинну функцію – НЕПРЯМОГО (опосередкованого) ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ із широким спектром семантичних відтінків.
  • аналітичні форми наказового способу, що їх утворюємо за допомогою часток нехай (хай), нумо, що в значення спонукання вносять семантичні відтінки заклику, заохочення; розмовних часток – давай (дай, даваймо, давайте), бодай (надають реченню відтінку побажання), та (репрезентує відтінок нетерпіння), ну (виражає поступку з боку мовця, його згоду з чимось, про що йде мова, після тих чи тих заперечень), но й бо  (пом’якшують просьбу, надають відтінку близьких стосунків) тощо, напр.: Хай кожний у країні виростить по одному плодовому дереву (О. Довженко); Нумо побігли всі разом (Розм.); Давайте хоч подивимось, що цінувати велить мудра давність (Ю. Яновський); «Бодай ці Западинці були запались, ніж мала я в них їхати!», – лаялась Кайдашиха. Та пустіть же мене, мамо! Звідки в вас отєє зло? – Ну, грай! (після того, як було Не грай); Підійди-но ближче! Покиньте ж бо, бабуню шити та розкажіть казку!
  • неозначена форма дієслова, за допомогою якої мовець передає додатковий відтінок категоричності, напр.: – Встать! – гаркнув Грибовський (О. Довженко); Триматися рідної домівки (Із часопису). Такі речення називають реченнями узагальненого спонукання. Якщо ж інфінітив ужито з часткою б (би), то категоричність дещо пом’якшується, напр.: Вам би самим взяти участь в обговоренні цих питань
  • форми умовного способу дієслова використовуємо для вираження м’якого спонукання, напр.: Відпочив би, а потім брався за уроки (Розм.).
  • дієслова із семантикою спонукання на зразок просити, вимагати, наказувати, глянь, дивись у поєднанні  з іншим дієсловом із заперечною часткою не тощо. Наприклад: Просять мама, просять тато, і ми просимо вас прийти до нас на весілля (Нар. тв.); Тільки глядіть, братця, не спіть. Як у дзвін ударимо, щоб почули всі (А. Головко).
  • семантику спонукання виражають також вигукові речення на зразок: Тсс! Цсс! Геть! Годі! Тррр! Тпрр! А також формули гостинного запрошення Даруйте мені! Не гнівайтеся, прошу!
  • інтонація, що в бездієслівних реченнях заступає дієслівні форми для вираження спонукання, напр.: Гей, усі в танець, молоді й старі (М. Рильський).

Спонукальні речення характеризують експресивне мовлення, тому науковому стилю не властиві, а в офіційно-діловому стилі набувають специфічного застосування в командах, наказах, оголошеннях. Найширше спонукальні речення мовці вживають у розмовно-побутовому мовленні та в діалогах художніх творів, у т. ч. у неповних реченнях (Води швидше! До мене! Сюди!).

Зауважте: оскільки спонукальні речення по-різному інтонують, то на письмі в кінці ставимо або знак оклику, або крапку.

1.3. Бажальні прості речення

Бажальні прості речення виражають бажання суб’єкта мовлення. 
Експериментальне дослідження інтонації бажальності в українській мові ще не здійснено.


Основні формальні засоби вираження бажальності
в сучасній українській мові

  • умовний спосіб дієслова (деколи з часткою хоч (хоча), напр.: Я б в робітники пішов (Із часопису);
  • інфінітиви із частками би (б), напр.: Поглянути б ще раз на синій Дніпро (Леся Українка);
  • частки би (б), аби, щоб, коб(и), бодай, нехай, хай (у бажальній функції), хоча би, хоч би, коли б, якби, напр.: Коли б не було дощів (М. Коцюбинський); Хоча б коли до нас у гості прийшли онуків відвідати (Г. Тютюнник); Хоча б малюсенький розмай для нерозважних дум! (П. Грабовський);
  • частка краще у сполученні з присудком (речення виражає пораду), напр.: Краще б ти за уроки взявся

Постає проблемне питання: чи треба відтінок побажання кваліфікувати як варіативний вияв бажаності? Напр.: Щасливої вам мандрівки в мінливу, важку, відповідальну невідомість! (Ю. Мушкетик); Хай щастить вам в усьому, в усіх ваших добрих і славних починаннях! На нашу думку, бажання стосується тільки мовця, тоді як побажання більш загальне, тому ближче до спонукальності.

Про критерії розмежування спонукальних і бажальних речень читайте в науковій статті Любові Умрихіної нижче:

ЗАВАНТАЖИТИ PDF

Марія Каранська відзначає: «Бажальні речення – це усномовні вислови як промені людської душі», оскільки ними мовець передає глибоку сердечність почуттів, напр.: Щира, світла, промениста, хай усіх єднає пісня! Хай лунає людям на добро! (В. Крищенко); Щоб в вас і в нас все було гаразд. Щоб ви і ми щасливі були! (В. Лагода).

Особливості питальних простих речень


Питальні речення містять у собі запитання, що спонукає співрозмовника до відповіді. За структурою вони можуть бути простими і складними, напр.: А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках? (Б. Олійник); Ви знаєте, як липи шелестять у місячні весняні ночі? (П. Тичина).

Про комунікативно-прагматичні особливості питальних речень читайте в науковій статті Алли Романченко нижче:

ЗАВАНТАЖИТИ PDF

Для вираження питання в сучасній українській мові є різнорівневі засоби, і ми в цьому переконаємося, паралельно розглянувши структурно-семантичну класифікацію питальних речень, розпрацьовану науковцями кафедри сучасної української мови професорами Ніною Гуйванюк і Світланою Шабат-Савкою.

Структурно-семантична класифікація питальних речень:

За комунікативно-функційним спрямуванням:

  • 2.1 власне-питальні: якщо мовець прагне з’ясувати чи уточнити інформацію, підтвердити або заперечити якийсь факт дійсності;
  • 2.2 невласне-питальні – це питальні речення, що є не лише засобом запитання, але й інших комунікативних функцій за умови нейтралізації питальної семантики.

Зазначені типи питальних речень мають ще інші різновиди, які ми розглянемо детальніше.

2.1. Власне-питальні речення, їхні функційні різновиди

 

За формально-синтаксичною організацією їх поділяють на два типи:


  • 2.1.1. структури з питальним компонентом

    Ці речення мають формальні засоби вираження питання-запиту. Традиційно такі речення кваліфікують як частковопитальні й поділяють на підтипи за питальним компонентом у їхній структурі, зокрема:
      • 2.1.1.1. питальні речення з предметним компонентом:
        • ХТО? – Кого? Кому? Ким?
        • ЩО? – Чого? Чому? Чим?
        • ЩО ЦЕ ЗА (фразеологізоване поєднання).

    Наприклад: Хто се стоїть он тамечки? (Марко Вовчок); Що ж мовчите? (О. Кониський); Що це за дитина приблукала до нас? (М. Івасюк). Загалом компонент що має з’ясувальне значення, але може функціювати з і з кількісним значенням, як-от: А що треба за се дати? (Марко Вовчок); – Як же, добродію! Що за це візьмете? (Марко Вовчок).

      • 2.1.1.2 питальні речення з атрибутивним компонентом ЯКИЙ? КОТРИЙ? ЧИЙ? СКІЛЬКИ.

    Наприклад: Який фасон сукні хочеш? (Є. Гуцало); Котра зараз година? (Розм.); Кілько дітей у тебе? (М. Черемшина).

      • 2.1.1.3. питальні речення з питальним обставинним компонентом: такі речення реалізуються за допомогою питальних слів ДЕ, КУДИ, ЗВІДКИ, КОЛИ, ДОКИ, НАВІЩО, ЯК.
        У цих реченнях міститься запит про спосіб, засіб, мету, причину, час, місце дії.

    Наприклад: Де ти його бачив? (Г. Квітка-Основ’яненко); Куди ж то він так потяг прудко? (Г. Квітка-Основ’яненко); Звідки вас господь несе? (Марко Вовчок).

  • 2.1.2. структури без питального компонента.

    Традиційно їх називають загальнопитальними, бо вони прогнозують відповідь на запитання «Так» або «Ні».
  • Семантику таких речень передають:

      • питальні частки ЧИ, ХІБА, НЕВЖЕ, ЩО, ЯК, ЧИ ТО, ЩО Ж, ГА, НУ, АНУ, А ЩО.

    Наприклад: А він же чи любить? (Марко Вовчок); Чи то ти, Мироне? (Г. Борзуляк); Хіба ти вже проти науки? (В. Підмогильний); Невже він втече з моїх рук? (О. Кониський); Ану скажіть, а чи там аеродромів багато, га? (І. Багряний); Ну, а чутки у вас про землю ходять? (М. Стельмах);

      • порядок слів (логічно наголошений предикат).

    Наприклад: А їсть корова? (Г. Борзуляк); Чули дзвони? (Розм.).

    • лексичні засоби (наявність антонімів). Наприклад: Хліб свіжий? Черствий?
    • інтонація.

Інтонаційні особливості питальних речень:

  • висхідна – якщо логічне слово міститься у самому кінці речення: Гроза проходила / десь поруч?

  • спадна – якщо логічно акцентоване перше слово: Бачили / оце село?

  • Висхідно-спадна (логічно наголошене слово – у середині речення): Може, їх і справді не було?

2.2. Невласне-питальні речення, їхні функційні різновиди

Розповідність, спонукання, питання впродовж історичного розвитку мови набули специфічного граматичного оформлення. У типових виявах (якщо речення симетричної будови) диференціація функційних типів речення не спричинює труднощів. Проте не завжди структура чітко корелює із семантикою, тому можна виокремити синкретичні групи простих речень, появу яких спричинює явище транспозиції.

За енциклопедіїю «Українська мова», ТРАНСПОЗИЦІЯ – (середньолат. trānspositiō «переставляння) – використання однієї мовної форми у функції іншої. Термін «транспозиція» вперше опрацював швейцарський  учений Шарль Баллі, а французький мовознавець Люсьєн Теньєр описав різновиди транспозиції під назвою «трансляція». У лінгвістичних працях термін транспозиція вживають у двох значеннях:

  • У вузькому розумінні

    (функційна транспозиція) – стосується переходу слова або однієї частини мови до іншої або його вживання у функції іншої частини мови. Розрізняють два ступені цієї транспозиції:
    • 1) неповна, або синтаксична, транспозиція з’являється, коли змінюється тільки синтаксична функція вихідної одиниці без зміни її морфологічного належності до відповідної частини мови (мати →пісня матері) – іменник вжито у функції прикметника.
    • 2) повна, або морфологічна, транспозиція, у результаті якої утворюється слово іншої частини мови. Засоби вираження – закінчення та інверсія (такі процеси мають назву «субстантивація», «ад’єктивація», «вербалізація», «адвербіалізація», «проміналізація»;
  • У широкому розумінні

    Будь-яке переносне вживання мовної форми (напр, функціювання теп. Часу замість мин. Або майб.). Термін «транспозиція» поширюється і на позначення метафоричного та ін. переносного значення слів. У транспозиції вирізняють три елементи:
    • 1) вихідну форму (транспоноване);
    • 2) засіб транспозиції (транспозитор) – указує на зв’язок між вихідною та похідною моделлю, одиницею;
    • 3) результат (транспозит).

Функція транспозиції – завдяки їй розширюється виражальна можливість мовних одиниць,
їхня сполучуваність, синонімічні ресурси мови (І. Вихованець).

У сфері питального речення транспозиція знайшла вияв в утворенні невласне-питальних різновидів, зокрема:

  • 1) питально-спонукальних (із часткою ЧИ НЕ), напр.: – Чи не пора тобі, хлопче, взятися за розум// Візьмися , хлопче, за розум!
  • 2) питально-розповідні (питально-риторичні), напр.: Як тебе не любити, Києве мій
  • 3) питально-стверджувальні, що містять і питання, і відповіді ни нього, напр.: Я вранці голос горлиці люблю?! (Л. Костенко).
  • 4) питально-заперечні – речення, у яких, по суті, заперечується висловлене в самому питанні, напр.: Хіба можна так недбало ставитися до своїх обов’язків? (П. Загребельний).
  • 5) розповідно-спонукальні, напр.: Іване, з вікна дме! // Іване, зачини вікно!

На такі вияви транспозиції звернула увагу Ніна Гуйванюк у монографії «Формально-семантичні співвідношення в системі синтаксичних одиниць» (див. с. 275).

2. Поділ простих речень за модальністю


В українському мовознавстві висловлювалися і такі погляди, як у чеських дослідників, що всі зазначені типи речень можна виокремлювати й за модальним принципом (див. праці Лариси Кадомцевої, Олександра Пономарева, Анатолія Загнітка, Ніни Гуйванюк та ін.). Пригадаймо, що таке модальність?

За енциклопедіїю «Українська мова», МОДАЛЬНІСТЬ – семантична категорія, яка виражає відношення змісту висловлення до дійсності або суб’єктивну оцінку висловлюваного.

Цей термін охоплює широке коло явищ різних мовних рівнів. Центральним у категорії модальності є значення реальної / нереальної. До сфери модальності зараховують також значення, що відбивають характер комунікативної спрямованісті висловлень (повідомлення, питання, спонукальна).

За модальністю прості речення поділяють на 7 підтипів:

  • 1. Розповідні речення.
  • 2. Речення бажальної модальності.
  • 3. Речення питальної модальності.
  • 4. Речення спонукальної модальності.
  • 5. Речення умовної модальності.
  • 6. Речення гіпотетичної модальності.
  • 7. Речення переповідної модальності.

Абсолютно очевидно, що класифікація за модальним принципом співвідноситься з поділом речень за комунікативною настановою, хоча поняття «модальність», і «комунікативна настанова» не тотожні. Наприклад, у розповідні речення потрапляють майже всі модальні типи речень. Так, речення Про Русевича говорять як про людину відповідальну є за комунікативною настановою розповідне, а за модальністю переповідне.

Переповідні прості речення

У таких реченнях зафіксовано вияв не особистого досвіду мовця, його переконання, а переказуються спостереження, умовисновки ін. осіб.

Основні формальні засоби вираження переповідності
в сучасній українській мові

Модальні частки на зразок БУЦІМ, МОВЛЯВ, БУЦІМТО, НІБИТО, НАЧЕБТО тощо.

Наприклад: Вони намагаються нав’язати читачам тезу про буцімто вимушене стрімке зростання цін на сільськогосподарську техніку (Із часопису); Начебто так бригадир розпорядився (Розм.); А Василь нібито хоче до Насті вернутися (Розм.).


Ймовірні прості речення

(або гіпотетичні) – виражають припущення, можливість, ймовірність.

Основні формальні засоби вираження ймовірності
в сучасній українській мові

Спеціалізовані частки, що стосуються змісту всього речення: МАБУТЬ, ПЕВНЕ, НІБИ, ЛИБОНЬ, ДЕСЬ, ЧИ НЕ, ЛЕДВЕ НЕ, НАВРЯД ЧИ та ін.). Причому це не вставні компоненти.

Наприклад: Щось наче я її вже давно не бачив і не пригадаю (В. Самійленко); Либонь у них діло уже покінчено (Панас Мирний); Чи не краще його зустріти, все може по-іншому сприйнятись (Є. Гуцало).


Умовні прості речення

Прості речення, у яких їхньому змісту надається значення можливості відповідного явища за якоїсь умови.

Основні формальні засоби вираження умовності
в сучасній українській мові

  • 1. умовний спосіб дієслова-присудка;
  • 2. інфінітив з умовною часткою би (б) – зрідка.

Речення цього типу здебільшого бувають складнопідрядними або складносурядними з відповідними показниками умовності. Інколи, проте, речення умовної модальності бувають простими.

Наприклад: Пішов би в огонь і воду (О. Гончар); Так би вічно йшов (В. Сосюра); Ходити б тобі на волі (Марко Вовчок).

Умовна модальність може поєднуватися з відтінком бажаності або спонукальності, що найчастіше буває в питальних реченнях: Чи не пішли б ви звідси назавжди? (М. Коцюбинський).

Отже, серед засобів модального ускладнення речень активно функціюють частки. Ми не можемо в межах однієї лекції з’ясувати всіх можливих смислових відтінків, що їх надають реченню ці синтаксичні морфеми (службові слова). Але ви можете більше дізнатися про це, прочитавши працю Ніни Гуйванюк і Валентини Чолкан «Співвідношення об’єктивної та суб’єктивної модальності в реченні» (Чернівці, 1997).

Виокремлення розповідних, питальних і спонукальних речень ґрунтується на розрізненні їх комунікативного призначення. Доповнення цього ряду переповідними, гіпотетичними та умовними реченнями відображає співвідношення реченнєвої структури із ситуативно-прагматичними завданнями та оцінку висловленого самим мовцем. Тому категорія комунікативної спеціалізації речення є антопозорієнтованою.

3. Класифікація речень за емоційним забарвленням


За цією ознакою речення поділяють на два типи:

  • 3.1 неокличні – прості речення, у яких відсутнє емоційно-експресивне забарвлення (вони емоційно нейтральні);
  • 3.2 окличні – речення, у яких сконденсовано емоційно-експресивне забарвлення, передано емоційно-почуттєвий стан мовця.

Порівняймо емоційно-нейтральні та емоційно-забарвлені речення:

  • А. Тут крила звів у свій політ орлиний Міцкевича полуменистий дар (М. Рильський); Чиста наша дружба, чистая, прозора! (П. Тичина) – розповідні.
  • Б. – Мамо, чи кожна пташина у вирій на зиму літа? – в неньки спитала дитина (Леся Українка); Хто з вас може перелічити обов’язки своєї матері?! (О. Гончар) – питальні;
  • В. Пісне, падай в серце, як зерно в ріллю. (В. Сосюра); Свої робітничі квартали навіки, Париже, прослав! (М. Рильський).
  • Г. Щоб Ваш   сон   був   здоровим  і комфортним (З реклами); «Фокстрот»: От якби пилососи вимірювалися... в котах! Чим довша шерсть – тим  потужніший  потрібен  пилосос! (З реклами).

Отже, усі речення, виокремлені за метою висловлювання (комунікативною настановою), – розповідні, питальні, спонукальні і бажальні – можуть мати різний ступінь емоційного забарвлення. Одні речення адресант комунікації вимовляє зі звичною інтонацією, інші – з підсиленою. Розповідні, питальні, спонукальні й бажальні речення, що їх ужито зі звичною інтонацією, належать до емоційно нейтральних. Емоційно забарвлені розповідні, питальні, спонукальні і бажальні речення, вимовлені з підсиленою, напруженою інтонацією, називають окличними.

До окремої групи окличних речень належать:

  • 1. речення-заклики: За мир у всім світі!
  • 2. речення-привітання: З Великоднем!
  • 3. речення-здравиці: Бувайте здорові, живите багато!
  • 4. речення-побажання: Хай щастить Вам!
  • 5. речення фразеологізованої структури: Ні пуху, ні пера!

ПУНКТОГРАМА: У кінці окличних речень зазвичай ставимо знак оклику.

Характерні граматичні ознаки окличних речень:

  • уживання вигуків: О, якби пісню вдать палку, натхненну! (І. Франко); Ой радісно, радісно в нашім краї жить! (Нар. тв.);
  • використання часток ЩО ЗА, ХАЙ, НЕХАЙ; ЗАЙМЕННИКІВ ЯКИЙ (яка, яке, які…), СКІЛЬКИ і займенникових слів ЯК, КУДИ, ДЕ тощо в ролі емоційно-підсилювальних компонентів. Наприклад: Що за лихий! (І. Нечуй-Левицький); Нехай ні жар, ні холод не спинить вас! (І. Франко); Який кругом прозор! (П. Тичина):
  • інверсія, порівн.: Гори сьогодні прекрасні (розповідне, неокличне речення) і Прекрасні сьогодні гори! (розповідне, окличне речення)
  • звертання, напр.: О всесвіте, який величний ти!

Про роль часток у репрезентації функційно-прагматичних відтінків в окличних реченнях читай у науковій статті Галини Навчук за покликанням: https://docs.google.com/viewer?a=v&pid=sites&srcid=YnNtdS5lZHUudWF8YXBzbmltfGd4OjVlMGE0OGVjYjE0M2YwYWE

Прикметно, що в одному реченні можуть паралельно функціювати кілька засобів окличності.

За спостереженням Петра Дудика, окличні речення властиві діалогічній мові, активно функціюють у художньому та публіцистичному стилях, тоді як і науковому й офіційно-діловому стилях їх майже не вживають.

4. Типологія речень за характером предикативних відношень


За характером предикативних відношень усі речення поділяють на три типи:

  • 4.1 стверджувальні (констатувальні);
  • 4.2 заперечні (коли в його структурі наявна заперечна частка НЕ);
  • 4.3 стверджувально-заперечні (зазвичай складні речення).

4.1. Стверджувальні речення

Констатують те, що наявне в дійсності. За комунікативною настановою вони можуть бути розповідні, питальні, спонукальні та бажальні. Наприклад: Рідна мова в рідній школі! Що бринить нам наймиліш? (Олександр Олесь); У моєму серці билося твоє (Ліна Костенко); Зичу вам надійного здоров’я.

Формальні засоби увиразнення ствердження

  • 1. частки, зокрема: підсилювальні та стверджувальні ТАК, А, АЖ, АДЖЕ, ЖЕ (Ж), -ТАКИ, -БО, -НО, -ТО, напр.: Аж тут нам правда стрілась і стало все на свої місця (Нар. тв.); Так ми будемо твердо йти, хай дивляться на нас з усіх боків (В. Чумак); Адже ми твердо, супротивно, владно устаєм (Павло Тичина), а також окличні (ЩО ЗА, ЯК), напр.: Що за святкова днинка! Як швидко дні міські промчали! (В. Сосюра);
  • 2. вигуки (О, ОХ, АХ), напр.: Ох, але як уже важко йти! (Г. Хоткевич); Ох, як він говорив! Який був голос! Я пригадав те, що давно забув... (Леся Українка);
  • 3. звертання, напр.: Слухай уважно, моя дочко, та запам’ятовуй (Марко Вовчок);; Оживи, козацька славо, у бандурних струнах.
  • 4. модальні слова на зразок безперечно, безумовно, певна річ, правда, правду кажучи, сподіваюсь, напр.: Дівчинка, справді, як та квіточка, розпукується; таке славне дитяточко (Марко Вовчок); Голос, що пролунав у коридорі, належав, безперечно, командирові корабля Журбі (Дмитро Ткач);
  • 5. зміна порядку слів у реченні (Пам’ятає трохи і вона оті фронти! (Ірина Вільде).

Отже, Олена Гурко, авторка монографії «Категорія ствердження та її вираження в українській літературній мові», справедливо зазначає, що «Ствердження в художньому стилі представлено передусім на граматичному рівні мови морфологічними та синтаксичними засобами».

4.2. Заперечні речення

Такі, у яких автор висловлення заперечує ту чи ту ознаку, дію, подію, явище. Дослідниця категорії заперечення в українській мові Мирослава Баган виокремлює дві основні функції заперечення за комунікативним спрямуванням:

  • 1. полемічне – «заперечення, яке безпосередньо спрямоване на спростування раніше висловленої думки, зокрема в діалогічному мовленні»; Неправда! Ви нічого не знаєте! (Із тв. Ірини Вільде);
  • 2. інформативне – «заперечні одиниці, які слугують лише для вираження певної інформації»; Север, коханий мій, я ніколи більше не буду така нескромна, як оце! (Ірина Вільде); Не питай про долю, що загубилась десь в житах (А. Малишко).

Відповідно до місця заперечної частки НЕ такі прості речення можна поділити на два різновиди:

  • 1. загальнозаперечні (частка НЕ перед присудком): Я тебе не впізнаю! (Ірина Вільде); Не спиняй думок крилатих, хай летять в світи (Олександр Олесь). У структурі загальнозаперечних речень може посилюватися семантика заперечення, що досягається введення в речення заперечних компонентів до інших елементів, напр.: Не дам, не дам нікому знущатися над собою (Леся Українка). Увиразнення заперечення в побутовому мовленні може здійснюватися власне та інтонаційно-смисловими відтінками, напр., у реченнях із негативною інформацією: Який там спорт! Знайшов чим хвалитися! Багато ти знаєш! Окрім власне заперечної частки НЕ – показника заперечення, наявний ще один показник-негатор – додаток у Р. в. або Зн. в., напр.: Не йди, хлопчику, до мене, не труди свої ноги, бо доля вже за дверима (Б. Лепкий); Не побачу дружиноньку свою (Марко Вовчок).
  • 2. частковозаперечні (частку не вжито перед другорядним членом речення): Я знаю не таку правду! (Із тв. Ірини Вільде); Не все те золото, що блищить (Нар. тв.); Я загоїти хочу вам рани. Не на віки чи роки – на мить... Бо розмиють їх знов океани, Бо ще буря ще досі шумить (Олександр Олесь).

4.3. Стверджувально-заперечні прості речення

Здебільшого містять подвійне заперечення у складеному дієслівному присудку: першу заперечну частку НЕ вжито перед допоміжним дієсловом, а другу – перед інфінітивом. Такі речення є асиметричними, бо виражають ствердження попри вживання заперечних часток, напр.: Я не можу тобі не сказати цієї новини (Розм.).

Про інші релевантні засоби вираження складного стверджувально-заперечного значення читай те в науковій статті О Гурко (PDF-варіант – нижче):

ЗАВАНТАЖИТИ PDF

На зіставленні двох слів або словосполучень, протилежних за своїм змістом, ґрунтується антитеза, напр.: Комусь – щоб хліба скибка. Комусь – щоб тільки лаври (Ліна Костенко).

Із речень стверджувальних і заперечних виформовуються складні синтаксичні цілі дуже виразного змісту й емоційності, напр.: Ні. Не робота подолала мене, не пияцтво, не жіноцтво. Прибила мене недоля народу. А знищила мене ненависть людська і жорстокість (О. Жлвженко).


Отже, розглянуті класифікації простих речень ґрунтуються на беззаперечному
врахуванні трьох аспектів синтаксису:

  • формально-синтаксичного;
  • семантико-синтаксичному;
  • комунікативному.

Про інші структурні типи простих речень – двоскладні / односкладні, повні / неповні, поширені / непоширені, ускладнені / неускладнені, членовані / нечленовані – уже йшлося на попередній лекції в питанні 2 «Формально-синтаксична організація простого речення». Варто повторити!

Хай ніщо й ніколи серце не тривожить,
Сірий смуток не захмарює чоло.
Нам зозуля накує і наворожить...
Стільки щастя, скільки цвіту розцвіло!

Із Великоднем!

Лекцію підготувала
проф. Олена КУЛЬБАБСЬКА
(Чернівецький національний університет
імені Юрія Федьковича)

ORCID: 0000-0002-1858-9269

ORCID (англ. Open Researcher and Contributor ID) — єдиний міжнародний реєстр учених для коректного цитування статей.

Researcher ID: C-2286-2017

ResearcherID – ідентифікатор ученого (дослідника), що дає змогу формувати список власних публікацій.

Google Scholar

Академія Google (англ. Google Scholar) - безкоштовна пошукова система за текстами наукових публікацій.

Cподобалась сторінка?

Close

Ви можете поділитись нею з друзями у соціальних мережах або надіслати посилання на неї у месенджери...