«Пізнати слово, як святе причастя...»: біобібліографія професора Ніни Гуйванюк:
Проросте твоя праця із зерна кожного виноградними гронами, стиглим колосом...
| Горизонталь – твого життя ріка. І плин її швидкий – не схаменешся… Душа ж людська – то тільки вертикаль, То шлях у вічне й тихе піднебесся. |
||
| Горизонталь – це проза днів важка. В буденності буває празник рідко. Поезія – то завжди вертикаль У небо, де душа літа лебідкою. |
||
| Вивищує завжди любов свята, Кохання манить голубою даллю, Перед Любов’ю на коліна стань, Йдучи за горизонт горизонталлю. |
||
| І помолись. То вертикаль – молитва, Ісуса очі – міра й висота, І перехрестя в долі – то лиш битва За тебе – Вертикаль – Горизонталь. |
||
| Ти За і Проти, радісне й сумне, Любов і гнів, і каяття, й провини. Ти Я і Всі, небесне і земне, Горизонталь і Вертикаль – ЛЮДИНО! |
||
|
Та хрест людської долі – Вертикаль… (Ніна Царук) |
Про що їй думалося в ту мить, коли писала ці рядки на зламі тисячоліть? Про філософію людського життя, у якому, якщо розмірковувати у стилі вірша, рідко бувають чіткі прямі лінії? Частіше, певно, воно, життя, розвивається по ламаних, що іноді нагадують зиґзаґи, і потрібна дуже сильна воля, аби самому відкоригувати його «почерк». І хоч душу поетеси збагнути важко, здається, ідею поезії вловити зовсім не складно: вона – про прагнення до вертикалі, височини, що виправдовує в людині всі сумніви та помилки…
...Час хризантем і перших приморозків, мальовниче село «з найменням гордим Волиця» на Хмельниччині – ось часопростір народин Н. В. Гуйванюк (Царук). Ця радісна подія сталася 18 листопада 1949 року в сім’ї ЦАРУКІВ ‒ Василя Павловича, який працював на Славутському лісохімзаводі, та Ольги Юхимівни (з дому Опанасюків), невтомної трудівниці колгоспу «Червона зірка». Саме з того благословенного краю, який Леся Українка назвала «красою України», і дбайливої родини хліборобів беруть початок міцність характеру Ніни Василівни та непохитність її принципів у повсякденному та науковому житті, працелюбність і цілеспрямованість, лірична вдача й оптимізм, добропорядність і толерантність.
Дитинство Ніни припало на важке повоєння. Батьки не мали великих статків, але обох своїх синів і двох дочок, серед яких Ніна була старшою, змалечку привчали до праці, поваги до людей, до життя по совісті. Потяг до знань у дружній сім’ї В. П. Царука був надзвичайно сильний: усі діти добре вчилися, отримали вищу освіту. «У Волиці була лише початкова школа (чотири класи), а в сусідньому селі Губельцях (за 4 км від Волиці. ‒ О. К.) ‒ восьмирічка, для закінчення середньої освіти потрібно було їхати в районний центр (м. Славуту) або у віддалені села, де була десятирічка. Я покинула Волицю в 1964 році, після закінчення Губелецької восьмирічної школи, перебралася жити до бабусі Хими і дідуся Павла в Славуту».
(На світлинах: 1. Подружжя Царуків: Разом по життю аж до золотого весілля; 2. Найбільше мамине багатство – діти (1968). Ніна – студентка Чернівецького університету, школярі брат Микола і сестра Валентина та наймолодший син Олександр з мамою Ольгою Юхимівною).
 |
 |
Славутську середню школу № 1 Ніна Василівна закінчила 1966 р. із срібною медаллю, хоч в атестаті – усі п’ятірки (золотих медалей на всіх «не вистачило», оскільки того року зі школи водночас випускали і десяти-, й одинадцятикласників). Ця ж обставина вплинула й на конкурс на філологічному факультеті Чернівецького університету, куди абітурієнтка надумала вступати й не добрала одного бала (неправильно, бачте, вказала рік чергового з’їзду партії). Пішла працювати на лісохімзавод, а згодом – у редакцію районної газети «Трудівник Полісся».
Жага пізнання, потяг до філології, до педагогічної праці взяли своє. Далися взнаки і природжений хист до наставництва, дар Учителя. Допитлива юнка інтуїтивно відчула, що саме в цьому її місія і що саме в такий спосіб вона зможе найкраще прислужитися людям, нести їм свої знання. «З вибором професії мені було легко. Я анітрохи не вагалась, обираючи стезю філолога, вчителя української мови та літератури. Відчуття слова прийшло до мене з дідусевих казок, які я чула в дитинстві. /.../ У вільний час, у свята, протягом усього життя дідусь Павло читав релігійну літературу (з похвальною грамотою закінчив церковнопарафіяльну школу) і художні книги, емоційно цитував мені «Тараса Бульбу» Миколи Гоголя, переказував усі поезії та народні легенди зі шкільної читанки»…Наступного року, за маминим наполяганням, поїхала до Львова вступати на фармацевтичну спеціальність. Зрозуміло, тяжко працюючи в колгоспі, виховуючи чотирьох дітей, матуся хотіла як краще – щоб найстарша донька мала «чисту», спокійну роботу. Але випускниця сільської школи, вже трохи спробувавши самостійного життя, у свої сімнадцять відчувала: це не для неї і мріяла… щоб її не прийняли. Зрештою, переписавши перелік документів для вступу, зачинила двері приймальної комісії та… поїхала із заявою в Чернівці. Довго тривала співбесіда з деканом філологічного факультету Юрієм Олександровичем КАРПЕНКОМ, який пізніше згадував, що «з цією абітурієнткою йому було про що поговорити». Так під величними склепіннями колишньої митрополії у вересні 1967 року розпочався науковий шлях майбутнього доктора філологічних наук…, а медицина, мабуть, втратила свого доктора ))).
 |
 |
(На світлинах: 1. Ніна Царук – випускниця Славутської СШ № 1 (1966); 2. Першокурсниці ЧДУ – Ніна Царук і Майя Хаварівська (весна 1968).
На філологічному факультеті навчалася на «відмінно», писала вірші, які друкували в обласній пресі та університетському часописі, брала активну участь у роботі студентського драматичного гуртка, виступала на засіданнях літературної студії імені Степана БУДНОГО. Із літстудійцями їздили в села та містечка Буковини на літературні вечори. Попри динаміку студентського та громадського життя, знаходила час і для наукової роботи, яка припала до душі.
Високий професіоналізм, відданість педагогічній діяльності, пильна увага до слова, прагнення до нових знань – ці риси викладачів, зокрема, професора, завідувача кафедри української літератури В. М. ЛЕСИНА, професорів І. І. СЛИНЬКА та Ю. О. КАРПЕНКА, які викладали теоретичні курси сучасної української літературної мови та загального мовознавства, доцента, викладача практичного курсу синтаксису, керівника гуртка української мови З. І. ІВАНЕНКО, заохотили талановиту студентку до мовознавчих студій. Із їх лекцій мова поставала мов сад дивовижних, невідомих рослин, які можна класифікувати, відшукувати чудові форми, кольори. Наполегливо працювала над курсовою роботою «Лексичні особливості народної української пісні», й апробувала результати наукової розвідки на університетській науковій конференції, оргкомітет якої відзначив репрезентовану працю як кращу та нагородив талановиту дослідницю-третьокурсницю книгою Євгенії ЧАК «Складні випадки українського слововживання».
Згадувала, з яким захопленням розповідала про це своєму нареченому, студентові-географу. Захопившись розмовою про науку, вона промовила фразу, що справжнім науковцем може бути людина, котра пожертвує своїм сімейним щастям. Утім, то був максималізм юнки, а насправді Ніна зуміла спростувати поширену думку про неможливість поєднати професійне зростання із сімейним щастям. Побралися покутянин Степан Кирилович ГУЙВАНЮК і Ніна Василівна ЦАРУК 1971 року. Усе життя вони пройшли пліч-о-пліч, дружно, у любові й шані. У приватних розмовах Ніна Василівна не раз говорила, що без мудрості, розуміння, підтримки чоловіка навряд чи змогла б сягати своїх наукових вершин (у її поетичній збірці «Душі моєї білий птах» (2012 р.) Степану Кириловичу присвячено найзворушливіші рядки понад 20-ти віршів. Читайте: https://kulbabska.com/news/slovohrai/120-nina-tsaruk-bili-kryla-dushi-mii-pryntse-ty-ne-liubysh-pyshnykh-sliv).
1972 рік знаковий у житті Ніни Василівни. У квітні в родині Гуйванюків народилася донечка-первісток Оксана, а в 1982 – Інеса. Обидві з відзнакою закінчили Чернівецький університет (Оксана – історичний факультет, Інеса – філологічний). Окрім того, молодша дочка здобула другу освіту на факультеті іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка за спеціальністю «Мова та література (латинська, старогрецька, грецька)». Нині вони обіймають посади доцентів у Чернівецькому національному університеті: Оксана Степанівна ГНАТЧУК – кандидат історичних наук (2000 р. захистила дисертацію «Українські жіночі організації на Буковині кінця ХІХ–30-ті рр. ХХ ст.»), доцент кафедри соціології філософсько-теологічного факультету, член Соціологічної асоціації України, авторка понад 100 наукових праць і чотирьох цікавих дитячих книг „Веселі байки” (передалися гени Ніни Василівни!). Інеса Степанівна МАКАР – кандидат філологічних наук (2010 р. захистила дисертацію «Лексична ідіосистема роману Лонга „Дафніс і Хлоя”» за спеціальністю 10.02.14 – «Класичні мови. Окремі індоєвропейські мови»), доцент кафедри румунської та класичної філології філологічного факультету. Онук Василь Васильович ГНАТЧУК, випускник Національного університету «Одеська юридична академія», нині – начальник ТСЦ № 7342 Регіонального сервісного центру МВС у Чернівецькій обл.
 |
 |
(На світлинах: 1. Степан Кирилович та Ніна Василівна Гуйванюки (2006); 2. Ніна Гуйванюк із доньками Інесою та Оксаною (2009).
У червні того ж 1972 року після зразкового захисту дипломної роботи «Образне слово в українській народній пісні» (науковий керівник – доцент М. І. ВИХРИСТЮК) Ніна Гуйванюк єдина з-поміж студентів українського відділення (а одну з двох груп першокурсників свого часу сформували цілком із медалістів!) отримала диплом спеціаліста з відзнакою, без жодної четвірки в заліковій книжці. Зауважимо: тема наукового дослідження була для неї особливою, адже пісню ту українську Ніна чула змалку. І співала її змалку: «Скільки себе пам’ятаю, мама завжди співала: і коли поралася по господарству, працювала на городі, ґрасувала чи полола грядки, садила чи викопувала картоплю. /.../ Найчастіше співала народних сумних пісень...».
А ще запам’ятались пісні діда Юхима, маминого батька. Згадувала:
«Він дуже любив свою родину і завів був такий порядок: кожної неділі за обідом збирати всіх дітей, зятів, невісток та онуків. /.../ Бабуся Христя накривала шикарний стіл – калачі з маком і парним молоком, кулеша з гречаної муки, гречаники, кваша, узвар, іноді юшка з м’ясом, каша, пироги з буряками і квасолею... Пообідавши, родина довго співала. Співали так, ніби на святі, весіллі чи хрестинах. Потім діти роз’їжджалися по домівках, а з понеділка знов наставали будні, тяжка робота. Я часто думаю над тим, як це мудро: збирати найближчу родину за обіднім недільним столом, говорити про проблеми, які є в кожного в сім’ї, а ще співати... Співати, передаючи в тих піснях і життя, і традиції роду й народу». Пізніше, 2013 р., перемагаючи біль у спині, Ніна Василівна упорядкує до 85-річчя своєї дорогої матусі унікальну працю «З голосу мами: Фольклорний світ села Волиці», опублікувавши зошити-зшитки Ольги Юхимівни – з піснями, прислів’ями та приказками, спогадами, описом обрядів тощо, а водночас віддаючи данину шани й любові до своєї малої батьківщини – Хмельниччини, до столиці свого дитинства – рідного села Волиці. (Книга «З голосу мами» 21–23 серпня 2013 р. стала переможцем ювілейного XV Загальнонаціонального журналістського конкурсу «Українська мова – мова єднання» (м. Одеса) в номінації «Квітни, мово наша рідна!»).
На випускний вечір Ніни приїхав батько, і на все життя вона запам’ятала сповнені гордості, щасливі татові очі, коли ректор Костянтин Олександрович ЧЕРВІНСЬКИЙ вручав «червоний», за студентською градацією, диплом. І хоч закінчувала університет із двомісячною Оксаночкою на руках (Степан тоді служив у армії), у вересні 1972 року на конкурсній основі подала документи в заочну аспірантуру Чернівецького державного університету, склавши на «відмінно» три вступні іспити: з історії, української літератури та іноземної мови, а ось четвертий – із української мови – на «добре». Вимогливою була комісія – професори Ю. О. КАРПЕНКО та І. І. СЛИНЬКО, доценти К. М. ЛУК’ЯНЮК, З. І. ІВАНЕНКО, В. А. ПРОКОПЕНКО – та й п’ять питань у білеті віддзеркалювали найновіші досягнення тодішньої лінгвістичної науки («Взаємодія діалектної мови з літературною протягом її історичного розвитку», «Проблема фонеми в українському мовознавстві», «Проблема другорядних членів речення» і под.). До 1-го листопада тягнулося очікування: хто ж із претендентів стане аспірантом? І ось наказ про зарахування на перший курс аспірантури, у якому побачила омріяну відповідь на те запитання: «Гуйванюк Ніна Василівна»! Науковим керівником призначено доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри української мови Іларіона Іларіоновича СЛИНЬКА, про якого Ніна Василівна все життя зберігала теплі спогади та учнівську вдячність.
Аспірантські роки були вщерть наповнені заняттями (за один пропуск викликали з пояснювальною запискою до проректора з наукової роботи!), творчими пошуками і спілкуванням із відомими мовознавцями на міжнародних і всеукраїнських філологічних форумах, у рідній Alma mater, де з червня 1973 року почала працювати лаборантом, пізніше – старшим лаборантом кафедри української мови. Уже в той час виразно виявилися особливості творчого обдарування дослідниці: захоплення граматикою і вміння логічно формулювати й обґрунтовувати теоретичні узагальнення. Із травня 1977 року Ніна Гуйванюк обіймає посаду асистента й невдовзі везе рукопис дисертації в Ужгородський державний університет на кафедру української мови для ознайомлення.
Якось вона згадувала, що напередодні, після прочитання наукового тексту, Іларіон Іларіонович повернув їй працю без жодного виправлення, а на питання про зауваження щодо змісту та викладу коротко відповів: «Робота викінчена. В Ужгороді Вам скажуть, що треба виправити», даючи зрозуміти, яка потужна тамтешня кафедра україністів і вимоглива спецрада.
 |
 |
(На світлинах: 1. Аспірантка Ніна Гуйванюк (1976); 2. Ніна Гуйванюк– асистент кафедри української мови ЧДУ (1979).
УЖГОРОД для Ніни Василівни – місто доленосне. Ось вона в коридорі на філологічному факультеті, набирається духу, щоб увійти на кафедру. І раптом бачить Василя Манолійовича ЛЕСИНА, який, як з’ясувалося, був на той час головою ДЕК. Він із власної ініціативи представляє аспірантку завідувачеві кафедри української мови Й. О. ДЗЕНДЗЕЛІВСЬКОМУ та ще так, що вона ніяковіє від перерахованих чеснот (пізніше Й. О. Дзендзелівський підтримував її під час виступів на кількох нарадах і конференціях із «Загальнослов’янського лінгвістичного атласу»). Потім усе йде за визначеним порядком: обговорення на кафедрі, прийняття до розгляду, рекомендація до захисту, призначення офіційних опонентів. Коли Іларіон Cлинько почув, кого своїм рішенням спецрада призначила офіційними опонентами, то «оптимістично» зауважив: «Степан Пилипович навряд чи дасть позитивний відгук: він на мене сердитий за одну рецензію. Та й на присвійність у нього дещо інший погляд. Готуйся до серйозної розмови».
Це справді був відповідальний екзамен, обстоювання власної наукової позиції, результатом якого став успішний захист кандидатської дисертації в лютому 1978 року на тему: «Засоби вираження присвійності в українській мові (на матеріалі творів письменників ХІХ–ХХ ст.)» (о ф і ц і й н і о п о н е н т и – д. філол. н., проф. БЕВЗЕНКО С. П., к. філол. н., доц. ЛАВЕР В. І.; провідна установа – Запорізький педагогічний університет).
Усі, хто брав участь в експертизі дисертації, відзначили її актуальність і новизну, оскільки вперше посесивність авторка тлумачила як типове значення та семантико-граматичну категорію із сукупністю граматичних засобів, до того ж переконливо на широкому фактичному матеріалі довела, що кожна синонімічна або еквівалентна за значенням конструкція має свою історію розвитку та структурно-семантичні особливості, які зумовлюють її функціонування в конкретному акті комунікації.
У першому монографічному дослідженні дисертантка, услід за своїм науковим керівником, простежила в діахронічному плані розвиток категорії присвійності в сучасній українській мові порівняно з періодом староукраїнської мови, а також паралельне функціювання цієї категорії в інших слов’янських мовах; обґрунтувала важливі відмінності між одиничною, груповою та родовою належністю; випрацювала авторську класифікацію присвійних конструкцій з опорою на основні критерії, що формують граматичне значення будь-якої синтаксичної конструкції загалом і посесивної зокрема; виявила специфіку вживання присвійних конструкцій (прикметників з посесивною семантикою, родового та давального відмінків належності) на синхронному зрізі ХІХ–ХХ ст., звернувши увагу на їх прагматику – уможливити вибір найточнішого синоніма для вираження щонайбільшої змістової та емоційно-естетичної виразності й конкретизації думки.
Спілкування зі Степаном Пилиповичем БЕВЗЕНКОМ, високоавторитетним істориком мови та синтаксистом, без перебільшення, стане визначальним для Н. В. Гуйванюк, а його побажання не зупинятися на досягнутому спроектує їхню нову зустріч (але про це згодом). [Цікава ремарка: Зима. Холод. Напередодні захисту. Молода, худорлява жінка просить перукарку зробити їй таку зачіску, щоб виглядати серйознішою, а головне… с т а р ш о ю за свої роки (!)... Гадаємо, це був перший і останній т а к и й випадок у практиці майстрині з жіночої краси]))).
Іншою людиною, яка залишила слід у науковій долі Ніни, був Іван Іванович КОВАЛИК, видатний дериватолог, професор, член Ужгородської спеціалізованої вченої ради. Вітаючи «новоспеченого» кандидата філологічних наук, учений констатував, що не бачив ще у своєму житті такого захисту і, якщо українська наука в таких молодих руках, то він абсолютно за неї спокійний. Річ у тому, що дисертантка, крім ретельно підготовленої доповіді, аргументованих і переконливих відповідей під час наукової дискусії, виготовила 20 великих таблиць (технічних засобів тоді ще не було), які біля дошки міняв… схвильований Степан (цей факт запам’ятали присутні в залі засідання молоді аспіранти, а нині високоповажні професори, Василь Васильович ҐРЕЩУК і Валентина Іванівна СТАТЄЄВА). Пізніше Н. Гуйванюк і М. Кобилянська, як і багато інших учених із усієї України, долучилися до роботи над «Словником мови поетичних творів І. Франка», наукові засади якого опрацював І. Ковалик (після сумнозвісного 1971-го р. маланчуківська опричнина зруйнувала ці плани). На жаль, на основі вручну створеної картотеки сьогодні опубліковано лише словопокажчик «Лексика поетичних творів Івана Франка».
Проаналізувавши список наукових праць Н. В. Гуйванюк, можна констатувати: категорія посесивності завжди перебуватиме в центрі дослідницьких зацікавлень автора (напр.: «Прийменникові конструкції з присвійним значенням», 1979; «Структурно-семантична характеристика родового приналежності в сучасній українській мові», 1982; «Категорія присвійності у народній ботанічній термінології (на матеріалі буковинських говірок)», 1983; «Естетична функція присвійних конструкцій у поетичному мовленні М. Т. Рильського», 1985; «Особливості перекладу присвійних конструкцій (на матеріалі російських та українських художніх текстів)», 1987; «Основы формально-семантической соотнесённости притяжательных лексем в историческом аспекте», 1988 тощо).
Після захисту кандидатської дисертації талановита дослідниця плідно працює в ділянці лінгводидактики.
Знані її новаторські праці, рекомендовані Міністерством освіти України як посібники для студентів філологічних факультетів закладів вищої освіти:
Сучасна українська мова: Синтаксис: [зб. вправ]. – К., 1981;
Сучасна українська літературна мова: Синтаксис: [лабораторний практикум]. – К., 1989;
Сучасна українська мова: Синтаксис: [зб. вправ]. – К., 1992 тощо
(співавтор усіх посібників – Марія Филимонівна КОБИЛЯНСЬКА).
Важливо додати, що синтаксична школа в Чернівцях здебільшого орієнтувалася на слов’янське мовознавство, унаслідок чого ці праці популяризували нові терміни і формулювання на зразок «детермінанти», «напівпредикативні звороти», «тяжіння», «дуплексиви» тощо. Саме тому І. І. Слинько дещо скептично поставився до ініціативи молодих колег (хоча похвалив за приклади, ретельно дібрані із сучасної різножанрової української літератури), оскільки для виконання практичних завдань і вправ потрібно було теоретичне підґрунтя, а інакше, за його висловом, «віз біжить поперед коней». Автори звернулися до свого вчителя з проханням написати такий підручник. Він кілька хвилин подумав і сказав: «Хіба разом з Вами».
Схвальні відгуки на цей посібник – своєрідна винагорода за копітку працю та терпіння, оскільки перший рукопис десь загубився в Києві. Отож треба було за чернетками відновлювати матеріали. Коли у грудні 1993 року Ніна Василівна привезла зі столиці верстку для редагування, І. Слинько вже погано себе почував і не міг працювати над текстом. А 1-го січня 1994 року вченого не стало. Працю благословили до видання:
- акад., член-кореспондент НАН України В. М. РУСАНІВСЬКИЙ ,
- професор Ю. О. КАРПЕНКО (Одеський державний університет),
- доцент В. В. ЯВІР (Криворізький педагогічний інститут).
Фундаментальна колективна праця – «Синтаксис сучасної української літературної мови: Проблемні питання» – побачила світ 1994 року у видавництві «Вища школа» в Києві (нижче можна завантажити файл із електорнною версією підручника).
ЗАВАНТАЖИТИ PDF
За оцінкою Катерини ГОРОДЕНСЬКОЇ, стала найсучаснішим, найповнішим, найґрунтовнішим курсом із теоретичного синтаксису, а також найавторитетнішим навчальним посібником для викладачів і студентів вишів України. Без сумніву, він найближчі десятиліття не втратить свого високого авторитету, оскільки в посібнику досить повно подано всі надбання синтаксичної науки, глибоко проаналізовано й оцінено вже відомі та нові підходи до вивчення найскладніших теоретичних проблем синтаксису. Поліконцептуальний виклад спонукає читача до роздумів, привчає студентів визначати позитивні та не зовсім переконливі моменти різних теорій і класифікацій, а не бездумно запам’ятовувати наукові постулати.
Під орудою І. І. Слинька Ніна Василівна опановувала нові напрями в синтаксичній науці, зокрема семантико-синтаксичний, комунікативний, функційний. Розвиваючи й поглиблюючи думки свого вчителя про предмет й об’єкт синтаксису, проф. Гуйванюк зосереджується на вивченні вихідного поняття, першоелемента різних синтаксичних побудов, самостійної мінімальної конструктивної (конститутивної) одиниці – синтаксемі. Істотну увагу дослідниця приділяє проблемі системного підходу до семантики синтаксем, адже саме вони формують семантико-синтаксичну (глибинну) структуру речення та її взаємозв’язки з поверхневою структурою. У низці праць Ніна Василівна робить спробу встановити критерії семантики синтаксеми та розвʼязати проблему їх типології за семантикою.
На ґрунті інтеграції теоретичних напрацювань у ділянці категоризації української дієслівної лексики, семантичного синтаксису й найновіших ідей теоретичної та прикладної лексикографії Н. В. Гуйванюк випрацювала концепцію «Словника синтаксем української мови», що охоплював би репертуар мінімальних семантико-синтаксичних одиниць української мови в лексикографічних параметрах з опертям на семантико-синтаксичні відношення, репрезентовані синтаксемами, та з огляду на семантичну й морфолого-синтаксичну варіантність засобів їх вираження.
З ім’ям професора Ніни Гуйванюк пов’язана передусім розбудова теорій кореферентності синтаксичних одиниць та синтаксичної номінації. Уперше проблему граматичної синонімії сучасної української мови було окреслено в однойменному навчальному посібник зі спецкурсу для студентів-філологів (1982 р.). Утім, у процесі наукових спостережень дослідниця дійшла висновку: широке розуміння синтаксичної синонімії не дає змоги глибше зануритись у сутність явища формально-синтаксичних співвідношень (далі – ФСС) синтаксичних одиниць, а за умови звуження поняття «синтаксичні синоніми» неможливо системно охопити всі типи ФСС у синтаксисі, зокрема й ті, що об’єднують мовні одиниці з різним граматичним значенням. Із таким переконанням сміливо розпочала вона опрацювання теоретичних проблем, пов’язаних із ономатологічною функцією мови та процесами номінативної деривації.
Етапною для професора Ніни Гуйванюк й українського мовознавства загалом стала її фундаментальна монографія «Формально-семантичні співвідношення в системі синтаксичних одиниць» (1999 р.), присвячена кореферентним відношенням у галузі синтаксису української мови, що вивчає одиниці мови, які безпосередньо співвідносять повідомлюване з реальністю, із процесом комунікації, з актом мовлення, охоплюючи як зовнішню, так і внутрішню, інтелектуальну й емоційну сфери життя.
У цій праці автор першої в лінгвоукраїністиці концепції кореферентності запропонувала нову методологію до вивчення синтаксичних одиниць різних рангів (синтаксем, словосполучень, простих і складних речень, надфразних єдностей) через їх комплексні характеристики – ономатологічні, структурні, семантичні та комунікативні. Дібраний широкий фактичний матеріал, репрезентативні ілюстрації, висновкові положення дають змогу кожному охочому глибше пізнати потенційні функційні можливості співвідносних одиниць у плані національної специфіки українського синтаксису. Узагальнення основних типів ФСС у синтаксисі української мови, здійснені Н. В. Гуйванюк, без сумніву, і надалі послугують базою для багатьох різнопланових подальших досліджень, що розкриватимуть багатство рідної мови, її красу і силу.
Прогнозованим підсумком навчання в докторантурі відділу граматики української мови Інституту української мови НАН України (1989–1991) став блискучий захист докторської дисертації (лютий 1994 р.) на засіданні спеціалізованої ради в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України. Науковим консультантом докторської дисертації був доктор філологічних наук, академік НАН України В. М. РУСАНІВСЬКИЙ, позитивні відгуки підготували провідна установа – кафедра української мови Одеського державного університету й о ф і ц і й н і о п о н е н т и:
- д. філол. наук, проф. В. І. КОНОНЕНКО,
- д. філол. наук, проф. П. С. ДУДИК ,
- д. філол. наук, проф. С. П. БЕВЗЕНКО.
Інша монографічна праця Н. В. Гуйванюк «Способи реалізації іронії у структурі речення» (2009) (у співавт. із Юлією Михайлівною ПАЦАРАНЮК) присвячена комплексному, полівимірному дослідженню мовної іронії – складному семантико-стилістичному явищу, реалізація якого в тексті тісно пов’язана не лише із прагматичною настановою автора, а й із контекстуальними чинниками – мовними та позамовними. Автори монографії в 4-ох розділах («Іронія як вияв комічного: теоретичні аспекти проблеми»; «Семантичні перетворення у структурі іронічного висловлення»; «Іронічні висловлення – прості ускладнені речення»; «Способи реалізації іронії у структурі складних речень та дискурсивних антифразисних висловлень») зробили вдалу спробу аналізу зв’язку категорій комічного та іронічного з категорією оцінної авторської модальності речення; уперше повно представили структурно-семантичні різновиди речень з іронічним значенням; систематизували лексико-семантичний репертуар потенційних маркерів іронічного; репрезентували синтаксичні особливості антифразисного висловлення; з’ясували умови реалізації іронічного значення внаслідок сегментації та парцеляції у структурі дискурсивного висловлення; виявили засоби іронії на рівні надфразної єдності. Значний за обсягом та різноманітний матеріал (тексти української художньої літератури від кінця ХІХ до початку ХХІ століття, засобів масової інформації та усної народної творчості) дає змогу розглядати іронію як складник мовної картини світу українського етносу.
Цінність роботи полягає в тому, що в ній проаналізовано способи реалізації іронії як «універсальної субкатегорії вираження позиції субʼєкта мовлення» на рівні різнотипних синтаксичних одиниць – від простого речення до тексту; визначено лінгвістичний статус іронічного висловлення та його аксіологічні параметри через зв’язок із категоріями емоційності й експресивності; здійснено дефінітивну реконструкцію понять «іронічна модальність», «енантіосемія», «дискурсивні антифразові висловлення», «семантико-синтаксичні алогізми», що, без сумніву, окреслює горизонти подальших студій у ділянці пріоритетних напрямків мовознавства – семантичного, функційного, комунікативного синтаксису і текстолінгвістики.
Монографія проф. Гуйванюк Н. В. «Нерозкладні компоненти у структурі речення» (2010), підготовлена у співавторстві з Оксаною Василівною МАКСИМ’ЮК, охоплює три розділи: «Учення про нерозкладні компоненти у світлі теорії синтаксичної номінації та кореферентності», «Синтаксично неподільні словосполучення з ономасіологічним іменником та їх кореферентність», «Семантично неподільні словосполучення з синсемантичним субстантивним компонентом та їх кореферентність». Праця перебуває в площині актуальної дериватологічної проблематики, орієнтованої на виявлення феномену стійкої синтаксичної (позиційної) зв’язаності складників реченнєвих комплексів, виокремлення відповідних акцентованих зв’язків, установлення корелятивної динаміки синтаксично і семантично неподільних словосполучень, у структурі яких наявний синсемантичний субстантивний елемент. Актуальність теми передбачала поглиблене опрацювання багатьох дискусійних питань, пов’язаних зокрема з необхідністю вичерпної наукової кваліфікації синтаксичної природи нерозкладних словосполучень (з опорою на ономатологічні перспективи та репрезентативні потенції їхніх складників), що і скерувало авторів, по-перше, на вивчення аналітичної реконструкції комплексних характеристик нерозкладних компонентів у світлі теорії синтаксичної номінації й референції та, по-друге, на з’ясування специфіки їх формально-семантичних співвідношень на ґрунті функційної еквівалентності.
Маючи за основну мету дослідити кореферентність позиційно стійких словосполучень, автори по-новому тлумачать поняття «кореферентність», «тотожність», «вторинна номінація», «трансформація»; виявляють причини видозмін синтаксичних зв’язків та умови появи синтаксично / семантично нерозкладних словосполучень, враховуючи тісну взаємодію лексики й граматики, граматичної спеціалізації слова в реченні, трансформацію синтаксичного зв’язку і семантики. Усе це дало змогу Н. В. Гуйванюк і О. В. Максим’юк отримати внаслідок здійсненого дослідження вагомі й аргументовані теоретичні й практичні результати, що можуть бути застосовані для створення не лише функційної, теоретичної, а й категорійно-описової граматики сучасної літературної української мови, потреба в якій нині є надзвичайно гострою.
Поява друком праці професора Ніни Гуйванюк «Слово – Речення – Текст» (2009) ознаменувала певний рубіж авторки – від аспіранта до доктора філологічних наук. Це результат 37-літнього спостереження за динамікою граматичної системи, за мовним простором синтаксичної номінації та кореферентності й головно – за мовним існуванням українського етносу.
Як зазначено в бібліографічній анотації, у книзі опубліковано вибрані наукові праці, що їх було надруковано в журналах та збірниках статей як в Україні, так і за її межами. Дослідниця ставила собі за мету оприявнити, що мовні знаки різних рівнів, тісно сплетені між собою, взаємопов’язані дериваційними міжрівневими процесами, забезпечують репрезентативну функцію мови – і успішно досягла її. Представивши на загал широкий фактичний матеріал, Н. В. Гуйванюк переконливо довела, що в процесі мовленнєвої діяльності мовець здійснює вибір номінатів («інтелектуальних моделей»), якими він заповнює структуру висловлення (і ширше – тексту) відповідно до своєї комунікативної компетенції, знань і здатності до творчості.
Фундаментальна праця складається з 10-ти розділів як різнотипних ракурсів висвітлення проблеми співвідношення мови й мовлення, що визначає концепцію презентованого видання та проблематику дисертацій своїх учнів.
- «Проблеми синтаксичної номінації» – у цій ділянці авторка по-новому висвітлила питання про ономатологічні властивості слів-частин мови, описала формально-семантичні співвідношення в синтаксисі, пов’язані з варіантністю синтаксичного структурування. Ніна Василівна констатувала, що до номінативної системи української мови входять паралельно зі словами окремі, еквівалентні однослівній номінації за своєю ономатологічною суттю, словосполучення, а також напівпредикативні синтагми та конструкції – частини висловлень, і нарешті, предикативні одиниці – висловлення. Отже, процеси номінації тісно пов’язані з семантикою мовних одиниць, їх синтаксичним структуруванням. Проф. Гуйванюк запропонувала дослідити одну з центральних проблем сучасного мовознавства – про співвідношення номінації та предикації своєму докторанту Олені Валентинівні КУЛЬБАБСЬКІЙ, яка 2011 р. захистила дисертацію «Вторинна предикація: семантична і морфолого-синтаксична типологія».
- «Проблеми типології синтаксичних одиниць» – у цьому аспекті Н. В. Гуйванюк виявила класифікаційні ознаки – формально-семантичні й семантико-синтаксичні, які б ураховували спільне та відмінне в мовних явищах, сприяючи диференціації одиниць різних рангів – синтаксем, словосполучень, речень і надфразних єдностей. Її аспіранти поглибили теоретичні напрацювання в актуальній царині, захистивши кандидатські дисертації, серед них: РАБАНЮК Любов Степанівна «Ґенітивні речення в сучасній українській мові» (1998); КУЛЬБАБСЬКА Олена Валентинівна «Напівпредикативні конструкції в сучасній українській мові» (1998); ТОМУСЯК Людмила Миколаївна «Семантико-синтаксична організація речень з дуплексивами» (1999); РОМАНЮК Тетяна Михайлівна «Парадигматика простого речення в сучасній українській мові» (1999); МАКСИМ’ЮК Оксана Василівна «Кореферентність нерозкладних компонентів у структурі речення» (2006); ВАЛІГУРА Ганна Анатоліївна «Семантико-синтаксична структура речень з ілокутивними предикатами» (2006).
- «Проблема засобів мовленнєвої реалізації речення» – увагу читача закцентовано на специфіці висловлень-комунікатів, які є еквівалентами речення, і на т. зв. дискурсивних висловленнях, що є цілісними одиницями, тематично-змістовими поєднаннями кількох реченнєвих структур в одну комунікативну одиницю, а також динамічні процеси в комунікативній діяльності мовців, взаємозв’язки семантики і прагматики комунікативних одиниць, необхідність визначення репертуару вербальних і невербальних засобів комунікації і ширше – складників комунікативної парадигми. Авторка розгорнула перспективну панораму комунікативної граматики для кандидатських досліджень аспірантів кафедри, які під її керівництвом захистили дисертації: ШИНКАРУК Василь Дмитрович «Дискурсивні висловлення в сучасній українській мові» (1996); БЕРЕЖАН Лариса Василівна «Категорія спонукальності в сучасній українській мові» (1997); ШАБАТ Світлана Тарасівна «Категорія питальної модальності в сучасній українській мові» (2000); ЧОЛКАН Валентина Андріївна «Речення з суб’єктивно-модальними формами в сучасній українській мові» (2001).
- «Проблеми діалектології: лексикологія, лексикографія, синтаксис» – у підрозділі порушено в площині особливостей буковинських говірок (через рік після виходу монографії аспірантка РУСНАК Юлія Маноліївна на засіданні спецради в Чернівецькому університеті захистила кандидатську дисертацію «Лексика родинних обрядів у буковинському діалекті». Глибокі знання, філологічний кругозір і лінгвістична інтуїція проф. Гуйванюк дали змогу отримати немало важливих результатів для такої молодої галузі мовознавства, як лінгвістика діалектного тексту. 2011 р. її докторант РУСНАК Наталія Олександрівна успішно захистила дисертацію з цієї проблематики «Діалектний текст: лінгвокогнітивний та прагматичний аспекти».
За науковою редакцією Н. Гуйванюк та К. Лук’янюка вийшов друком «Словник буковинських говірок» (2005). У широкому визнанні лексикографічної праці переконують схвальні відгуки провідних учених.
За оцінкою д. філол. наук, проф., директора Інституту української мови НАН України П. Ю. ГРИЦЕНКА, у диференційному форматі словника вдалося відтворити лексичне багатство говірок, зафіксувати архаїчні елементи, що мають надійні відповідники у давньоукраїнських пам’ятках княжої доби, а також наслідки багатовекторної міжетнічної (і міжмовної) взаємодії, впливи на буковинські говірки мов різних сімей. Тому значення Словника не вичерпується експлікацією лексики – це відчутний імпульс для нових лексикологічних, історико-етимологічних та етногенетичних студій, надійне джерело інформації для синтетичних праць про цей архаїчний говір.
Прекрасним доповненням до Словника стало видання «Буковинські говірки: хрестоматія діалектних текстів» (2006 р., у співавт.), що пропонує дослідникам матеріали, записані впродовж 2000–2006 рр. на території Чернівецької області (Північної Буковини). У схвальних рецензіях професорів БУЧКА Д. Г. (Тернопільський національний університет імені Володимира Гнатюка) і ҐРЕЩУКА В. В. (Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника) йдеться про репрезентативність діалектних текстів: об’єднані за тематичним принципом у три цикли, вони представляють широкий пласт духовної і матеріальної культури, менталітет нації. Ця праця стала переможцем обласного конкурсу в номінації «Найкраще наукове видання Буковини – 2006».
2015 року у видавництві Чернівецького національного університету за редакції проф. Наталії Руснак вийшла друком колективна монографія на пошану світлої пам’яті професора Ніни Гуйванюк «Лексика родинних обрядів у буковинських говірках» (авт. : Ніна Гуйванюк, Наталія Руснак, Юлія Руснак; 319 с., серія «Мовні скарби Буковини»). Дібраний і скрупульозно проаналізований авторами емпіричний матеріал переконливо довів: багатство української діалектної лексики актуалізує дослідження її складу, системної організації, особливостей функціювання та ареальної поведінки. У цьому аспекті, як зазначає П. Ю. ГРИЦЕНКО, важливу роль в аналізі структури діалектів, визначенні діалектного членування мови загалом відіграє вивчення діалектної лексики за окремими тематичними групами лексики (ТГЛ) і лексико-тематичними групами (ЛТГ) з урахуванням усіх багатовимірних зв’язків та відношень, у яких перебуває лексема з іншими елементами системи. Прикметно, що в новому монографічному виданні проаналізовано лексику трьох типів родинних обрядів – весільного, родильного та поховального.
Заслуговує поцінування те, що дослідження виконано на маловідомій, автентичній джерельній базі (етнографічні праці, твори буковинських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст, живе народне мовлення, лексикографічні видання), а отже, монографічна праця має серйозну фактологічну основу, яка забезпечила її наукову новизну й створила передумови для подальшого теоретичного опрацювання питань взаємодії «діалект – літературна мова», «західноукраїнський – східноукраїнський варіанти літературної мови», аспектів кодифікації літературно-мовного стандарту.
Ретельно дібраний, неодноразово перевірений цікавий фактичний матеріал – неодмінна умова всього її творчого доробку, що охоплює понад 300 наукових праць; 22 підручники з української мови та літератури для загальноосвітніх і вищих навчальних закладів (із грифом МОН України), 36 навчальних і навчально-методичних посібників для студентів-філологів, серед них: «Співвідношення об’єктивної та суб’єктивної модальності в реченні» (1997, у співавт.), «Питальні речення в сучасній українській мові» (2000, у співавт.), «Семантична структура тексту» (2000, у співавт.), «Антропоцентричний підхід до вивчення мовних явищ» (2001, у співавт.), «Складні ускладнені речення» (2003, у співавт.), «Українська мова: Схеми, таблиці, тести» (2000, 2005, у співавт.), «Українська мова. Тестові завдання. 5–11 класи» (2006, 2012, у співавт.), «Синтаксис неповного речення. Еквіваленти речення» (2007, у співавт.), «Державна підсумкова атестація з української мови та методики викладання української мови» (2009, у співавт.), «Асистентська практика магістрів філології» (2012, у співавт.), «На шляху до наукового визнання» (2013, у співавт.) тощо. Десятки поколінь філологів пройшли через мудру науку закоханої в синтаксис української мови Н. В. Гуйванюк, винісши зі стін Чернівецького університету її напутні слова до вчительської професії та любов до рідної мови.
Монографічні, довідкові та науково-методичні праці професора Ніни Гуйванюк разом з іншими науковими джерелами видатних учених України дають змогу утрадиційнювати в україністиці успішно апробовані граматичні інтерпретації, а також актуалізувати ті ще не розвʼязані чи дискусійні проблеми для українського мовознавства, які вимагають додаткової уваги фахівців.
Глибина філологічного мислення Ніни Василівни, неперевершеність у царині синтаксису, синтаксичної номінації, мовленнєвої діяльності, лінгвостилістики, історії української лінгвістики здобули заслужене визнання й пошану в Україні та далеко за її межами. Наукові праці проф. Гуйванюк Н. В., виступи на розширених Пленумах Наукової координаційної ради Інституту української мови НАН України та Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, на Міжнародних конгресах україністів позначені найновішими тенденціями у розв’язанні важливих мовознавчих проблем і високою культурою думки. Водночас вона охоче брала участь в організаційній роботі: з 1996 р. по 2004 р. була науковим редактором «Наукового вісника Чернівецького університету: Слов’янська філологія», а з 2004 р. – заступником головного редактора цього фахового видання; членом редколегії журналу «Українська мова» (Інститут української мови НАН України, м. Київ), «Українське мовознавство» (Київський національний університет імені Т. Шевченка), «Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах» (Міністерство освіти і науки України), «Буковинський журнал», «Українознавство» (Прикарпатський університет, м. Івано-Франківськ), «Веснік Брэсцкага універсітэта» (Білорусь) та ін.
Обсяг праці Н. В. Гуйванюк, невтомної очільниці чернівецької школи синтаксистів, що її започаткували професори І. Г. Чередниченко та І. І. Слинько, вражає та уяскравлює справжній дослідницький талант, поєднаний із дивовижною працездатністю, потужною харизмою та енергією. Її професійний ріст пов’язаний із кафедрою української мови: від лаборанта (1973 р.) до вчених звань доцента (1982 р.) і професора (1996 р.). Ніна Василівна успішно поєднувала напружену педагогічну працю з адміністративною: з 01 лютого 1994 року очолила кафедру сучасної української мови. Досвідчений і передбачливий керівник, вона змогла на ґрунті шляхетності, партнерства й довіри згуртувати навколо себе колектив справжніх однодумців. Загалом упродовж 1996–2014 років під її науковим керівництвом захищено 3 докторські та 14 кандидатських дисертацій. Так зреалізувала Ніна Гуйванюк Божий Дар творити успіхи – власні і своїх численних учнів, до яких ставилася з глибокою повагою та любов’ю.
 |
 |
Науковий доробок Ніни Гуйванюк:
2
2
3
2
2
3
11
11
36
270
7
26
12
8
3
14
12
33
25
75
11
4
3
7
Список праць доктора філологічних наук, професора Гуйванюк Ніни Василівни (1972–2017)
ЗАВАНТАЖИТИ PDF
Професор Гуйванюк Н. В. – високоавторитетний мовознавець, що засвідчує, зокрема, активність в опонуванні докторських і кандидатських дисертацій та її членство в двох спеціалізованих вчених радах для захисту кандидатських дисертацій: у Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка (1996–2000) та Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника (1996–2013). Починаючи з 2004 року й до березня 2013 р., Ніна Василівна – голова спеціалізованої вченої ради ЧНУ для захисту докторських і кандидатських дисертацій з українського та германського мовознавства, на засіданнях якої було успішно захищено 91 дисертацію.
 |
 |
(Після захисту кандидатських дисертацій у спеціалізованих вчених радах Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (2005 р.) і
Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (2009 р.).
Н. В. Гуйванюк була активна й у громадській роботі. За дорученням Міністерства освіти і науки України брала участь у роботі експертних комісій з акредитації вищих навчальних закладів, у засіданнях Правописної комісії при МОН України, була активним членом Громадської ради при Чернівецькій обласній адміністрації, членом обласного осередку «Просвіти», головою журі Всеукраїнських олімпіад та Міжнародних літературно-мовних конкурсів, автором і ведучою науково-популярних передач «Рідна мова» на Чернівецькому телебаченні (починаючи з 2000 р.). За активну життєву позицію, відданість справі українського мовознавства та високий професіоналізм, широту наукових, культурних і громадських зацікавлень професору Н. В. Гуйванюк присвоїли почесні звання «Відмінник освіти України» (1995), «Заслужений працівник освіти України» (2009).
18 листопада 2019 року Ніні Василівні Гуйванюк виповнилося б 70 років. «Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки…». Ті зерна знання, які професор Гуйванюк посіяла, упали на добрий ґрунт і проросли багатим урожаєм. Отож маємо в ці дні нагоду низько вклонитися Людині, Науковцю, нашому дорогому Вчителеві і Просвітнику – та, узявши все з її мовознавчої спадщини, продовжити ті наукові дослідження, які вона розпочала й на які благословила нас:
«Пізнати Слово – образ, рух, політ,
І труд, і памʼять, як святе причастя,
Як найсвітліше світло на землі, –
Найвищий дар, найвище, мабуть, щастя».
 |
|
Олена КУЛЬБАБСЬКА,
доктор філологічних наук, професор,
завідувач кафедри сучасної української мови
Чернівецького національного університету
імені Юрія Федьковича
15 листопада 2019 року
