Надія Бабич: «Ой місяцю, місяченьку, що сторожиш ти?»
«Цю рису характеру професора Гуйванюк я не забуду: вона пам’ятала і шанувала при житті й по смерті своїх учителів» (Н. Д. Бабич)
«Ой місяцю, місяченьку, що сторожиш ти?»
Часто згадую ці слова у зв’язку зі світлої пам’яті Ніною Василівною.
Делегація буковинської «ПРОСВІТИ» їхала до Києва на просвітянський з’їзд. Кілька людей зібралося в нашому купе і без будь-чиєї ініціативи почали півголосом співати українських пісень. Спочатку заспівував Іван ЗУШМАН, доцент фізфаку, учасник університетської чоловічої хорової капели (пізніше він з двома співупорядниками видасть збірник маловідомих пісень, у т. ч. стрілецьких), а потім Ніна Василівна ГУЙВАНЮК.
Знала дуже багато, і то таких пісень, які ми ще й не чули. Мала гарний голос, добре відчувала тональність, у якій співав імпровізований хор. А коли вирішили, що пора закінчувати (а до нашого співу дослухався майже весь вагон), Іван Михайлович затягнув давню, майже нікому не відому колискову «Ой місяцю, місяченьку, чорнобровий стороженку, що сторожиш ти?». Цієї пісні ми не знали. А Ніна знала, хоч трохи призабула деякі слова. Вона і я записали собі точний текст. І сьогодні, бачачи на небі місяць або приспівуючи якусь колискову дитині, згадую наш імпровізований хор і Ніну. Її обізнаність з народною піснею була така органічна, що в багатьох т. зв. корпоративних ситуаціях саме вона допомагала нам заповнити вакуум, що виникав, коли все «мудре» було вже сказане й обговорене.
Надія Бабич,
кандидат філологічних наук, професор кафедри історії та культури української мови ЧНУ ім. Ю. Федьковича, Заслужений діяч науки й освіти України
«Увага! Увага! Говорить «Аеліта». Студентське радіо філологічного факультету. Перед мікрофоном ведучі Ніна ЦАРУК і Володимир ВОЗНЮК». Так, це було у нас на факультеті. Звучало на великій перерві тричі на тиждень. Спочатку «кучкувалися», щоб послухати, а коли я помітила, що гамір у гуртах переважає над увагою, вирішили не «тратьмо, куме, сил», а збільшимо площу стінгазети. Поетеса Ніна і поет Володя бачили, звичайно, як перед поетичною сторінкою газети довгенько стоять і викладачі, і колеги-студенти. Ніна пізніше писала більше «науку» (хоч, як виявиться пізніше, і вірші нуртували в голівці і в серці), а Володя поезію обрав за «сенс життя». Коли незадовго до біди Ніна Василівна подарувала мені свою поетичну збірку [«Душі моєї білий птах...» (Чернівці, 2012). – О.К.], знічено пояснивши «це не я, це мені діти (тобто донечки Оксана й Інеса) видали», я одразу її перечитала і зробила висновок – тут царює (Царук же ж!) любов: до мами, до своїх дітей, до коханого чоловіка, до рідної землі… Коли Ніна Василівна наполягла на презентації (єдиній для мене на філфаці!) моєї книжки «Магія слова для всього живого» й організувала цю презентацію, я хотіла у відповідь організувати таку ж імпрезу її поетичної збірки. Але вона казала: «Не тепер. Пізніше». Але «пізніше» прийшло запізно…
У наших стосунках бували складні аспекти. Поки були лаборантами – навіть приятелювали. Коли стали «начальниками» − конкурували. Я нерідко плакала, коли ніхто не бачив; шкодувала, що не маю такого напористого характеру для досягнення мети… Але завше ношу в серці відчуття тепла, коли пригадую наші спільні поїздки на конференції, розмови у готельних кімнатах про життя-буття, автомобільні дороги до Івано-Франківська на засідання Ради із захисту дисертацій…
У Ніни Василівни було чого вчитися: відданості справі, науковій гідності, відповідальності за підлеглих і тих, кого вона «виводила в люди», баченню перспективи і вмінню знаходити засоби для її наближення, таланту сходитися з людьми «за духом» і за взаємними інтересами і т. ін. Це була справжня Жінка: до самопожертви віддана своїй сім’ї, мудра у її розбудові, вдосконаленні кожного члена родини (завше дбала про батька й маму, сестру й брата, чоловікову родину); мала гарний естетичний смак, вважала, що зовнішній вигляд жінки не може залежати від ситуації – вона завше повинна виглядати гарно.
І ще одну рису характеру професора Гуйванюк я не забуду: вона пам’ятала і шанувала при житті й по смерті своїх учителів, уміла організувати людей на їх пошанування (думаю, що без неї такі форми спогадів, на жаль, не довго будуть використовувати). Не шкодувала для цього ані власних коштів, ані зусиль організувати для цього колектив.
Сотні студентів, десятки аспірантів, захисти, наради, конференції майже в усіх містах України…
Дивовижна сила волі, мало контрольоване витрачання фізичних сил, переважання «треба», «»мушу» над «можу» вражали всіх, хто її знав. Хтось захоплювався, хтось заздрив, а хтось навіть хотів «випити соки»…
А Вона залишалася собою. Такою, якою себе сама сформувала. Звичайно, як дитя своїх плоть від плоті простих хліборобів-батьків.
14 листопада 2014 року
Мова усної народної творчості (пісень, казок, легенд, приказок, примовлянь, заклинань тощо) є неоціненним духовним скарбом українського народу, вона відбиває його «ментальний простір», історичний поступ, його побут, трудове життя, господарську діяльність, світогляд, звичаї, обряди, вірування. /.../ Вивчення живого народного, у тому числі й говіркового, мовлення в усьому його розмаїття – невідкладне завдання сьогоднішніх мовознавців та українознавців».
(Ніна ГУЙВАНЮК)
На світлині – виступ Ольги Юхимівни Царук, мами Ніни Василівни, зі спогадами на ювілейному святі рідного села Волиця (12 липня 2009 р.). Потужна пісня на два голоси...
