22.08.2017_1.jpg

Георгій Гарас. Вишиваний дивотвір: «Ніхто не годен віщі барви вбити, даровані Митцю Святим Чуттям»

Буйноцвіттям візерунків Гарас поширює світом рідні буковинські мотиви, употужнює переможну мелодію вкраїнськості

Георгій Олексійович Гарас (27.02.1901–31.01.1972) був художником від Бога, митцем, що вийшов із глибин рідного народу, пізнав найглибші таїни його мистецтва і, творчо осмисливши й розвинувши їх, зачарував світ небаченими дивоцвітами буковинської орнаментики. Витончені й самобутні, довершені й неповторні, побудовані за народними мотивами візерунки були окрасою найпрестижніших виставок і музеїв у Чернівцях і Львові, Києві, Москві, Вінніпегу, багатьох-багатьох інших містах планети, і всюди милували око найдосвідченіших поціновувачів народного мистецтва – не тільки українців, а й американців, німців, канадців, японців, поляків. Із діда-прадіда селянський син, Георгій Гарас своїм пророслим із благодатного буковинського зерна талантом вкотре подивував митців та мистецтвознавців з усього світу.

Його роботи – неперевершені взірці буковинської вишивки й килимарства – полонили світ витонченою гамою кольорів, досконалими поєднаннями геометричних і рослинних орнаментів, несподіваними та самобутніми власними мотивами. «У роботах Гараса – барвистість і розкіш народного і власноруч створеного узору, його геометричні узори-мотиви горизонтальні, вертикальні, часто поєднуються в найнесподіваніших варіаціях і зачудовують веселковим багатством фарб і вишуканою пишнотою» (Гусар Ю. Зачарованість одвічною барвистістю // Час-2000. – 2001. – № 9). Гарасові рушники і сорочки, краватки й тайстри, обруси та подушки, килими і дерево розмаїтим буйноцвіттям своїх візерунків немов би знов і знов утверджують споконвіків відому істину: немає межі досконалості для окриленого Божою іскрою таланту...

  • В дорогу, в дорогу!..

    В дорогу, в дорогу!..

    В дорогу, в дорогу! Іду, моя доле!
    Чи цвітами піду, чи терня поколе,
    чи певно там зайду, чи щастя там найду, –
    іду, де побачив мету.

    Не вернусь з дороги, хоч мучить тривога:
    чи справді до щастя веде ся дорога,
    чи гідне є муки, і бою, й розпуки
    се щастя, що я єго жду.

    Як найду єго, порівняюсь з метою –
    все горе забуду за хвилі спокою.
    Проживши ті хвилі, навіки в могилі,
    вдоволений, тихо спічну...

  • Ніч

    Ніч

    Зчорнілі гори небозвід підперли,
    підніжжя гір у хмарах застрягли,
    у пахощах вогких ліси завмерли,
    і сонні мари дебрі налягли.
    І сниться горам сторона далека,
    де вічним сном страшні пустині сплять,
    без гір, без вод, кругом смертельна спека, –
    ліси стряслись, збудились, знов шумлять…

  • І я умію пісню…

    І я умію пісню…

    І я умію пісню,
    умію не одну,
    то тихо-милозвучну,
    то грімко-голосну.
    Я так люблю ті співи,
    а я їх сам зложив
    у тихі хвилі щастя,
    у хвилі, як тужив.
    Одна сільський дзвіночок
    нагадує мені,
    як в сумерку вечірнім
    дзвенить у тишині.
    А друга сум наводить,
    стає понурим світ,
    мов вітер хмару кличе
    на ясний небозвід.
    І зарояться разом
    крилатії думки,
    бринять, летять і в’ються,
    як в пасіці пчілки.
    Вони словам вторують,
    дають життя і чар,
    і цвітом їх вбирають,
    як землю пишна яр…

  • Ти – як сон…

    Ти – як сон…

    Ти – як сон, ти – як весняна казочка,
    Бо ти й казка моєї сумної душі,
    Що до мене часом прилетиш, мов та пташечка,
    І щебечеш мені у вечірній тиші.


    Я тебе так люблю, моя мріє вечірняя,
    Осолоди життя і кринице краси,
    І бажаю тебе, моя любочко вірная,
    Як бажає потоптана травка роси.


    Приходи ти до мене щодня так тихесенько,
    Як той запах квіток, що із вітром летить,
    І співай мені все свою пісню милесенько
    І пести, як дитина старого пестить.


    І закрий мені очі рукою маленькою,
    Нехай я на минуле життя не дивлюсь
    І, втомившись журбою тяжкою-гіркенькою,
    У просторах незнаних світів загублюсь.

  • Туга

    Туга

    Біжить у яр вода,
    біжить вода і сріблом ллється,
    над нею дівчина сміється,
    розкішна, молода.
    Голубко, не втікай!
    Скажи мені ту гарну казку
    про радощі, дівочу ласку,
    скажи про тихий рай!
    Ах, казочка моя!
    Я чув її, а де, не знаю,
    забув і з туги заниваю,
    і рад би вмерти я.
    З водою поплисти
    в далекий світ, щоб не тужити
    або тут серденько зложити,
    квітками зарости.
    Шуміли би ліси,
    шуміли би мені діброви
    про чари вічної любови
    і вічної краси.

  • Сон

    Сон

    Тихий сон по горах ходить,
    за рученьку щастя водить.
    І шумлять ліси вже тихше,
    сон малі квітки колише.


    Спіть, мої дзвіночки сині,
    дикі рожі в полонині!
    Не шуміть, ліси зелені,
    спати йдіть, вітри студені!


    Най квіточки сплять здорові,
    най їм сняться сни чудові!
    Аж на небі зазоріє,
    сонце їх, малих, зогріє:


    І зогріє, поцілує,
    І світами повандрує.
    Тихий сон по горах ходить.
    за рученьку щастя водить.

  • Понад хмари

    Понад хмари

    Понад хмари! Понад хмари, брате!
    Вийди в гори з навісної хати!


    На верхах самітних там ще тихо,
    Не зайшло туди ще людське лихо.


    Не встають там ще весняні чари,
    Вітер там горою, низом хмари.


    Але кращі там сніги лискучі,
    Ніж на долах повінь, град і тучі.


    Краща студінь, пустка там сонлива,
    Ніж весна на долах нещаслива.


    Тихий світ там буде твій учитель,
    Сам ти свій суддя і потішитель.

  • Тихо гойдаються в синьому морі...

    Тихо гойдаються в синьому морі...

    Тихо гойдаються в синьому морі
    Іскорки-зорі,
    Ніби купається в хвилі блискучій
    Рій їх летючий.
    Скелі здіймаються, ще неостилі,
    Темні, похилі.
    В чорнім міжгір’ї десь світло палає...
    І погасає.


    Чуєте пісню на тихому морі,
    В синім просторі?..
    Слухайте, ось вона знов обізвалась...
    І увірвалась...
    Човен малюється в морі на хвилі
    Геть за півмилі.
    Хто, безталанний, там хоче вловити
    Долю у сіті?..


    Тихо купаються в синьому морі
    Іскорки-зорі;
    Тихо гойдається піна там ніжна,
    Вся білосніжна.
    Пісня далекая ледве лунає,
    Мов замирає...
    Дай йому, Господи, в ніч сю вродливу
    Долю щасливу!..

  • В степу цвітуть маки червоні...

    В степу цвітуть маки червоні...

    В степу цвітуть маки червоні,
    Маки червоні польові.
    Мов жар, горять на степу лоні
    Їх короговки вогневі.
    Дажбога люблені вибранці,
    Ввібравши спеку в пелюстки,
    Горять удень вони, а вранці
    Обвіє вітер їх листки.
    Хотів би й я отак згоріти
    Під сонцем радісним життя:
    Ввесь жар його у себе впити
    І з першим вітром одлетіти
    В країну темну небуття.

  • Глибокий плуг пройшов полями...

    Глибокий плуг пройшов полями...

    Глибокий плуг пройшов полями
    Моєї тихої душі,
    І впали в слід йому стеблями
    Квітки, щоб вмерти у глуші.


    Зійшла зоря. В яснім покрові,
    В короні зір виходить ніч.
    Сховався місяць у діброві.
    Останні хмари плинуть пріч.


    Скажи ж мені... Але не треба:
    Сама ти плуг той навела...
    І бачать ясні очі неба
    Квіток загублені тiла!..

  • О, як хотів би я тебе вітати, море...

    О, як хотів би я тебе вітати, море...

    О, як хотів би я тебе вітати, море,
    Під гомін хвиль слідить хід вільних кораблів,
    Глядіти з скель німих, як човен хвилю боре
    І плине в далечінь по гребенях валів;
    Як чайка носиться, ширяє над водою,
    Поживи срібної шука між піни хвиль,
    Як велетні морські, віддавшись супокою,
    Дрімають в пристані, пропливши сотні миль.


    О, як бажав я, і сам віддавшись хвилі,
    Побачити чужі заморськії краї,
    Пристати до землі, де мирт пишає в силі,
    Стоять цитринові й лавровії гаї.
    О Риме, давніх діл прославлена руїно,
    Тебе побачити чи випаде мені?
    Ясна Італіє, мужів-орлів країно,
    Невже дарма мені ти снишся уві сні?..


    Я б, син далекої, незнаної країни,
    Де скіфів давніх рід навіки опочив,
    Побачив би твої славетнії руїни,
    Згадав діла твоїх прославлених синів.
    І я б з їх джерела води зачерп живої,
    І воду б ту поніс у глушину степів,
    І там не раз би знов в часи журби важкої
    Я чуте й бачене у думці воскресив.


    Бажав би я... Та марні сподівання.
    Кайдани сковують самотнього мене,
    Кайдани тяжкого, безславного кохання,
    І мертва їх вага мене у землю гне.
    І хто такий я сам?.. Син бідної пустині,
    Я виріс дикарем в її сумних степах,
    І був би я чужий у тій ясній країні,
    Немов між лебедів приблудний сірий птах.


    А все ж бажав!.. Бо тут реве-гуде завія,
    Виковує мороз кайдани крижані,
    І люта віхола сніг з хмари сіє й сіє,
    З старих тинів стричать тичини вже одні.
    Забила снігом все холодна хуртовина.
    Погублено шляхи. І їде навмання
    З села дорожній в степ... Оце і вся картина,
    Та сама все одна, однісінька щодня.

  • Сільська осінь

    Сільська осінь

    Минуло літо золоте.
    Холодне небо вкрили хмари,
    І темно-сизі їх отари
    На північ вітер десь веде.
    В тумані сонечко зіходить,
    У млі увечері згаса
    І вже не йде у небеса,
    А над землею шлях проводить
    Хвилястим протягом блідим
    Із димарів пахучий дим.
    Уранці в вогкому тумані
    Скотина йде на водопій.
    У кузні темрявій своїй
    Розводить жар коваль зарані;
    Кує, і іскри ген летять,
    У млі холодній погасають.
    Гудуть ціпи ще де у кого,
    І з клунь іде солодкий пах
    Соломи й зерна золотого,
    Що затаїлося в снопах.
    І день, і ніч шумить-гуркоче
    На річці млин, і тихий став
    Води ущерть собі набрав;
    Наливсь – мов греблю рвати хоче,
    Щоб скрізь по луках за селом
    Живим розлитись серебром.
    В неділю звечора палають
    Всю пізню ніч в хатах вогні.
    Музика грає... То справляють
    Бучні весілля, і пісні
    Несуться з хат у морок ночі...
    Прощайте, радощі дівочі,
    Прощайте, жарти вечорниць!
    Нових там славлять молодиць.

  • Степовий ранок

    Степовий ранок

    Ще ночі мла не зворухнула крил,
    Щоб степові покинути долини,
    І спить у млі далекий ряд могил –
    Сумних слідів минулої години.


    Широкий степ, за ніч набравшись сил,
    Ще твердо спить, і вогко снять рослини;
    Лиш будяки в колючій зброї стріл
    Стоять, немов грізні князів дружини.


    Але із мли залізний зринув змій;
    Летить, гримить... і біла хустка диму
    Пливе за ним у сонній млі нічній.


    Летить, гримить... Біжить, біжить до Криму,
    Щоб з моря там, в країні чарівній,
    Жагу залить у пельці мідяній.

  • На Лисій горі

    На Лисій горі

    Над темним Дніпром уночі я сидів
    у царськім саду між корчами,
    дивився на темну палату царя
    і думав думки за думками.


    Палата нічого, здала би ся нам,
    не треба й великої зміни:
    нехай би тут лиш не чужинець сидів,
    а наш президент України...


    Мовчи, моє серце, готова біда!
    І я озирнувся в тривозі,
    дивлюсь: якась дама до мене іде
    і тягне мітлу по дорозі.


    Питає, чи може присісти собі.
    «Сідайте, я й так вже відходжу!» –
    «Ні, ні, постривай і не бійся мене,
    я хлопців з ума вже не зводжу.


    Ха-ха! Налякався! Не знаєш, хто я?
    На Лисій горі чарівниця,
    Маруся Чурай, що, як знаєш, колись
    принадила чарами Гриця».


    «Ну, дуже приємна знайомість не є,
    та вже не піду я до хати;
    пізнав я у Києві різні дива,
    то варто і відьму пізнати».


    «От гарно! Та радше ходімо звідсіль!
    На Лисій горі вечорниці,
    от маю мітлу, то поїдьмо собі,
    пізнаєш усі чарівниці...»


    Я сів і злетів з Чураївною враз;
    що буде, то буде, гадаю,
    лечу так легенько над темним Дніпром
    і Лису гору оглядаю.


    Гора як гора, українська, мала,
    нічого довкола не видко;
    злетіли ми там, а знайома моя
    Маруся побігла десь швидко.


    Стою і дивуюсь: от відьма звела!
    Та ні, ось ідуть чередою,
    співають мені і кадилом кадять,
    схиляючись переді мною.


    «Вставайте ви, відьми, і так мені честь!
    Нащо обтовкати коліна?» –
    «Ой, ні! – верещать. – Найславніший ти муж,
    якого зродила Вкраїна...


    Та тілько не ладно, що ходиш тихцем
    на нас нарікати в печери...
    Дай серце своє, а дістанеш від нас
    кадило, рублі і ордери».


    «Не хочу!» – «Не хочеш? Берім же єго
    і перелицюймо насилу,
    нехай у Росії він знає, хто ми,
    а ні, то гайда з ним в могилу!»


    І відьми зірвались, як схоплять мене,
    на землю в тій хвилі звалили
    і видерли серце народне мені,
    а в груди державне вложили.


    Рожеві дали окуляри на ніс,
    убрали в картуз і шинелю,
    ордери пришили і повно рублів
    набили в комори портфелю.


    І баки забили кадилом мені,
    ще й нагородили декретом,
    що я вже совєтніком штатським тепер,
    а не українським поетом.


    Я встав і дивуюся: я чи не я?
    Ні, я! Не загинув я марно!
    От любе життя, на Вкраїні гаразд,
    і всюди в Росії прегарно.


    А відьми танцюють, а відьми кадять,
    розкішна ціла вечорниця –
    і все мені шепче Маруся Чурай:
    «Так нині чаруємо Гриця!..»


    І ходжу я гордо по Лисій горі,
    дивлюся, а там у кропиві
    лежить собі серце народне моє, –
    кругом же собаки з’їдливі.


    Підняв я єго, до грудей притулив:
    «Прощай, моє серце народне!
    Мене зогріває все ласка чужа,
    а ти вже зогріти не годне...


    Та псам на поталу тебе я не дам, –
    багато ти в світі любило, –
    а десь заховаю в архіві своїм
    і буду хоч згадувать мило...»


    І взяв я те серце, в папір загорнув,
    поклав у мішечок порожній,
    щоб хто не побачив у мене єго,
    бо я собі «благонадьожний»...


    Десь сич закричав, і втім я стрепенувсь...
    Дивлюся, а я між корчами
    у темнім саду при палаті царя
    гадаю думки за думками...

Народився майбутній митець у бідній селянській родині Марії та Олексія Гарасів 27 лютого 1901 р. у буковинському містечку Вашківці. Батьки любили первістка й поділяли всі його уподобання. А цікавило допитливого Георгія все, що оточувало їхню хату: поле, ліс, сад, а передовсім – люди…

Із народженням братика Костянтина, а невдовзі й сестрички Василини зрозумів, що тепер усю увагу батьки приділятимуть меншим, а він буде їм допомагати. Тоді йому було 6 років.

Коли ж пішов до чотирикласної школи, дуже радів, що можна більше дізнатися про світ і малювати... Одного разу на уроці малювання малий Гарас портретував учителя, який саме писав за столом. Захоплений своєю роботою, не помітив, як той підійшов. Георгій не встиг сховати малюнка, і портрет відразу опинився в руках сердитого вчителя. Зі страху «художник» заплакав, а перед директором народної школи, письменником і драматургом Іваном Бажанським взагалі не міг слова мовити, хоча той, як не дивно, похвалив хлопчика й заохочував малювати далі. Відтоді нерозлучними друзями в нього були олівець і папір. На перервах. На толоці. На пасовищі...

Знаковою для розуміння духовного стану підлітка є його картина до вірша Шевченка «Мені тринадцятий минало…», що так правдиво відтворює образ малого Тараса, оскільки дитинство художника Гараса та художника Шевченка були подібними. Проте до краєвидів східного українського села він додає чудовий буковинський орнамент – символ єдності та співдружності людей з усіх куточків України.

Для того, щоб стати професійним художником, Гарас із дозволу батьків вступає до реальної гімназії у Вашківцях. Паралельно зі старанним виконанням домашніх завдань продовжує малювати жінкам та дівчаткам на сорочках квіти, візерунки, віночки, за що буковинки охоче платили йому гроші.

Склавши певну суму коштів, Георгій купив собі фарби, а решту віддав мамі, бо тато на той час уже поїхав на заробітки в Канаду. Мрії та сподівання одержати добру освіту перервала Перша світова війна. Багато вашківчан забрали на фронт в австрійську армію. Солдатки намагалися хоч якось полегшити службу своїм чоловікам і писали їм листи, які були розмальовані квітковими орнаментами юного художника. Таких замовлень було по кілька щодня.

А ще з дитинства любив Георгій, коли мама вишивала квіти та малювала дивовижні писанки на Пасху. Запам’ятовуючи писанкові техніки, і сам почав пробувати малювати різноманітні геометричні композиції. Отож у його унікальних роботах об’єдналися орнаменти, які використовують у писанкарстві та вишивці. Основою творів Г. Гараса є яскрава, характерна для гірських районів нашого краю, колірна гама, у якій тісно переплелися чорний, червоний, жовтий, золотисто-оранжевий та зелений кольори. Особливої ажурності та легкості малюнкам надають просвіти білого тла.

...Уже закінчувалась війна, і знову треба було думати про продовження навчання. Хтось із сусідів порадив піти вчитися в Чернівці. Так і трапилося: у 1919 р. хлопець був прийнятий у платну (200 леїв за кожен місяць навчання) художню школу, що її очолював Крутохвіль. Часи були складні, тому Георгій із нетерпінням чекав листів від любого батька, який щоразу обіцяв, що незабаром повернеться з чужини. І от, нарешті, через 9 років, у 1921 р., родина Гарасів об’єдналася.

1923 року хлопець змушений був закінчити навчання, і його призивають на службу до румунської армії. І тут йому теж прислужився малярський хист, через що муштри він не зазнав. Офіцери впродовж двох років приносили папір і пензлі та замовляли різноманітні картини для своїх дружин.

Звістка про повернення з армії сина Олексія Гараса швидко облетіла всю околицю, Вашківці, а потім усі навколишні села. З перших днів приходили їхнього додому власники крамниць, учителі, лікарі, селяни та замовляли різні картини, орнаменти. Власник адвокатської канцелярії Зіклер запросив Георгія працювати в нього секретарем (на цій посаді він перебував до 1939 р.).

Доля була прихильна до молодого й вродливого парубка: на його життєвому шляху зустрілася весела дівчина Одокійка (Євдокія), яка відповіла йому взаємністю. 28 вересня 1928 р. молодята побралися. Євдокії Георгій присвятив багато узорів (до встановлення Радянської влади він намалював і оформив більше 200 орнаментів) і більше того – запалив своєю любов’ю до народного ремесла, зробив для неї ткацький верстат.

Життя Гарасів, як рушник, було вишите не лише червоними, а й чорними нитками. Великою втратою для подружжя стала смерть обох дітей – Михайлика та Наталочки. Сердечна туга за ними перейшла у вірш «Ми калиноньку зрубали», що його викарбували на надмогильній плиті:

Ми калиноньку зрубали, що до ніг схилилась
І до Бога за вас, діти, так щиро молилась.
Ми калиноньку зрубали, ягідки зірвали, а на тому місці
Збудували із бетону вам, діти, могилу,
І посадили у головах червону калину.
А в ногах буде рости плакуча верба.
Буде вам шуміти, яка нам туга.
Щоб на калиноньку пташечки сідали,
І вам, діти, наші пісеньки співали.
А на вербі зозуленька, буде вам кувати,
І про нашу гірку долю буде вповідати.

Під час румунської окупації в 40-х роках Георгій був засуджений на 2 місяці в концентраційний табір у Єдинцях за дві картини, на яких він зобразив агресорів. Після визволення Буковини митець продовжував малювати, брав активну участь у республіканських і обласних виставках.

Провідною темою його творчості були картини на історичну тематику та шевченкіана (наприклад, до 150-річчя з дня народження великого Кобзаря Гарас виготовив чотири портрети Шевченка. Окрім того, створив цілу галерею вишитих портретів інших українських письменників і діячів – Івана Франка, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича, Сидора Воробкевича, Богдана Хмельницького, Устима Кармелюка та ін.). У 1965 році Георгію Гарасу присвоєно звання Заслужений майстер народної творчості України. За все своє життя він створив понад дві тисячі робіт (у музеї-садибі Георгія Гараса можна побачити 1035 робіт, із яких 150 сорочок, 100 рушників, 30 подушок, 26 краваток, 20 картин, 10 килимів і 5 портретів, а також 700 серветок; інші роботи, напевно, «осіли» в приватних колекціях).

31 січня 1972 року, коли в Києві вийшов сигнальний примірник альбому його робіт, митця не стало. Він так і не побачив довгоочікуване видання (накладом 25 тисяч прим., що пізніше перевидавався двічі – 1974 р. і 2008 р.).

Поховали Георгія Гараса поблизу могили дітей, але душа його живе у барвах візерунків і картин, які зберегла для людей вірна дружина Євдокія (щоб відкрити музей орнаментів чоловіка, вона перейшла жити в… стайню: настелила там підлогу, все почистила, побілила, перенесла з хати домашні меблі. Музей-садибу Георгія Гараса відкрито 27 лютого 1972 року). Пам’ятаю ці світлу жінку, як натхненно розказувала учасникам міжнародної наукової конференції «Актуальні проблеми синтаксису» про життя і творчість Георгія, пригощала яблуками з їхнього саду...

Георгій Олексійович – один із перших лауреатів обласної літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича (посмертно). Прикметно, що в 2008 р на Вижниччині встановлено щорічну обласну премію імені Георгія Гараса. Наприклад, її лауреатами в 2017 р. в номінації «За творчі досягнення в розвитку народного орнаментального мистецтва Буковини та продовження його традицій» став майстер народної вишивки та писанкарства Микола Шкрібляк, «За науково-дослідницьку діяльність та популяризацію народного мистецтва Буковини» – засновниця та організатор щорічних виставок «Вишиваний Дивотвір» Одарка Кучерява, у номінації «За збереження, відродження та розвиток народного мистецтва Буковини» – народна майстриня з писанкарства Ганна Вережак.

За все своє життя Майстер не вишив жодного хрестика на полотні. «Вишивав» він лише на папері, а на полотно переносили його орнаменти дружина Євдокія Петрівна та численні вишивальниці в Україні й у світі. Утім, прекрасне знання тонкощів орнаментики Буковини, її окремих елементів, законів композиції та невичерпна творча фантазія дають змогу іншим майстрам робити варіації з гарасових ескізів, яким притаманна пишнота й багатство, уяскравлена барвистість і розкіш народного узору. У сучасний орнамент метр «вишиваного неба України» вніс подих нового життя, нові ритми й веселкові кольори.

1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16

 «У життєвих перехрестях буднів і свят відтворімо таїну найдорожчого: чому дивосвіт Гарасових узорів і сьогодні неперевершений, як вдалося йому ввібрати в своє серце ту гаму неповторних кольорів, композицій у мільйонних клітиночках його взірців, котрі ще десь із глибини віків висвічують українську вродливість. У тих узорах усенький український світ зі спалахом черленої калини, і скриком вранішнього сонця, і небесною блакиттю, що купається в стиглому колосі, вповита Божою благодаттю, і зеленою музикою трав, і чорною журбою митця, мов живим перевеслом долі» (Володимир Михайловський, член Національної спілки письменників України).

Дорогий читачу, пам’ятаймо: «Якщо задумати бажання, ниткові квіти розцвітуть!» (Надія Риндич) 

Авторизуйтесь на сайті щоб мати можливість залишити коментар

ORCID: 0000-0002-1858-9269

ORCID (англ. Open Researcher and Contributor ID) — єдиний міжнародний реєстр учених для коректного цитування статей.

Перейти

Researcher ID: C-2286-2017

ResearcherID – ідентифікатор ученого (дослідника), що дає змогу формувати список власних публікацій.

Перейти

Google Scholar

Академія Google (англ. Google Scholar) - безкоштовна пошукова система за текстами наукових публікацій.

Перейти