Коли ім’я твоє – ЛЮБОВ: біобібліографія доцента Любові РАБАНЮК

Коли в житті нема любові, у ній немає і життя (Олександр Каменський)

Коли читаєш ці поетичні рядки Наталії Красоткіної, розумієш, що вони розкривають духовний світ нашої дорогої колеги, досвідченого наставника, щирої подруги – Любові Степанівни Рабанюк, яка в пору духмяного буйноцвіття святкує свій Травневий Ювілей!

22 травня на небі засяяла зоря її життя, щоб творити добро, робити кращим цей світ своїм розумом і чуйним серцем, своєю безмежною любов’ю до всього сущого. Часопростір народин Любові Степанівни – 1958 рік, с. Хоросно Коломийського району Івано-Франківської області, дружна робітнича сім’я Степана Петровича й Лідії Пантелеймонівни Рабанюків. В автобіографії, що зберігається у відділі кадрів університету, Любов Степанівна зазначила: «Батько, українець, народився 1932 року в селі Ружанка (Польська Республіка), а мати походить із Херсонщини, із села Строгонівки, де вона 1931 року і народилася». Істинно щасливе подружжя, батьки на той час працювали в радгоспі «Отинянський» і не мали великих статків, але своїх трьох дітей – Любов, Ольгу (1960 р. н.) та Віктора (1968 р. н.) – змалечку привчали до праці, поваги до людей, до життя по совісті. Усі діти одержали вищу освіту: Любов – філолог, Ольга – інженер, Віктор – економіст.

Першу свою донечку, імовірно, на знак своїх світлих почуттів, Степан і Лідія назвали Любов, ласкаво – Любочка, Любонька, Любава... А може, вони хотіли під куполом давньогрецького імені об’єднати життєво важливу тріаду Віра – Надія – Любов? Ми можемо лише здогадуватися про батьківські наміри, але обране звучне ім’я уяскравило майбутню ніжність і чарівність новонародженої (Лю-...), а водночас її впевненість і силу волі (-бов).

Минав день за днем, місяць за місяцем, рік за роком. Донечка підростала й 1965 року пішла до першого класу Седлищенської восьмирічної школи (див.: https://sedlysche.wixsite.com/szoh/istoriya-shkoli). Закцентуємо: історія цього освітнього закладу цікава, адже його становлення відбиває тяжкі переломові віхи української історії: школа почала діяти 1927 року спочатку в будинку П. М. Домальчука, і навчали в ній дітей письму й читанню польською мовою. Згодом, у 1933–1934 рр., за кошти Отинянської ґміни збудували семирічну школу, де діти вчили польську мову, математику, географію, історію. І нарешті, у жовтні 1939 року відкрили українську початкову школу. У серцях односельців забриніла радість: «Рідна мова в рідній школі!». Утім, 1943 р. приміщення було цілком спалене, тому навчання мусили знову відновити в приватних будинках П. М. Домальчука та І. Я. Трушика. «Без школи село наше занепаде», – твердо знали мешканці й доклали багато зусиль, щоб збудувати нове приміщення для навчання своїх дітей. Відкриття школи в 1961 році було визначною подією для всієї громади (директор закладу – П. Г. Ковальчук). Із піднесеним настроєм, легким хвилюванням, тримаючи в руках різнокольорові айстри й жоржини з маминого квітника, рушила в Країну Знань допитлива першокласниця. Тією стежиною, що вела від рідного порога в майбуття...

 І нині з вдячністю згадує Любов Рабанюк своїх улюблених учителів: К. М. Сацик – української мови та літератури, В. В. Гуменюка – учителя історії. По завершенні восьмого класу (1973 р.) продовжила навчання в Отинянській середній школі – до 1975 року.

Якось у приватній розмові Любов Степанівна зізналася, що любов до книги, до світу слова виховала в ній бабуся Євдокія (по батьковій лінії), яка досконало володіла українською, польською, німецькою, російською. А ще факт, який заслуговує на захоплення: рушаючи з Польщі в Україну, крім необхідних речей для сім’ї, у валізах перевезла... всі свої книги! (Потім частину їх змушені були спалити, адже боялися Сибіру). Уже за часів незалежності онуки дізналися, що бабуся товаришувала з родиною Лепких. Такі вони, перехресні стежки України...

Отож від малечку бабуся читала Любочці вірші, казки, оповідання різними мовами, а коли дитинка підросла, то й сама стала зацікавленим «читачем бабусиної бібліотеки». Згадує, що юнкою найбільше захоплювалася пригодницькою літературою, зокрема Жуль Верном.

Можемо поставити собі питання: що сприяло й  хто заклав той ґрунт, на якому виформувалася особистість Любові Степанівни Рабанюк – українського філолога, вченого, справжнього громадянина, людини непохитних принципів у науковому та повсякденному житті, щиро відданій улюбленій праці? Відповідь очевидна: історичне минуле найстарішого на Покутті (з ХІІІ ст.) поселення смт. Отинія (від «Отин» – невеликий замок, оточений валами, що був зведений для захисту від татарських набігів), багата культурна спадщина Коломийщини (з містом пов’язана діяльність Івана Франка і його сина Петра, Михайла Павлика, Остапа Терлецького, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Ірини Вільде, Анатолія Кос-Анатольського та ін.), рідна прекрасна земля й мальовничі краєвиди, міцна родина, шкільні вчителі й викладачі університету.

Одержавши атестат про повну середню освіту, Л. С. Рабанюк розпочала свій трудовий шлях: спочатку працювала мотальницею на Нововолинській бавовнопрядильній фабриці «Волинь» (з листопада 1975 р.), а через рік змінила місце роботи на Коломийську швейну фабрику. Перший професійний досвід сформував у Любові Степанівни творче мислення та естетичний смак, уміння реалізовувати задум, старанність, працелюбність, наполегливість, виваженість, комунікабельність. До того ж у цей час уяскравився її хист філолога, адже із великим запалом почала виконувати доручення колективу – стала редактором цехової газети «Робітниця». Відтоді думка про університет не полишала дівчину, та й батько підтримав її бажання здобути вищу освіту. Не раз Степан Петрович повчав: «Себе в житті треба знайти. Обирай таку професію, щоб мати від неї задоволення. Та й учися, дитино, бо знання – не мішок із камінням, який мусиш усе життя за плечима носити».

Мрія дівчини здійснилася в 1978 році, коли вступила на підготовче відділення Чернівецького державного університету, а через рік уже тримала в руках новенький іменний квиток із відміткою «Студентка першого курсу». На філологічному факультеті (українське відділення) не тільки навчалася на «відмінно», а й була активною в студентському житті: спочатку виконувала обов’язки старости академгрупи, а згодом – профорга факультету, розв’язуючи соціальні проблеми  студентів, захищаючи їх інтереси, організовуючи дозвілля та літній відпочинок. Забігаючи наперед, скажемо, що до 2018 року Любов Рабанюк була заступником голови профбюро філологічного факультету ЧНУ. І не тому, що посада зобов’язувала, зовсім ні, вітала вона кожного з нас чи то з Днем народження, чи то з народженням сина♡дочки або онуків, чи із захистом дисертації... Увага до Людини – «це ота її риса відмінна, що в житті по дорозі веде».

Роки навчання в університеті були сповнені пізнання глибин рідного українського слова, спілкування з такими видатними філологами, як Василь Лесин, Юрій Карпенко, Костянтин Герман, Дмитро Бучко, Надія Бабич, Богдан Мельничук, Анатолій Добрянський та ін. Із студентських років у науковій діяльності Л. С. Рабанюк чітко окреслився пріоритет – граматика сучасної української мови, яка стала найулюбленішою дослідницькою цариною завдяки незабутнім Учителям – Іларіону Іларіоновичу Слинькові та Ніні Василівні Гуйванюк.

Упродовж п’яти років на факультеті здобувала кваліфікацію філолога-викладача української мови та літератури. До честі сказати, випуск 1984 року був надзвичайно потужним, інтелектуальним: серед однокурсників Любові Степанівни 11 одержали червоні дипломи за успіхи в навчанні, а в подальшому – 5 дипломів докторів філологічних наук і атестатів професорів, один – кандидата філологічних наук, доцента. Та й ті випускники, які нині працюють у ЗНЗ України, мають високі відзнаки, нагороди й почесні звання «Заслужений вчитель України», «Відмінник освіти України». І хоч життя «розкидало» колишніх студентів по різних регіонах України, вони кожних п’ять років збираються під величним склепінням Аlma mater, щоб згадати роки навчання на філфаці, поділитися радостями або печалями теперішнього життя та планами на майбутнє. Особливий лад дружби, взаєморозуміння та зичливого ставлення один до одного сформувала в них – світлої пам’яті – Тамара Федорівна Волинець (Шестакова), улюблений куратор академічної групи, викладач латини.

Отож у 1984 році Любов Рабанюк, успішно захистивши дипломну роботу на тему «Дієслівні односкладні речення в сучасній українській мові» (науковий керівник – д. філол. н., проф. Слинько І. І.), закінчила університет першою в рейтингу випускників-україністів, із червоним дипломом, одержавши направлення на роботу в Чернівецьку середню школу № 18, у якій посідала посаду завуча-організатора з позакласної та позашкільної роботи. Робота з учнями, їхніми класними керівниками та батьками була цікавою та заповнювала не лише робочий, а й вільний час: установлення зв’язків із палацом дитячої творчості, різні заходи до визначних дат, надання методичної допомоги вчителям-предметникам щодо вдосконалення змісту, форм і методів позакласної виховної роботи, батьківські збори, педради, самоосвіта...

Так сплинуло два роки, та у вересні 1986 року в трудовій книжці Любові Степанівни з’явився новий запис: «Зарахована на посаду методиста методичного кабінету української мови та літератури». Старше покоління знає, що в ХХ ст. дорога до іпостасі «Викладач» здебільшого починалася від посади лаборанта, методиста кафедри / деканату, вчителя середньої школи. Бути лаборантом – це справжній вишкіл для майбутнього науковця: відкриті лекції та практичні заняття провідних професорів і доцентів, науково-методичні семінари, конференції, обговорення актуальних питань навчально-виховного процесу під час засідань кафедри, секретарювання в ДЕКах, ведення необхідної документації, виготовлення таблиць та інших дидактичних матеріалів... Ні для кого не секрет: лаборант «на своєму місці» – половина успіху кафедри! :))) Любов Степанівна – і це знають усі – була «на своєму місці» й мріяла серйозно зайнятися наукою.

Тему майбутньої кандидатської дисертації запропонував Іларіон Іларіонович Слинько, один із авторів фундаментальної праці «Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання» (К.: Вища школа, 1994. – 671 с.). Дисертація мала на меті продовжити розпрацювання теорії односкладних речень, але вже не дієслівного класу (як у дипломній роботі), а іменного. З-поміж трьох підтипів іменних односкладних речень науковий керівник запропонував сконцентрувати увагу на складній дискусійній темі щодо лінгвального статусу й типології ґенітивних  і квантитативно-ґенітивних  речень на зразок Скільки любові! Скільки споминів, слів! (В.Сосюра); Стосот доріг у  пошуках тебе (Т. Севернюк). Після відходу Іларіона Іларіоновича у вічність (01.01.1994 р.) Любов Степанівна продовжила наукові студії під керівництвом проф. Ніни Василівни Гуйванюк, учениці І. І. Слинька, багаторічної очільниці синтаксичної школи ЧНУ.

Уже понад 32 роки наукова діяльність Л. С. Рабанюк пов’язана з Чернівецьким національним університетом імені Юрія Федьковича. Так, за результатами конкурсу 01 листопада 1993 року її переведено на посаду асистента кафедри української мови ЧДУ (завідувач – к. філол.. н, доц. Дмитро Бучко), а з 01 лютого 1994 року – асистента новоствореної кафедри сучасної української мови (завідувач – д. філол. н, проф. Ніна Гуйванюк).

Саме з кафедрою сучасної української мови пов’язані основні етапи наукового зростання Любові Степанівни Рабанюк, визначальні події в її науковому житті та її здобутки на ниві українського мовознавства. У 1995 р. вступила до аспірантури кафедри, а 28 грудня 1998 року у спеціалізованій вченій раді К 09.03.02 Прикарпатського університету імені Василя Стефаника під керівництвом професора Н. В. Гуйванюк успішно захистила кандидатську дисертацію на тему: «Ґенітивні речення в сучасній українській мові». Схвальні відгуки про одержані результати, презентовані в рукописі дисертації та в авторефераті, підготували офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Сологуб Надія Миколаївна (Інститут української мови НАН України, провідний науковий співробітник відділу стилістики та культури мови), кандидат філологічних наук, старший викладач кафедри української мови Барчук Володимир Михайлович (Прикарпатський університет імені В. Стефаника), провідна установа – Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, кафедра українського та загального мовознавства.

Основна гіпотеза дисертації, присвяченої розв’язанню актуальної проблеми синтаксису, полягала в доведенні, що стверджувальні й заперечні ґенітивні речення та ґенітивно-квантитативні речення – це самостійні структурні типи в системі простих речень, яким властивий окремий статус іменних односкладних речень. Ґенітивні речення мають специфічну граматичну форму – родовий відмінок у незалежній позиції, служать для вираження екзистенційно-квантитативних відношень, мають структурну схему й системи регулярних реалізацій. Для передавання граматичних значень предикативності вони використовують специфічні граматичні засоби, що беруть участь у виформуванні парадигматичних видозмін. Наукова новизна ґрунтовного дисертаційного дослідження полягала в тому, що вперше в українському мовознавстві: а) запропоновано системний опис ґенітивних речень із застосуванням комплексного підходу до їх аналізу, з опертям на їхні структурні, семантичні та комунікативні особливості; б) розв’язано проблему співвідношення диктумних та модусних значень у структурі ґенітивних речень; в) здійснено комплексний аналіз засобів вираження кількісної та буттєвої семантики; г) досліджено низку питань щодо особливості функціонування ґенітивних речень у тексті, оцінний характер і референцію ґенітивних висловлень, вплив мовленнєвої ситуації на форму висловлення. Тож застосування до вивчення односкладних речень нових методів структурно-семантичного аналізу, яке поставила своїм завданням Л. С. Рабанюк, відкривало перспективи одержання нових важливих теоретичних і практичних результатів (напр., покликання на праці Любові Степанівни є в монографії та докторській дисертації Людмили Коваль «Головний компонент односкладного речення в між’ярусних співвідношеннях» (2015); у кандидатській дисертації Надії Вітрук «Односкладні іменні речення в сучасній українській мові: структура і функціонування» (2015), у численних статтях із синтаксису: Володимира Горпинича «Ґенітивні речення в українській мові» (2009); Людмили Копейцевої «Стилістичні функції ґенітивних речень», у підручниках і посібниках тощо).

Ідеї, теоретичні й практичні результати своєї монографічної праці Л. С. Рабанюк творчо розвинула в наступних дослідженнях, що дало підставу присвоїти їй вчене звання доцента кафедри сучасної української мови (2001 р.). Дотепер у центрі її наукових зацікавлень перебувають, окрім синтаксису, українська діалектологія, морфологія, лінгвістичний аналіз тексту й стилістика.

2000-ні роки прикметні активізацією навчально-методичної роботи на кафедрі сучасної української мови. У цей час сформувалися творчі колективи, які поставили собі за мету підготувати підручники та посібники з базових навчальних дисциплін й авторських спецкурсів, щоб запровадити в навчальний процес новітні досягнення в ділянці українського та зарубіжного мовознавства. Упродовж 1999–2012 рр. Любов Степанівна підготувала одноосібне видання «Синтаксична природа ґенітивних односкладних речень» (1999), «Орфографічний практикум із сучасної української мови» (1999, у співав. із М. І. Личук), «Лабораторні завдання із синтаксису сучасної української мови» (випуски 1–2 вийшли друком у 2000 і 2002 роках у співавт. із Т. М. Романюк; а випуск 3 – у 2003 році у співавт. із Т. М. Романюк і В. Д. Шинкаруком); «Практичні завдання з морфології сучасної української мови» (випуски 1–6 побачили світ упродовж 2000–2012 рр. у співавт. із В. Д. Шинкаруком і Т. М. Романюк); «Практичні завдання з фонетики української мови (для педагогічного факультету)» (2005 р. у співавт. із Т. М. Романюк).

Важлива сторінка в науковій біографії Любові Степанівни – участь в авторському колективі, який працював над укладанням «Словника буковинських говірок» (2005). За науковою редакцією своїх Учителів Ніни Гуйванюк та Корнія Лук’янюка доцент Рабанюк упорядкувала словникові статті на літери Ш, Щ, Ю, Я (с. 654–687). У широкому визнанні лексикографічної праці переконують схвальні відгуки провідних учених. За оцінкою д. філол. наук, проф., директора Інституту української мови НАН України Павла Юхимовича Гриценка, у диференційному форматі словника вдалося відтворити лексичне багатство говірок, зафіксувати архаїчні елементи, що мають надійні відповідники в давньоукраїнських пам’ятках княжої доби, а також наслідки багатовекторної міжетнічної (і міжмовної) взаємодії, впливи на буковинські говірки мов різних сімей. Тому значення Словника не вичерпується експлікацією лексики – це відчутний імпульс для нових лексикологічних, історико-етимологічних та етногенетичних студій, надійне джерело інформації для синтетичних праць про цей архаїчний говір.

Загалом науковий доробок Любові Степанівни Рабанюк охоплює близько 50 наукових праць у провідних виданнях України; 46 публікацій апробаційного характеру у співавторстві зі студентами, 12 навчальних і навчально-методичних посібників для студентів-філологів.

Список праць доцента Рабанюк Любові Степанівни (1988–2017 рр.)

ЗАВАНТАЖИТИ PDF

Випускники філологічного й педагогічного факультетів, а також факультету іноземних мов із цікавістю конспектували лекції доц. Рабанюк Л. С. із курсу «Сучасна українська літературна мова» (спеціальності «Українська мова та література», «Румунська мова та література», «Російсько-український переклад», «Зарубіжна література», «Англійська мова та література», «Початкова освіта», «Дошкільна освіта»), з навчальної дисципліни «Українська мова в ЗМК» (спеціальність «Журналістика»), матеріали спецкурсів та спецсемінарів з проблем структурно-семантичного синтаксису. Окрім того, вона керувала педагогічною та діалектологічною практиками бакалаврів і спеціалістів-філологів, консультувала їх із написання магістерських, дипломних і курсових робіт.

Ніколи не залишалася Любов Степанівна осторонь виховної та профорієнтаційної роботи: брала участь в організації традиційних конференцій кафедри «Актуальні проблеми синтаксису» (Чернівці, 1997; 2002; 2006; 2012), науково-практичних семінарів «Актуальні проблеми діалектології та лінгвогеографії» (Чернівці, 2008), «Діалектна мова: сучасний стан і перспективи дослідження»  (Чернівці, 2011), «Пріоритетні напрями сучасних мовознавчих досліджень»  (Чернівці, 2009) тощо; працювала у складі журі Міжнародних конкурсів імені Петра Яцика й Тараса Шевченка, олімпіад з української мови та літератури, виконувала обов’язки куратора академічних груп студентів. У 2007 р. входила до складу Науково-методичної ради МОН і науково-методичні комісії з вищої освіти, яка була покликана сприяти реалізації державної політики в галузі освіти, зокрема з питань науково-методичного забезпечення навчально-виховного процесу в навчальних закладах України.

За активну життєву позицію, високий професіоналізм, широту наукових, культурних і громадських зацікавлень доцентові Л. С. Рабанюк присвоїли почесне звання «Відмінник освіти України» (2008).

А ось і... «Фотографії – оприявнення емоцій і вражень. Якщо прекрасне не жило б
у нас, як би ми могли пізнати його?» (Ернст Хаас)

Та найбільшим досягненням високоповажної Ювілярки є її РОДИНА. Колеги жартують: «У 1978 році проторувала п.Люба шлях до Чернівців, а потім «перетягла» до маленького Парижа всю свою родину та ще й усю молодь вивчила». У цьому жарті є частина правди: 2003 року брат і дві сестри перевезли з Франківщини  до міста своїх батьків, і вони в радості й повазі близько 5-ти років прожили в щоденному спілкуванні зі своїми дорослими дітьми, п’ятьма онуками – Антоніною, Лідією, Юлією, Наталею та Богданчиком, племінницями Вікторією, Світланою, Наталею... Часто в їх господі розсували столи, застеляли білим обрусом і пригощали родичів і сусідів святковими стравами, варениками. Перед хворобою Степана Петровича старшенька Люба влаштувала найдорожчим своїм татові й матусі сюрприз: запросила священика і гостей на батьківське гучне ВЕСІЛЛЯ – ЗОЛОТЕ! Подумати тільки – 50 РОКІВ РАЗОМ! Усе тут було: весело лунало «Гірко!», татове ніжне «Моя кохана», бентежні слова любові та пошани від дітей, вірші від онуків, посмішка від правнука Андрійка. Од щастя й гордості зросилися очі мами, з виду такої строгої та вимогливої...

Невблаганно спливає час, але Любов Степанівна залишається незмінно вірною своєму покликанню, вміє цінувати рідних, друзів і колег. Мірилом істини для неї завжди були і є батьківські слова: працювати сумлінно й натхненно, бачити в кожній людині Людину, нізащо не опускати рук від труднощів, не зупинятися на досягнутому, а йти далі. А головне: вона вміє зігріти серце любов’ю. Бо ім’я її – ЛЮБОВ!

З усього серця бажаємо дорогій Іменинниці надійного здоров’я,
щоденного натхнення, оптимізму та гармонії!

Зичимо, щоб весняний серпанок до ста років прикрашав Ваш дім злагодою, щастям та радістю!

 Хай будуть ласкавими до Вас доля і люди, наша чарівна Пані!

Доктор філологічних наук, професор,
завідувач кафедри сучасної української мови 
Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Олена КУЛЬБАБСЬКА