Валентина Прокопенко – дослідниця лексики буковинських говірок

Немає дорожчого багатства за рідну мову. Слова – то її перелини. То ж не губіть, збирайте їх, бо втрачене – ніколи не відродиться (В. Прокопенко)

ПРОКОПЕНКО (Сергієва) Валентина Адольфівна народилась 14 березня 1920 р. у с. Савинцях Савинського району Харківської області в родині службовця. У 1927 році батько залишив сім’ю, одружився вдруге. Із цього часу Валя та її молодша сестра були на утриманні матері, яка працювала на різних підсобних роботах. 1927 року Валентина пішла до 1-го класу Савинської семирічки. У 1931 р. родина переїхала на станцію Яма Сталінської (тепер Донецької) області, де мати працювала сторожем та прибиральницею в школі. Тут Валентина закінчила 9 класів середньої школи. Лише 1936 року сім’я повернулася в рідні Савинці, де Валя закінчила 10 клас середньої школи.

У 1937 вступила на філологічний факультет Харківського університету, у якому навчалась до червня 1941 р. Гордилась тим, що в її заліковій книжці були відмінні оцінки, які їй ставив за сесійні іспити професор Леонід Арсенович БУЛАХОВСЬКИЙ, у майбутньому академік АН України, автор багатьох фундаментальних мовознавчих праць, якого вона все життя вважала своїм найкращим Учителем. Пишалася Валентина й тим, що разом з нею тоді на філологічному факультеті в Харкові навчався юний Олесь ГОНЧАР. Та навчання в університеті перервала друга світова війна...

На початку вересня 1941 року разом зі студентами університету та інших навчальних закладів Валентина була направлена на оборонні роботи до Дніпропетровської області. Майже місяць працювала на оборонних об’єктах річки Північний Дінець. Із 10  січня 1942 р. працювала секретарем Савинської сільради. 22 червня 1942 р. сім’я евакуювалася до Куйбишевської області, де Валентина якийсь час працювала в колгоспі с. Спаське Приволзького району, а з 25.08.1942 по 25.08.1943 р. – вчителькою Нижнє-Печерської НВШ того самого району. Тут виявила Валентина Адольфівна прекрасні педагогічні здібності. Мріяла про закінчення університету. З 1943 р. вона стає студенткою 5-го курсу Українського об’єднання університету м. Кзил-Орда Казахської РСР. Згодом евакуювалась до Києва й у травні 1944 р. закінчує Київський університет.

За призначенням НКО як краща випускниця була направлена на роботу: З 25. 09. 1944 р. працювала викладачем Чернівецького учительського інституту. 1945 року одружилася. Її чоловік, Зіновій Іванович ПРОКОПЕНКО, буковинський письменник, талановитий драматург, став на все життя їй великим другом, єдиним і відданим коханням. На жаль, недовгим було їхнє сімейне щастя, молодим залишив цей світ Зіновій (мав лише 34 роки).

colovik

Так сталося, що в липні 1947 року В. А. Прокопенко була звільнена з посади викладача учительського інституту з дещо незвичним формулюванням: за відсутністю навантаження на 1947–1948 н. р. (бракувало студентів у важкі повоєнні часи). У 1947–1948 н. р. працювала викладачем української мови та літератури на міжобласних партійних курсах при Чернівецькому окрузі.

Із жовтня 1948 року В. А. Прокопенко почала працювати викладачем української мови Чернівецького державного університету. Тоді (з вересня 1947 р.) кафедру очолював відомий мовознавець Олексій Нилович САВЧЕНКО, зустріч із яким мала надзвичайно важливе значення в долі В. А. Прокопенко. О. Н. Савченко стояв біля витоків розвитку української діалектології в Україні, брав безпосередню участь у серйозному дослідженні українських говорів. Він же організував пошукову роботу викладачів та студентів Чернівецького університету для вивчення говорів Північної Буковини та складання Діалектологічного атласу.

АН України розпочала роботу над атласом говорів української мови ще в кінці 30-х рр. У травні 1941 р. в Інституті мовознавства АН УРСР у Києві організовано й проведено першу діалектологічну нараду, на якій широко обговорювали питальник, укладений відомими діалектологами П. С. ЛИСЕНКОМ, Ф. Т. ЖИЛКОМ та ін. Проте роботу над Діалектологічним атласом української мови перервала війна, Інститут мовознавства зміг знову приступити до цієї  важливої справи тільки 1948 року.

У лютому 1948 р. на Другій республіканській діалектологічній нараді ще раз поставили на обговорення програму для збирання діалектних матеріалів, опубліковану окремим виданням. Укладачі «Програми...» сподівалися на те, що «так буде закладена підвалина справді наукової історії української мови, що матиме чимале значення і для історії українського народу». Для збирання матеріалів до атласу зорганізовано роботу в Україні у такий спосіб, щоб охопити якомога більше наукових співробітників. Зокрема, велику надію покладали на вишівських працівників та університетські кафедри в різних регіонах України.

Відомо, що 14–15 листопада 1949 року в Чернівцях відбулася міжобласна діалектологічна нарада, що її організувала кафедра українського мовознавства Чернівецького державного університету. У нараді взяли участь кафедри Чернівецького учительського інституту (т. Манаєнкова), Кам’янець-Подільського педагогічного інституту (т. Бабина), Кременецького учительського інституту (т. Вишнівський), Рівненського учительського інституту (т. Перетятько), а також представники Львівського державного університету (т. Криворучко), Вінницького педінституту (т. Охріменко), Одеського державного університету (А. А. Москаленко). Це здебільшого були представники так званого ІІ «квадрата», які прозвітували про свою роботу. В ухвалі наради відзначено, що «така робота ще проводиться слабо».

15.09.2019 15 15.09.2019 16

Від Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР в нараді взяв участь науковий співробітник С. П. ЛЕВЧЕНКО. Учасники наради заслухали виступ С. П. Левченка, доповіді А. А. МОСКАЛЕНКА «З історії української діалектології після Великої Жовтневої соціалістичної революції», О. Н. САВЧЕНКА «Проблеми історичної діалек­тології україн­ської мови», викладача Чернівецького універ­си­тету І. С. КОЛЕСНИКА «Говірка с. Шипинці Чернівецької області», ст. викладача О. М. СОБОТОВИЧА «До методики збирання діалектологічного матеріалу», а також студента ПЕЛИПЕЙКА «До характеристики говірок Хотинського району Чернівецької області» та ін. Нарада ухвалила, що «кафедри української мови ІІ «квадрата» повинні негайно і по-справжньому взятися за розгортання діалектологічної роботи» [15, с. 64–65]. Нарада намітила конкретний план діалектологічних експедицій на лютий та липень 1950 р. Кафедра української мови ЧДУ обстежила на той час тільки 6 населених пунктів експедиційним способом і 8 населених пунктів за допомогою індивідуальних записів. І тому міжобласна діалектологічна нарада повинна була «привести до рішучого зрушення в цій справі».

Тож не випадково здібній дівчині, викладачу кафедри української мови Чернівецького університету Валентині Прокопенко, яка володіла добре не лише українською, але й російською, польською, болгарською, німецькою мовами і яка вступила в лютому того ж 1950 р. до аспірантури, запропонували тему дисертації, пов’язану із серйозним обстеженням лексики буковинських говірок під науковим керівництвом завідувача кафедри доцента О. Н. Савченка. В. А. Прокопенко навчалась в аспірантурі при кафедрі української мови до 01 квітня 1953 р. На жаль, у 1952 році не стало її коханого чоловіка, який як ніхто інший розумів її, допомагав їй, підтримував зносити нелегкі післявоєнні будні на Буковині.

Робота стала Валентині єдиним ліком у горі. Цілком поринула Валентина Адольфівна в наукові пошуки. Вона активно призбирувала діалектний матеріал, виступала на звітних наукових сесіях і конференціях Чернівецького університету, діалектологічних нарадах, міжнародних конференціях в Україні.

15.09.2019 20

Активним учасником діалектологічних нарад і доповідачем на них був і новий завідувач кафедри української мови в Чернівцях доцент І. Г. ЧЕРЕДНИЧЕНКО, який із 1955 р. очолив кафедру і працював тут до 1963 року. Досвідчений учений і здібний організатор, І. Г. Че­ред­ниченко згуртував викладачів кафедри для серйозних наукових досліджень, у тому числі й у галузі вивчення буковинських говірок. Учений мав досвід такої роботи, бо ще в 1940 р., працюючи в Краснодарі, брав участь у складанні спеціальної програми-питальника для вивчен­ня українських говорів Північного Кавказу. У 1948 році, працюючи в Львівському університеті, І. Г. Чередниченко розпрацював «Питальник з лексики і фразеології для збиран­ня діалектологічного матеріалу західноукраїнських говорів» [5].

У Чернівцях 1957 року він з колективом викладачів (у складі редколегії були: ЧЕРЕДНИЧЕНКО І. Г. (редактор), ВИХРИСТЮК М. І., КАРПЕНКО Ю. О., ЛЕОНОВА М. В., ЛИМАРЕНКО В. С., ЛУК’ЯНЮК К. М., ПРОКОПЕНКО В. А., СТАНІВСЬКИЙ М. Ф., ТОФАН М. С., МІТЮНІНА Л. П.) укладає «Програму-питальник для збирання матеріалів до обласного словника буковинських говорів» [8]. У передмові програми зазначено, що кафедра української мови Чернівецького університету розцінює збір матеріалу до обласного словника як невідкладне завдання сучасного мовознавства і не лише залучає до цієї роботи викладачів та студентів, але й сподівається, що в ній візьмуть участь широкі кола громадськості (учителі, лікарі, сільська інтелігенція). «Наше сьогоднішнє невідкладне завдання – в найкоротший час встигнути зафіксувати з живої народної мови ті діалектні лексичні явища і факти, які мають глибоку говіркову традицію, але які поступово і безповоротно зникають» [8, с. 5]. Теоретичне і практичне значення регіонального словника діалектних слів полягає в тому, що він, на переконання І. Г. Чередниченка, повинен бути створений як «необхідний довідник для істориків української мови, істориків літератури, для етнографів, викладачів української мови, для студентів-філологів і взагалі для всякої культурної людини, що має інтерес до народної української мови» [8, с. 4]. Крім того, такий словник може бути і своєрідною пам’яткою, якою користуватимуться майбутні покоління в тому разі, якщо певні діалектні явища взагалі зникнуть.

Протягом 1954–1960 рр. В. А. Прокопенко опублікувала 16 наукових праць з діалектології, апробувала основні тематичні групи лексики та методику призбирування діалектного матеріалу на багатьох серйозних наукових конференціях у Києві, Харкові, Чернівцях. Зокрема, 1954 року вона виступила на VІІІ Республіканській діалекто­логічній нараді в Києві з доповіддю на тему: «До характе­ристики лексичного складу буковинських говірок» (це була перша публікація молодої дослідниці з Чернівців у матеріалах серйозної діалектологічної наради). Її ім’я стояло в програмі поряд із такими дослідниками, як академік АН СРСР О. В. НЄМЧЕНКО, старший науковий співробітник Інституту мовознавства АН УРСР Ф. Т. ЖИЛКО (його доповідь стосувалася наслідків збирання матеріалів до Діалектологічного атласу української мови (1948–1954 рр.), молодший науковий співробітник Інституту мовознавства АН УРСР І. О. ВАРЧЕНКО, старший науковий співробітник Інституту мовознавства АН УРСР П. С. ЛИСЕНКО, доцент Запорізького педінституту П. С. САМІЙЛЕНКО, доцент Ужгородського університету Й. О. ДЗЕНДЗЕЛІВСЬКИЙ, доцент Київ­сь­кого університету П. Д. ТИМОШЕНКО, доцент Дніпропетровського університету В. С. ВАЩЕНКО та багато інших. Прикметно, що І. О. Варченко, що надрукував огляд результатів роботи VІІІ республіканської діалектологічної наради в Києві 19–20 жовтня 1954 р., у якій взяли участь учені з Росії, Білорусії, Литви й Молдавії, у «Діалектологічному бюлетені» за 1955 р., відзначив серед інших і виступ старшого викладача Чернівецького університету В. А. Прокопенко. Увесь хід наради і прийнята резолюція, відзначив І. О. Варченко, «націлили українських діалектологів на успішне закінчення збирання матеріалів і на розгортання лінгвогеографічної та монографічної роботи» [1, с. 83].

У 1958 році в Чернівцях побачило світ видання «Наукові записки Чернівецького державного університету». Це, по суті, був збірник наукових робіт аспірантів (вип. 4), підготовлений за редакцією І. Г. Чередниченка до ІV Міжнародного з’їзду славістів, який мав назву «Питання історії і діалектології східнослов’янських мов». Стаття В. А. Прокопенко «Назви спорідненості та свояцтва в буковинських говірках», уміщена в цьому збірнику, була серйозною заявкою молодої дослідниці, яка взялася за дослідження лексики буковинських говірок, установлюючи семантику діалектного слова, його етимологію та зв’язки з іншими мовами, відношення до інших говорів української мови. Покликання на цю працю знаходимо і сьогодні в численних дослідженнях із діалектології.

 15.09.2019 17 15.09.2019 18 15.09.2019 19

 Результатом серйозних діалектологічних студій стала кандидатська дисертація В. А. Прокопенко на тему: «Лексика буковинських говорів (на матеріалі обстеження північно-східних районів Чернівецької області)» (науковий керівник – доцент О. Н. САВЧЕНКО), успішно захищена 1961 року в її рідному Харківському університеті. В авторефераті дисертації В. А. Прокопенко згадує працю І. ВЕРХРАТСЬКОГО «Дещо до говору буковинсько-руського» [2], адже це була перша наукова розвідка про фонетико-морфологічні особливості буковинських українських говірок, яка надихнула дослідницю на ґрунтовний системний опис їхнього лексичного складу. І вона першою взялася за збір добротного фактичного матеріалу й укладання словника цих говірок. Зібраний у 1952–1958 рр. фактичний матеріал до дисертації у 24 населених пунктах Чернівецької області (Заставнівського, Садгірського, Новоселицького, Хотинського, Кельменецького та Сокирянського районів), записаний від 112 респондентів – місцевих жителів виформував серйозну основу обласного словника буковинських говірок, над яким тоді почала працювати кафедра української мови Чернівецького університету. В. А. Прокопенко залучила і ті рукописні мате­ріали, які знаходились у фондах Інституту мовознавства імені О. О. Потебні НАН України для складання Діалектологічного атласу україн­ської мови, зробила виписки діалектизмів із творів буковинських письменників Ю. Федьковича, О. Кобилян­ської, Є. Ярошинської та деяких інших. У багатьох випадках вона використовувала для зіставлення лексику найдавніших писемних слов’янських пам’яток української мови. Автор дисертації робить спробу пояснити семантику кожного слова, походження діалектних слів, причини їх проникнення у структуру буковинських говірок.

20.09.2019 1   20.09.2019 2

[На першій фотографії: Радісна зустріч. Внучка Івана Франка (ст. наук. сп. Інституту мовознавства імені О. О. Потебні НАН України) та В. Прокопенко. 
Друга фотографія – Розмова наукових редакторів Корнія Лук’янюка та Валентини Прокопенко. – О. К.].

Дисертація складалася зі вступу, чотирьох розділів, висновків (с. 1–323) і додатків, що містили матеріали до словника та зразки записів діалектного мовлення (с. 324–495). У І-ому розділі дисертації викладено історію Буковини й умови формування буковинських говірок. Дослідниця констатувала, що Буковина – це східнослов’янська земля. Деякі історики роблять припущення, що племена антів жили тут починаючи з ІV ст. нашої ери, а в VІ ст. по ріці Прут до Дунаю, на думку О. О. Шахматова, проходила межа між східними та південними слов’янами. Тут жили уличі і тиверці – предки сучасних носіїв гуцульських і буковинсько-покутських говорів [17, с. 99]. Буковина входила до складу Київської Русі, а в першій половині ХІІ ст. належала Галицько-Волинському князівству. Під час монголо-татарської навали в середині ХІІІ ст. (1240 р.) Буковина була відірвана від Галицько-Волинської землі й підкорена владі татарських завойовників. У 1359 році утворилась самостійна Молдавська держава, до складу якої увійшла Буковина. У писемних пам’ятках слово БУКОВИНА вперше зафіксоване в молдавській грамоті 1392 року зі значенням «буковий ліс». У цих грамотах згадано найдавніші населені пункти ЛужаниХотинЦецинШипинці та ін. У ХVІ ст. Молдавське князівство потрапило під владу Туреччини (більше двох з половиною століть тут установилось турецьке панування). Після російсько-турецької війни 1768–1774 рр. Буковина була звільнена від турецького поневолення. Однак з 1775 року її окуповує Австрія, а східні території (Кельменецький, Хотинський, Сокирян­ський і частина Новоселицького районів) були приєднані до Росії. З 1775 р. Буковина входила до складу Австро-Угорщини, а з 1919 р. по 1940 р. перебувала під окупацією Румунії. І лише в 1940 р. Північна Буковина стала невід’ємною частиною Радянської України, а з 1991 р. – суверенної, незалежної держави Україна.

багатовікове іноземне поневолення з боку турецьких, австрійських та румунських гнобителів не могло не позначитися на формуванні української літературної мови на цій території, сприяло посиленню діалектної диференціації. Відірваність буковинців від українських земель і перебування під владою інших держав спричинила до появи та збереження численних лексичних відмінностей у складі живої народної мови.


Загально­вживана лексика

Другий розділ дисертації В. А. Прокопенко «Загально­вживана лексика» охоплював чотирнадцять підрозділів, у яких усебічно описано основні тематичні групи лексики буковинських говірок. Передусім це назви родинних стосунків, що репрезентують найдавніший пласт україн­ської лексики. Наприклад, паралельно до слова сім’я зафіксовані лексеми челядь і фамілія. На позначення батьків – батька й матері – використовують слова молдавсько-румунського походження мошул (дід) і буна, буніка (бабуся). Розрізняються поняття стрий (рідний брат батька) і уй, вуйко (брат матері). Ці лексеми мають давнє слов’янське походження. Слово вуйко розширило свою семантику й почало використовуватися в значенні «чоловік старшого віку». Поняття «тітка» в буковинських говірках передається лексемою молдавсько-румунського походження матуша, а «племінник» – непіт (віповідно племінниця – непота), тоді як на території Заставнівського району зафіксовано лексеми з цим значенням слов’янського походження братанич, а племінниця – сестрінка, відомі ще з періоду Київської Русі. Паралельно функціонують у буковинських говірках слов’янські та запозичені з румунської мови слова кумнат і швагір (чоловік сестри) та багато інших.

Описано в дисертації В. А. Прокопенко і тематичну групу народних назв хвороб і способів їх лікування, а також назви житла та його частин, серед яких і запозичення з румунської мови бурдей («землянка»), і давнє слов’янське з переосмисленою семантикою хороми («сіни»). Окремо варто звернути увагу на тематичну групу назв предметів домашнього вжитку, яку дослідниця описала досить повно. Вона зазначила, що чимало назв предметів домашнього вжитку своїм значенням і формою збігається з загальнонародними (віник, корито, лава, ложка, миска, ослін, рушник, цебер та ін.), що засвідчує їх спільну основу. Так само словник поповнюється новими реаліями: електроплитка, телевізор, радіоприймач, етажерка тощо. А проте численну групу становлять саме говіркові назви (гладун з варіантами гладуш, гладунчик, гладушч, гладушчик – глечик; горнец – горщик; зиліско – утюг, вилитий з чавуну (на відміну від праски, що нагрівається жаром; зілница – дерев’яна посудина без дна для зоління білизни, жлукто; кулешірник, кулішір (варіанти – куришіль, курішіль, куршіль) – дерев’яна копистка для перемішування кулеші під час варіння, а кулешінник, кулішір – посудина, в якій варять кулешу; кутар – великий килим, що висить у центральному кутку кімнати; налавник – вузьке рядно, утиравник – рушник, цинівка – посудина з оцинкованого заліза тощо). До речі, В. А. Прокопенко звернула увагу на те, що слова утиравник і рушник – позначають різні предмети (рушник ткали з тонких ниток і використовували для прикрашання стін, заміжні буковинки носили їх і як вид головного убору, а утиравник робили з простого полотна і використовували для витирання обличчя і рук).

Поширені в буковинських говірках і слова верета, вереня (зменшено-пестливі форми веретка, верітка), які походять зі старослов’янської мови (пор. вретище) і вживаються у значенні «рядно», що як окрема лексема не зафіксована в досліджуваному ареалі.

Ще одна тематична група, ґрунтовно описана в дисертації, – це назви одягувзуття і головних уборів, які є зазвичай глибокими архаїзмами. Особливо поширене у буковинських говірках слово поркіниці (портіниці) – «штани з білого полотна» В. А. Прокопенко виводить з давньоруського пъртъ –  «полотно, шматок полотна». Лексеми, утворені від пъртъ, відомі в багатьох слов’янських мовах (російській, білоруській, польській, сербській та хорватській). Лексичним архаїзмом слов’янського походження вона вважає і слово гачі («штани із грубого сукна домашнього виробу»). Слов’янське походження мають і давні утворення з прозорою етимологією лянкагорботка (обгортка, вид спідниці), брижанкаморшчинка. Серед запозиченої лексики – слова кептар (кіптар) – вид верхнього одягу, салба (монисто) з румунської мови. До давніх запозичень належать слова тюрксього походження – сардак (назва зимового одягу чоловіків та жінок із грубого сукна домашнього виробу), мишини – зимові брюки з овечої шкіри. До новіших запозичень належать слова анцуг (костюм, піджак), галбшвигалбшуги – черевики, напівчоботи, мантля – пальто, штофштофа – тканина та деякі інші – з німецької мови.

Серед назв предметів харчування в буковинських говірках зафіксовано чимало місцевих, як-от: кисилица – «компот із свіжих слив», шушиница – «компот із сушених фруктів», налисники – «пироги, печені на листках хрону чи капусти», насирникибарабулєники – «пироги з сиром, картоплею», дзяма – (з рум.) – «жирний бульйон», мамалига – «каша з кукурудзяного борошна», вертут – «пиріг у формі рулета» (порівняймо давньоруське вертіти), галушгалушка – «голубець», кісто – «вермишень, макарони», пиріг – «вареник». Чимало лексем серед них – семантичні  діалектизми.

На особливу увагу заслуговує в дисертаційному дослідженні тематична група обрядової лексики, на яку вперше звернула увагу В. А. Прокопенко, відзначивши її архаїчність. До них належать боярин (весільний чин), князь (наречений), віно (давньоруське віно – плата, придане), зафіксоване у «Повісті врем’яних літ» під 988 роком, поширене в буковинських говірках дієслово вінувати – наділяти віном та похідні вивінувативідвінуватислюбшлюб (договір), що в молдавський період використовувалось у грамотах з офіційним значенням «присяга» (в українсько-молдавських грамотах зафіксоване дієслово слюбуємо, дієприслівник слюбуючи), баччини – «гуляння після весілля у родичів наречених», віддаватиса(си) – виходити заміж, віддана – заміжня, прошча – напутнє слово молодим. Договір батьків про час весілля, розмір приданого, подарунки тощо називається слово. У давньоруський період ця назва була багатозначною, про що зазначено в матеріалах до словника І. І. СРЕЗНЕВСЬКОГО. За свідченнями берестяних грамот, у часи середньовіччя іменник слово використовували новгородці як дипломатичний термін [11, с. 43]. Серед цієї лексики слова батько і матка на позначення весільних і хрещених батьків, підбатько і прибатько – «помічник батька на весіллі», нанашконанашул і нанашка – запозичення з румунської мови. Дослідниця робить важливий висновок, що абсолютну більшість термінів весільного обряду в буковинських говорах становлять слов’янські назви, іншомовні ж напластування незначні. Це давні запозичення ще спільнослов’янської доби та засвоєння з молдавської та румунської мов, що з’явилися в результаті тривалих і тісних зв’язків українського населення Північної та Південної Буковини.

В окрему групу виділяє В. А. Прокопенко і назви доріг і меж у буковинських говірках. Ідеться про слова гостинецьсуголовок і готар, до яких додано цікаві наукові коментарі й щодо етимології, і щодо меж поширення в буковинському ареалі. Наприклад, слово гостинець у значенні «шлях, дорога між населеними пунктами» є лексичним архаїзмом. Із значенням «велика дорога» його засвідчує І. І. Срезневський у «Материалах для словаря древнерусского языка» (СПб, 1893). Із такою семантикою це слово зафіксоване в одній із старовинних українських грамот під 1349 роком,  що засвідчує покликання на працю В. РОЗОВА «Українські грамоти ХІV і першої половини ХV ст.» (К.: УАН, 1928). В. А. Прокопенко зазначає: «В минулому слово гостинец, очевидно, вживалося на великій території східного слов’янства, пізніше лишилося тільки в окремих, переважно окраїнних, говорах східнослов’янських мов: смоленських – російської мови, буковинських, гуцульських, наддністрянських – української. Тривала територіальна ізоляція Буковини від основного масиву українських земель сприяла збереженню в буковинських говірках багатьох лексичних архаїзмів, серед них і слова гостинец із значенням дорога між населеними пунктами» [12, с. 203]. Про широке використання слова у буковинських говірках засвідчують твори Ю. Федьковича, О. Кобилянської, Є. Ярошинської.

Цікаве слово і суголовок, що означає польову дорогу, відоме в усіх діалектних групах української мови, хоч у наш час воно помітно архаїзувалося. Проте його можна почути в розповідях буковинців про минуле краю та про своє життя.

Надзвичайно цікаві відомості подає В. А. Прокопенко і про слово готар, поширене в буковинських говірках, а загалом відоме багатьом європейським мовам (словацькій, словінській, сербській та хорватській). Загалом його вважають запозиченням з угорської мови через спілкування буковинців із закарпатцями, через посередництво молдав­ської та румунської мов (молд. хотар, рум. hotar – рубіж, кордон). На Буковині слово готар належить до давніх запозичень, про що свідчить його фіксація у грамоті Олександра Воєводи, складеній у Сучаві в 1431 році. При цьому В. А. Прокопенко покликається на історичне джерело «Материалы для истории взаимных отношений России, Мольши, Молдавии, Валахии и Турции в ХІV-ХVІ вв., собранные В. А. Уляницким» (М., 1887). Засвоїлося у буко­вин­ських говірках слово готар у значенні «дорога між селами», і в значенні «межа» («За готар» – так назвала одну із своїх новел Ольга Кобилянська). Це слово часто вживане і в праці В. Шухевича «Гуцульщина». Фіксує його і «Малорусько-німецький словар» Євгена Желехівського (Львів, 1886). Так дослідниця лексики буковинських говірок формує свою методику, свій власний стиль – покликання на важливі історичні свідчення, на праці відомих мовознавців-славістів, використовуючи діалектний матеріал, зібраний у польових умовах в селах Буковини, та фіксації у творах буковинських письменників. Принагідно залучає етногра­фіч­ні матеріали, фольклорні записи з інших територій України, історичні та сучасні, літературні й діалектні словники.

В окремий підрозділ виділено дієслівну лексику «Назви дійстанів і властивостей предметів». Серед них багато семантичних діалектизмів: гнилий – «лінивий», гуляти – «танцювати», рубати – «різати, підстригати», стояти – «лежати». Особливо багатозначним виявилося дієслово класти, що має такі значення: 1) будувати; 2) ставити; 3) розпалювати (вогонь); 4) вити (гніздо); 5) солити (овочі); 6) призначати (на посаду); 7) саджати; 8) вішати; 9) вставляти (зуби); 10) прививати (віспу); 11) робити (уколи); 12) ставити (оцінку). У цій групі дослідниця зафіксувала чимало лексичних архаїзмів. Наприклад: варувати(са, си) – «берегти(ся)» – давньоруське варовативидітипрятатипудити(са, си) – «лякати(ся)», тяти – «різати, рубати», клякати – «ставати на коліна», метати – «кидати» тощо. Ці дієслова збереглися в російській та білоруській мовах та їхніх говорах. Тези доповіді В. А. Прокопенко «Давньоруський лексичний елемент у сучасних буковинських говорах», виголошеної на міжвузівській науковій конференції «Питання історичного розвитку української мови», яка відбулася 15–20 грудня 1959 року в Харкові, були опубліковані у виданні Харківського університету [9] поряд зі статтею її наукового керівника О. Н. Савченка, а також відомих діалектологів та істориків мови А. А. Москаленка, С. П. Бевзенка, П. Д. Тимошенка, Ф. Т. Жилка, Й. О. Дзендзелівського та ін. Це була серйозна апробація результатів дисертаційного дослідження.

До «загальновживаної лексики» в дисертації віднесено слова, що називають явища природи, опади, назви диких звірів, птахів, комах, риб, дерев, рослин, грибів.


Запозичена лексика

Суспільно-політичні умови розвитку української мови на Буковині спричинилися до появи запозичень із різних мов. Найчастіше це германізми, румунізми, полонізми та ін. Серед діалектних слів В. А. Прокопенко виділяє слова-полонізми обрус (скатерть) та слойік (скляна банка незалежно від розміру), запозичення з молдавської мови: скорца (килим), трайста (тайстра, трайстина) – художньо виткана торбина. На всій території буковинських говірок поширене слово бисаги (латинського походження: bisaccium – сакви), відоме в словінській мові (disaga, besaga), сербській та хорватській (besage), болгарській (бисаги), польській (biesagi). Дослідниця припускає, що в буковинських говірках лексема набула поширення через болгарське або польське посередництво. Слово коц (грубе вовняне одіяло) – німецького походження (нім. die Kotze), як і слово куфер на позначення скрині (нім. der Koifer – чемодан, сундук) чи маґлівница (нім. der Mange) – предмет, що його використовують для прання білизни. У польській мові предмет отримав назву magil, maglownica, і в такій формі це слово закріпилося в буковинських говірках. Цікаве слово, зафіксоване дослідницею, – ватрач (як похідне від ватра), з’явилося вже на регіональному ґрунті й означає предмет, що використовується для перемішування дров чи іншого палива у печі. Слово ж ватра із значенням «вогнище» відоме на території слов’янства (у польській, чеській та словацькій), як також в румунській та угорській мовах.

В. А. Прокопенко покликається у своїй дисертації на праці відомих славістів, коли йдеться про походження тих чи тих діалектних слів. Наприклад, з’ясовуючи походження діалектної лексеми путня на позначення «бляшане відро», вона наводить твердження В. МАХЕКА і О. БРЮКНЕРА, що це слово запозичене з давньонімецької мови багатьма слов’янськими (у чеській putna – невелика дерев’яна діжка, у польській putnia – відро ). Через польське посередництво з німецької мови запозичене і слово фіранка (нім. der Vorhang, пол. firanka). Вона покликається й на «Словар укрїнських виразів, перейнятих з мов тюркських» О. МАКАРУЩКИ (// Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Т. V. – Л., 1895), і на словники В. ДАЛЯ, Б. ГРІНЧЕНКА, І. НОСОВИЧА, І. І. СРЕЗНЕВСЬКОГО та ін.

Дослідниця спостерегла, що в західній частині Буковини, яка перебувала під владою Австрії, германізмів і полонізмів більше, ніж на іншій території буковинських говорів.


Сільськогосподарська лексика

Окремий розділ дисертаційного дослідження присвячено «Сільськогосподарській лексиці», до якої входять і назви сільськогосподарських знарядь, і назви процесів праці, і назви сільськогосподарських культур, і назви господарських приміщень, серед яких простежує дослідниця літературні та говіркові паралелі. Наприклад: клевец – молоток (давньоруське клевьць), роскаль – залізна лопата (давньоруське лыскарь). Серед цієї лексики на особливу увагу заслуговує група назв, що їх використовують буковинці як одиниці виміру. Серед них чимало загальнослов’янських утворень (лікоть – одиниця виміру довжини, чисница, пасмо, міток, корец). Проте чимало й запозичень, як-от: шух – «міра довжини в 30–33 см» (з нім. мови), цоль («міра довжини, рівна ширині великого пальця». З румунської мови запозичені назви мір площі: пражина (близько 0,02 га), фалча – дорівнює 80 пражинам. Можливо, ці запозичення сягають ще ХІV–ХVІ ст., коли Буковина перебувала в складі Молдавського князівства. До давніх запозичень у буковинських говірках належать і такі назви мір рідини чи сипучих продуктів, як корец («міра зерна, рівна чотирьом четверикам», пізніше замінене центнером), око (з турецького okka) – «турецький фунт», яке пізніше почало вживатися у значенні «літр».


Суспільно-політична лексика

Четвертий розділ у дисертаційному дослідження В. А. Прокопенко присвячено аналізові суспільно-політичної лексики, що містить чимало архаїзмів та історизмів. Це найбільш динамічна група лексики. Значну частину суспільно-політичної лексики, за спостереженням В. А. Прокопенко, виформовують слова, що відображають класовий поділ суспільства: богач, дідич, наймит, робітник, поденьчик, строкар, скарбівник, скарбляк тощо. Серед суспільно-політичної лексики і слово віче (народні збори), клака – спільна громадська (колективна) робота, переважно як допомога безоплатна односельчанам у будівництві хати чи ін. Запозичене слово клака має відповідники у багатьох слов’янських мовах (сербській – тлака, болгарській – тлака, українській –  толока та ін.). Відоме воно й румунській мові, куди потрапило, очевидно, зі слов’янських мов. Зазначає дослідниця у своїй дисертаційній праці і про слово ґазда у значенні «господар, хазяїн», що є угорським запозиченням у значенні «заможний хазяїн» (через румунське посередництво). У буковинських говірках поширені й похідні від нього: ґаздиня, ґаздувати, ґаздівський. При цьому В. А. Прокопенко слушно зазначає, що вона поділяє думку А. Мейє про те, що «слов’янські мови давали матеріал для запозичення тим мовам, з якими вони перебували в спілкуванні: балтійським, угорській, албанській» [14, с. 138]. У цьому плані угорське слово ґазда могло походити від слов’янського господа. Слово ґазда поширене лише в західній частині буковинських говірок, у східній частині з цим значенням більш поширене слово хазяїн, хозєїн. Серед суспільної лексики В. А. Прокопенко згадує і архаїчне слово двірник, що є семантичним діалектизмом і означає «сільський староста», і запозичення з німецької ґміна – «волость, сільська управа» та примарія (з рум.) – з тим же значенням, примар – «сільський староста». Безперечно, нині ці лексеми використовують лише люди старшого віку в розповідях про минуле.

У висновках дослідниця лексичного складу буковинських говірок справедливо зазначає, що основу лексики буковинських говорів складають слова загальнонародної української мови, які вона успадкувала з найдавніших часів. Незважаючи на несприятливі умови розвитку і трагічність долі буковинців, асиміляторську політику інших держав, до складу яких в різні історичні періоди входила Буковина, лексика буковинських говірок має яскраво виражений український характер, що можна пояснити великою стійкістю мови. Це доводить значна кількість архаїзмів загальнослов’янського характеру, що засвідчує слов’янське походження цих територій. Етнічна єдність і спільність походження виявилися вирішальними факторами у формуванні словникового складу української мови на території Буковини. Розрізненість цієї території не мала значного впливу на лексику розмовної мови. Крім того, значна кількість запозичень із сусідніх мов засвідчують велику роль слов’янських мов, у тому числі й української, у формуванні лексичного складу сусідніх неслов’янських мов.


Семантичні діалектизми

У складі специфічної лексики порівняно велика кількість семантичних діалектизмів, яким дослідниця присвятила окрему статтю [13]. Семантичні діалектизми – це слова, що в говорах і літературній мові звучать однаково, але мають різну або частково відмінну семантику. Саме через однозвучність розпізнати їх буває важче, ніж звичайні лексичні діалектизми, тому вони і послужили окремим предметом дослідження В. А. Проко­пенко. Отжн, чимало таких семантичних діалектизмів серед різних частин мови (іменників, прикметників, дієслів). Дослідниця поділяє їх на дві групи:

  • слова, які частиною своїх значень збігаються з нормою літературної мови;
  • слова, які вживаються з іншою семантикою, ніж у літературній мові.

Найпоширеніші серед семантичних діалектизмів першої групи такі: вино – виноград, губи – гриби, дуга – райдуга, казан – відро, колесо – велосипед, колія – поїзд, лице – совість (мати лице – бути справед­ливим, чесним; не мати лиця – бути безсовісним), люди – чоловіки, нора – джерело, око – літр, пиріг – вареник, плащ – пальто, половинки – туфлі, порція – чарка, прірва – грижа, пуд – страх, слово – договір батьків наречених перед весіллям, тесть – свекор, теща – свекруха, череп – черепиця, шпилька – укол, ярина – городина. Серед слів другої групи засвідчена менша кількість: батько – весільний та хрещений батько, нафта – гас, стойка – чергування, туча – град, холод – затінок, хороми – сіни та ін.

Зауважмо, що встановлювати значення специфічної буковинської лексики дослідниці доводилося непросто, адже на той час були відсутні регіональні (обласні) словники. Їх потрібно було ще створити. Над їх укладанням лише розпочали тоді роботу мовознавці всієї України. Автору ж дисертації для встановлення семантики слова не раз доводилося повторно виїздити в обстежені вже раніше населені пункти, особисто контактувати з діалектоносіями, про що вона сама зазначає в авторефераті. Так що сумніватися в сумлінності дібраного матеріалу не доводиться.

03.02.2019 1

У результаті успішного захисту кандидатської дисертації 27 жовтня 1961 року В. А. Прокопенко у березні 1962 р. отримала диплом кандидата наук, згодом – звання доцента кафедри української мови Чернівецького університету. Вона читала курси лексикології та діалектології української мови, керувала дипломними роботами, присвяченими говірці села, продовжувала збирання, систематизацію лексики буковинських говірок під час діалектологічних практик та експедицій з метою укладення на глибоко наукових засадах якнайповнішого словника одного з архаїчних і поліінформативних українських діалектів.

У ті роки Чернівецький університет став одним із центрів діалектної лексикографії: тут склався колектив однодумців, які розуміли значення діалектної інформації для розвитку синхронної та історичної лінгвістики (це були колеги Валентини Адольфівни – доценти Ю. О. КАРПЕНКО, К. М. ЛУК’ЯНЮК, К. Ф. ГЕРМАН, М. І. ВИХРИСТЮК та інші). У 1955 році кафедру очолив І. Г. Чередниченко, який продовжив традиції О. Н. Савченка.

У Чернівцях було організовано етапну для української діалектології Міжвузівську наукову конференцію з питань укладання обласних діалектних словників (23–25 січня 1960 р.). Тут у 70-х рр. ХХ ст. було ініційовано поетапне введення в науковий обіг підготовлених частин «Словника буковинських говірок» й видрукування матеріалів окремими випусками. Так з’явилися друком «Матеріали до словника буковинських говірок» (вип. 1–6; літери А – О). – Чернівці, 1971–1979) [4], які схвально були зустрінуті фахівцями не тільки України, але й за її межами.

Видання серії випусків «Матеріалів до словника буковинських говірок», розпочате у 1971 році, здійснювала редакційна  колегія – проф. Ю. О. Карпенко, доц. К. М. Лук’янюк, доц. В. А. Прокопенко (відп. ред.), лаборант В. В. Яків­чик. У передмові до першого випуску зазначалося, що «словники народних говорів покликані зібрати, описати і тим самим зберегти, запровадити в науковий обіг діалектну лексику» [4, с. 3]. Отже, протягом 1971–1979 рр. за матеріалами картотеки вийшло шість випусків словника. Упорядниками словникових статей цієї колективної праці були: у І-ому випуску (літери А, Б – проф. Ю. О. Карпенко; В, Г – доц. В. А. Прокопенко); у ІІ-ому випуску (літери Г, Д – доц. Прокопенко В. А.; Е, Є – викл. Яківчик В. В.; Ж – доц. Лук’янюк К. М., доц. Леонова М. В.); у ІІІ-ому випуску (літери 3 – доц. Лук'янюк К. М.; И, І, Ї, Й – викл. Яків­чик В. В.); у ІV-ому випуску (літери К – доц. Лук’я­нюк К. М., проф. Карпенко Ю. О., викл. Яківчик В. В.); у V-ому випуску (літери Л – доц. Прокопенко В. А.; М – доц. Гер­ман К. Ф.); у випуску VІ-ому (літери Н – викл. Неділь­ський П. М.; О – доц. Кобилянська М. Ф., викл. Мойсюк С. В., ст. лаб. Пере­пели­ця С. С., ст. лаб. Зінченко І. В.).

15.09.2019 11 15.09.2019 10 15.09.2019 13

Появу «Матеріалів до словника буковинських говірок» радо вітали мовознавці України. Відгукнулися про неї і деякі зарубіжні колеги. Так, у «Славістичному журналі» («Zeitschrift fur Slawistik») за 1973 рік було вміщено рецензію К. ГУТШМІДТА на видання перших двох випусків матеріалів словника. Він відзначив важливу роль регіональних словників для славістичних досліджень, згадавши в цьому аспекті, крім рецензованих випусків «Матеріалів до буковинського словника», лексикографічні праці М. А. ГРИЦАКА «Словник українських говорів Закарпатської області» (Т. І–ІV), М. Й. ОНИШКЕВИЧА «Словник бойківського діалекту» та деякі ін. «Словник Буковини має велике значення для дослідження українського і загальнослов'янського словни­кового запасу», – відзначив рецензент [18, с. 297].

«Матеріали до словника буковинських говірок» згодом послужили важливим джерелом для укладання академіч­ного «Етимологічного словника української мови». Завдяки високій оцінці видатного російського славіста Микити ТОЛСТОГО та його особистому сприянню примірники «Матеріалів...» надіслано укладачам етимологічних словни­ків до Польщі, Чехії, Болгарії, Югославії.

На жаль, після шостого випуску видання «Матеріалів...» припинилося. Проте не припинилася робота колективу кафедри української мови Чернівецького університету із призбирування діалектного матеріалу. Картотека словника буковинських говорів весь час поповнювалася матеріалами, зібраними студентами та викладачами під час діалек­тологічних практик та експедицій, матеріалами диплом­них робіт. Про те, що «Матеріали…» мали вплив на розвиток лінгвістики, засвідчують, з одного боку, їх уведення до списків обов’язкових джерел Етимологічного словника української мови, Этимологического словаря славянских языков та інших фундаментальних досліджень з україні­стики та славістики. Крім того, це був прекрасний зразок система­тизації й оформлення діалектного матеріалу та видання регіональних словників в Україні та за її межами (напр., проф. О. ГОРБАЧ широко послугувався цією інформацією під час обстеження південнобуковинських і гуцульських говірок Румунії та опрацювання матеріалів).

Перше фото
Друге Фото
Третє Фото
Четверте Фото

[НА СВІТЛИНАХ: Дипломна робота 1966 року на тему «Словник специфічної лексики говірки села Слобідки Глибоцького району Чернівецької області» (виконавець – НОВАК Віра Яківна; наук. керівник – доц. ПРОКОПЕНКО В. А.; 178 с. рукопису). Дипломна робота «Термінологія гончарства говірки села Колобчин Сокирянського району Чернівецької області» (виконавець – Г. І. ХАРАБАРА; наук. керівник – доц. ГЕРМАН К. Ф.; рецензент – М. В. СКАБ ; 260 с. рукопису; до кожної витлумаченої лексеми подано малюнок! Хто автор ілюстрацій, годі знати, бо сам Костянтин Федорович, колишній випускник Вижницького училища прикладного мистецтва, чудово малював. Ми писали про це: https://kulbabska.com/news/aktualni-novyny/201-izohlosy-zhyttia-i-tvorchosti-profesora-kostiantyna-hermana-do-90-richchia-z-dnia-narodzhennia. А може, автор малюнків – студент). Окрім того, навкруж длипломних робіт – «надійні друзі діалектологів»:  магнітна стрічка (рос. «бобина») для запису звуків за допомогою котушкового магнітофона; касети для касетного магнітофона, на яких теж записано зразки говірки; картотека зібраного говіркового матеріалу.  Матеріали Всеукраїнських наук. читань, присвячених пам’яті діалектолога Валентини Прокопенко (Чернівці, 22 червня 2011 р.), «Діалектна мова: сучасний стан і перспективи дослідження» / відп. за вип. Н. В. Гуйванюк. – Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2011. – С. 152–153. – О. К.].

Із припиненням у 1979 року випуску матеріалів до словника буковинських говірок настали несприятливі часи для розвитку діалектології загалом. Тяжкими ці роки виявилися й особисто для В. А. Прокопенко. Діалектологіч­ні студії були проголошені безперспективними. А змінювати напрям своїх досліджень, яким вона присвятила своє життя, Валентина Адольфівна не могла, не вистачало сил боротися і з тоталітарною системою нищення діалекто­логії як науки, яка, всупереч твердженням недоброзич­ливців щодо перспективи розвитку української мови, доводила давні витоки української мови, відкривала перед дослідниками справжні джерела живого мовлення, у яких збереглися найархаїчніші слов’янські риси, що сягали ще праслов’янської мовної єдності.

7 липня 1983 року В. А. Прокопенко була звільнена з посади доцента кафедри української мови у зв’язку з виходом на пенсію. Та вона не поривала зв’язків з кафедрою, цікавилася роботою над укладанням картотеки словника буковинських говірок.

15.09.2019 21

Підготовлений до друку «СЛОВНИК БУКОВИНСЬКИХ ГОВІРОК» побачив світ лише в 2005 році. Він охоплює 11 тисяч 816 реєстрових одиниць, не враховуючи фонетич­них, акцентних варіантів. Це праця диференційного типу, у якій подано лише ту лексику говірок, яка відмінна від літературної нормативної, зокрема складом одиниць, семантикою, формальною структурою чи граматичними особливостями. Серйозні підвалини цій праці склали діалектологічні дослідження доцента Чернівецького універ­си­тету Валентини Адольфівни Прокопенко. Саме їй першій на Буковині вдалося відтворити лексичне багатство досі не досліджених буковинських говірок, зафіксувати  архаїчні елементи, що мають надійні відповідники у давньо­українських пам’ятках княжої доби, а також відо­бра­жають багатовекторну міжетнічну та  міжмовну взаємодії. Усе своє життя присвятила вона збиранню діалектних матеріалів, редагуванню «Матеріалів до словника буковинських говірок».

1
2
3
4
5
6
7
8
9

Появу в 2005 році «Словника буковинських говірок» В. А. Прокопенко щиро привітала. Вона читала його з лупою (на жаль, підводив зір), а головне справедливо вказувала на окремі прикрі помилки, пропуски слів. Та поза тим вона щиро раділа, що цю працю, яку започаткувала саме вона, зможуть нині використову­вати всі, хто цікавиться історією і діалектологією української мови. Саме це відзначив і відомий діалектолог, директор Інституту української мови П. Ю. ГРИЦЕНКО у вступному слові до «Словника буковинських говірок», у якому вчений побачив такі ціннісні домінанти: «по-перше, ступінь повноти реєстру; по-друге, докладність представ­лення семантичної і формальної структури кожної лексеми;  по-третє, локалізація матеріалу». Це ті складники і вимоги до словникової статті, які випрацювала й апробувала доцент В. А. Прокопенко.

П. Ю. Гриценко відзначив, що у Словнику буковинських говірок «виразно проступає праг­нен­ня повно репрезентувати – у межах диференційності – лексичний склад говірок. Тому читач знайде у Словнику чимало лексем, відповідники яких не фіксують інші лексико­графічні джерела та лінгвістичні атласи, а також семантичні й формальні локалізми. Сьогодні Словник буковинських говірок є найповнішим джерелом знань про лексику і семантику цих говірок, водночас – і про специфічну локальну культуру буковинців. Це якісно нова спроба репрезентації великого за обсягом цінного мовного та етнокультурного матеріалу» [3, с. 4].

Праці доцента кафедри української мови Чернівецького університету 
Прокопенко Валентини Адольфівни

ЗАВАНТАЖИТИ PDF

На жаль, 22 червня 2006 року В. А. Прокопенко не стало. Похована вона в Чернівцях поряд із могилою свого коханого чоловіка, якого вона так рано втратила, та з могилою матері Варвари Дорофеївни, яку забрала була любляча донька до себе в Чернівці, дбайливо доглядала і провела до місця вічного спочинку. Усе своє життя присвятила В. А. Прокопенко вивченню лексики буковин­ських говірок, автор близько 40 наукових праць. У галузі україністики віддавала перевагу питанням діалектології, міжмовним контактам слов’ян­ських та інших мов. За це їй наша вічна шана і низький поклін.


Література

  1. Варченко І. О. Восьма республіканська діалектологічна нарада / І. О. Варченко // Діалектологічний бюлетень. ― Вип. V. ― Київ : Вид-во АН Української РСР, 1955. ― С. 80―83.
  2. Верхратський І. Дещо до говору буковинсько-руського / І. Верхратський // Zbornik u Slavu V. Jagica. ― Berlin, 1908.
  3. Гриценко П. Відкриваючи словник... (Передмова) / П. Гриценко // Словник буковинських говірок / [Наук. редактори : проф. Н. В. Гуйванюк, доц. К. М. Лук’янюк; ред. колегія : Бабич Н. Д., Бузинська В. Є., Герман К. Ф., Гуйванюк Н. В., Зінченко І. В., Карпенко Ю. О., Лук’янюк К. М., Перепелиця С. С., Прокопенко В. А., Рабанюк Л. С., Руснак Н. О., Скаб М. С., Скаб М. В., Яківчик В. В. / [за заг. ред. Н. В. Гуйванюк]. ― Чернівці : Рута, 2005. ― С. 3―4.
  4. Матеріали до словника буковинських говірок. ― Вип. І―VІ. ― Чернівці, 1971 ― 1979.
  5. Питальник з лексики і фразеології для збирання діалектологічного матеріалу західноукраїнських говорів. ― Львів : Вид-во Львівського ун-ту, 1948.
  6. Питання історії і діалектології східнослов'янських мов / [відп. ред. – І. Г.Чередниченко] : До ІV Міжнародного з'їзду славістів. ― Чернівці, 1968. – 169 с.
  7. Програма для збирання матеріалів до діалектологічного атласу української мови. ― 2-е вид. ― К. : Вид-во АН УРСР, 1949. ― 118 с.
  8. Програма-питальник для збирання матеріалів до обласного словника буковинських говорів [ред. І. Г. Чередниченко]. ― Чернівці, 1957. ― 32 с.
  9. Прокопенко В. А. Давньоруський лексичний елемент у сучасних буковинських говірках / Валентина Прокопенко // Питання історичного розвитку української мови. Тези доповідей міжвузівської наукової конференції (15–20 грудня 1959 р.). ― Харків : вид-во Харківського державного університету імені О. М. Горького, 1959. ― С. 101―102.
  10. Прокопенко В. А. Лексика буковинских говоров (на материале обследования северо-восточных районов Черновицкой области) : автореф. дис… канд. филол. Наук / Валентина Адольфівна Прокопенко ― Харьков, 1961. ― 21 с.
  11. Прокопенко В. А. Лексика весільного обряду у буковинських говорах / Валентина Прокопенко // Тези доповідей ХХ наукової сесії. Секція філологічних наук (квітень 1964 р.) / [відп. за випуск – доц. Г. І. Сінченко). ― Чернівці : вид-во Чернівецького державного університету, 1964. ― С. 43―46.
  12. Прокопенко В. А. Назви доріг і меж у буковинських говірках / Валентина Прокопенко // Научный ежегодник за 1959 год. Отдельный выпуск. Филологический факультет. ― Черновцы : Черновицкий государственный университет, 1960. ― С. 202―204.
  13. Прокопенко В. А. Семантичні діалектизми в буковин­ьких говорах говірках / Валентина Прокопенко // Тези доповідей ХХІІ наукової сесії. Секція філологічних наук (травень – червень) / [Редакційна колегія : Ю. О. Карпенко (відповідальний редактор), В. І. Кузнєцов, В. М. Лесин, М. А. Назарок, І. І. Слинько. ― Чернівці : Вид-во Чернівецького державного ун-ту, 1966. ― С. 3―6.
  14. Прокопенко В. А. Стара суспільно-політична лексика в буковинських говірках / Валентина Прокопенко // Научный ежегодник за 1958 год. Отдельный оттиск. Филологический факультет. ― Черновцы : Черновицкий государственный университет, 1960. ― С. 136―138.
  15. Савченко О. Н. Друга міжобласна діалектологічна нарада в Чернівцях / О. Савченко // Діалектологічний бюлетень. ― Вип. ІІ. ― К. : Вид-во АН Української РСР, 1950. ― С. 64―65.
  16. Словник буковинських говірок / [Наук. редактори : проф. Н. В. Гуйванюк, доц. К. М. Лук’янюк. Ред. колегія : Бабич Н. Д. Бузинська В. Є., Герман К. Ф., Гуйванюк Н. В., Зінченко І. В., Карпенко Ю. О., Лук’янюк К. М., Перепелиця С. С., Прокопенко В. А., Рабанюк Л. С., Руснак Н. О., Скаб М. С., Скаб М. В., Яківчик В. В. / [за заг. ред. Н. В. Гуйванюк. ― Чернівці : Рута, 2005. ― 688 с.
  17. Станівський М. Ф. До формування українських говорів на Буковині М. Станівський // Питання історичного розвитку української мови. Тези доповідей міжвузівської наукової конференції (15 – 20 грудня 1959 року). ― Харків : Вид-во Харківського університету, 1959. ― С. 99―100.
  18. Gutschmidt K. Rez. : «Матеріали до словника буковинських говірок». ― Чернівці, 1971. ― Вип. 1. ― 97 s.; Вип. 2. ― 59 s. // Zeitschrift fur Slawistik. ― Band ХVШ. ― Berlin, 1973. ― Heft 2. ― S. 295―297.

Ніна ГУЙВАНЮК,

доктор філологічних наук, професор,
завідувач кафедри сучасної української мови 
Чернівецького національного університету
імені Юрія Федьковича.

2011 рік

Авторизуйтесь на сайті щоб мати можливість залишити коментар

ORCID: 0000-0002-1858-9269

ORCID (англ. Open Researcher and Contributor ID) — єдиний міжнародний реєстр учених для коректного цитування статей.

Researcher ID: C-2286-2017

ResearcherID – ідентифікатор ученого (дослідника), що дає змогу формувати список власних публікацій.

Google Scholar

Академія Google (англ. Google Scholar) - безкоштовна пошукова система за текстами наукових публікацій.

Cподобалась сторінка?

Close

Ви можете поділитись нею з друзями у соціальних мережах або надіслати посилання на неї у месенджери...