Глибинна матриця українського усного мовлення
(Рецензія на монографію: Дружинець М. Л. Українське усне мовлення: психо- та соціофонетичний аспекти. Одеса, Видавництво Одеського нац. ун-ту імені І.І.Мечникова, 2019. 580 с.
У розмаїтій амплітуді сучасних комунікативних жанрів українське усне мовлення виконує активну контактовстановлювальну, ідентифікувальну, оцінну, когнітивну та ін. функції. Увесь обшир суспільних практик є основою для розвитку й удосконалення як української літературної мови загалом, так і її первинної (усної) форми, основна проблематика якої сконцентрована насамперед у розумінні внутрішньої природи мови, поясненні кодифікованих орфоепічних стандартів, що й зумовило звернення авторки дослідження до актуальної проблематики вимовної поліфонії в звуко-кольоровій картині світу українців.
Монографія доцента кафедри української мови Одеського національного університету імені І. І. Мечникова Марії Львівни ДРУЖИНЕЦЬ є першою працею в україністиці, у якій досліджено орфоепічну синхронію в її проєкції на психо- й соціофонетичну специфіку з опертям на глибинні діахронічні процеси, що значно розширює межі студіювань відповідної проблематики у XXI столітті. У рецензованій книзі вперше досліджено нормативність усного українського мовлення молоді в різних регіонах України – Південному, Західному, Східному, Північному, Центральному та за її межами – у Придністров’ї, Молдові, державах Європи, Канаді, Америці, що уможливило об’єктивний і всеохоплювальний аналіз як рівня володіння представниками українського етносу кодифікованими мовними нормами в різних територіальних локусах, так і визначення статистики типових помилок для укладання практичних рекомендацій щодо їх подальшої корекції. Зазначені чинники виявляють теоретичну і практичну цінність монографічного дослідження, здійсненого на значному фактичному матеріалі (звукова система української мови – голосні, приголосні та звукосполуки), отриманому експериментальним шляхом (20 експериментів; 2000 анкет), що, на нашу думку, увиразнює його актуальність та об’єктивує одержані результати.
У праці вперше розглянуто орфоепію в колі соціолінгвістичної парадигми із зазначенням прогресивних ліній її розвитку; виявлено й проаналізовано девіантні та деградаційні процеси сучасного українського усного мовлення в широкій амплітуді його безпосередніх виявів; представлено вимову приголосних, звукосполук українцями та європейцями, американцями, канадцями українського походження, українцями-придністровцями; акцентовано увагу на гендерних особливостях сучасного мовлення української молоді; з’ясовано історичне коріння кожної орфоепічної норми, тим самим представлено діахронічну ретроспективу; проаналізовано й психолінгвістичний аспект українського усного мовлення – комплексно вивчено психофоносемантичні характеристики та кольорові асоціації українського вокалізму та консонантизму на обсяжному експериментальному матеріалі.
М. Л. Дружинець переконливо доводить, що «Аналітична реконструкція орфоепії в історичній ретроспективі та синхронічній перспективі соціолінгвістичних інтерпретацій заклала теоретичні основи для формування нового лінгвістичного напряму – сучасної та історичної соціофонетики, у межах якої відкриваються перспективи систематизувати відповідні аспекти опрацювання української фонетичної системи в їхній проекції на концептуальні положення світового мовознавства» (с. 21).
Дружинець Марія Львівна
доктор філологічних наук, доцент кафедри української мови
Одеського національного університету
імені І. І. Мечникова
Структура монографічної праці
Монографія складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел (15 позицій), списку використаної літератури (531 позиція: зокрема 56 – іноземними мовами; 39 – найменувань додаткової літератури), 19 таблиць та 9 додатків (у т. ч. на електронних носіях).
Перший розділ «Теоретичні засади вивчення українського усного мовлення») містить актуальні аспекти вивчення українського усного мовлення, діахронічнау ретроспективу, у якій представлено фонетико-орфоепічні риси протоукраїнської мови, відбиття особливостей української народної вимови в пам’ятках давньоукраїнської літературної мови, висвітлено орфоепічні риси писемних пам’яток XI–XVIII ст. та кінця XVIII–XIX ст. ґрунтовно представлено нормативну базу сучасного українського усного мовлення, акцентовано увагу на вимові українських голосних, приголосних, звукосполук та слів іншомовного походження, а також висвітлено деградаційні процеси мовної норми.
Останнім часом у сучасній психолінгвістиці, слушно зазначає авторка монографії, приділяють велику увагу дослідженню фонетичного значення, здійснюють аналіз і класифікацію його властивостей та закономірностей. Ще В. Гумбольдт, відзначаючи важливість звука як мовної одиниці, називав його відображенням життя і писав у «Вибраних працях з мовознавства» (М., 1976; с. 76), що «сам по собі він здатний виражати біль і радість, відразу і бажання. Він відображає разом із позначеним об’єктом спричинені ним відчуття й у всіх повторюваних актах поєднує в собі світ людини, або, інакше кажучи, свою самостійну діяльність». У пропонованій праці розглянуто історію, характер звукового символізму, фоносемантику як наукову дисципліну, вивчено фонетичний зміст та кольорове забарвлення голосних звуків української мови, а також продемонстровано практичне застосування отриманих результатів, зокрема простежено психофоносемантику жіночого та чоловічого іменника – фонетичне значення та кольорові асоціації онімів, що увиразнює наукову новизну дослідження.
Кваліфіковано зіставляючи кольорове забарвлення голосних із їхнім фонетичним змістом, а також висвітлюючи фонетичний зміст голосних звуків з урахуванням класифікаційних ознак – місця творення, ступеня підняття спинки язика, участі губ, дослідниця приходить до висновку, що багате фонетичне значення українських звуків та їх кольорові асоціації доводять співвідношення фонетичного змісту голосних української мови з їхніми артикуляційними характеристиками.
Наступні три розділи («Українське усне мовлення: психолінгвістичний аспект», «Соціофонетичний опис українського усного мовлення: голосні та приголосні» і «Соціофонетичний опис українського усного мовлення: звукосполуки» ) присвячено опису й аналізу типових помилок у вимові голосних, приголосних та звукосполук, яких припустилися інформанти під час соцопитування на теренах України та за її межами, девіаційним процесам з огляду на гендерну специфіку. В окремих підрозділах Марія Дружинець звертає увагу на фіксації орфоепічних рис у писемних пам’ятках кінця XVIII–XIX ст. Вартий уваги й підрозділ «Орфоепія звукосполук у релігійному дискурсі», де на матеріалі проповідей священиків УГКЦ храму Андрія Первозванного м. Одеси подано аналіз вимови тексту, що представляє чітке орфоепічне середовище й мовленнєву картину зокрема.
Позитивно оцінюємо ідею авторки – виявити історичні корені кожної вимовної норми, спираючись на писемні пам’ятки давньої, старої та нової української літературної мови, адже завдяки особливостям правопису, а частіше всупереч йому, відбилися вимовні риси, більшість із яких стала орфоепічною нормою сучасної української літературної мови. Безперечно, фіксація живої народної вимови у писаних текстах дає змогу простежити процес формування української орфоепії, вести мову про обґрунтованість, сталість певної вимовної норми, зробити переконливі висновки та висловити міркування варті уваги: «Ті норми вимови звукосполук, які хоча чинним правописом не фіксуються, але тривалий час фіксувалися на письмі у XIX столітті, є найстійкішими в усному мовленні. Ті ж вимовні особливості звукосполук, що не фіксувалися в пам’ятках або фіксувалися зрідка, хоча й стали нині орфоепічними, належать до нестійких, найчастіше порушуваних. Зокрема, літературна норма вимови [д͡ж], [д̑з] асимілятивного характеру як реалізація слабких [д], [д'] сьогодні є складною орфоепічною проблемою. Африкатизація [д] засвідчується в літературній мові порівняно пізно, і то зрідка з початку XVIII століття: у людзского (250) у фразеологічній збірці Климентія Зіновієва. Африкатизація [д] перед наступним свистячим приголосним у досліджуваних історичних джерелах не передається: у П. Куліша: громадську у словнику П. Білецького-Носенка: людськость у «Русалці Дністровій»: молодці у граматиці Я. Головацького: по людски у граматиці М. Осади: одинадцять . У рукописах Т. Шевченка відповідна мовна норма теж не відбита: людьского» . Ґрунтовний аналіз опрацьованої проблеми дає змогу виокремити стійкі та найчастіше порушувані норми, зокрема ті, що не фіксувалися в пам’ятках або фіксувалися зрідка.
Детально аналізуючи солідний науковий доробок учених-фонетистів, М. Л. Дружинець зазначає, що зазвичай важко впроваджується в мовлення звук, невластивий певній артикуляційній базі, але органічність для української мови дзвінких африкат [д͡ж], [д̑з] засвідчена історією – про питомість цих африкатів для української мови зазначали як мовознавці України, так і мовознавці діаспори (Ю. Шевельов, В. Німчук та ін.).
Змістовною постає презентація 9-ти додатків, у яких унаочнено результати соцопитування, експериментів, паспортизація респондентів та окреме навчальне видання з електронним ресурсом.
Висновки логічні, цілком узагальнюють виконаний аналіз та окреслюють перспективи дослідження проблеми. Повноту й глибину рецензованої праці забезпечує використання близько 400 позицій українських та зарубіжних наукових джерел.
Безперечно, праця сприятиме осмисленню проблеми взаємодії та взаємовпливу психо- та соціофонетичних аспектів вивчення звукової системи української мови, що прислужиться як у розбудові вітчизняної лінгвістичної науки, зокрема історичної та сучасної орфоепії, соціолінгвістики (соціофонетики), психолінгвістики (психофоносемантики) в аспекті їхньої впливової потужності, так і в поглибленні терорії та практики слов’янського й загального мовознавства.
Довідково
Дружинець М. Л.. Українське усне мовлення: психо- та соціофонетичний аспекти. Одеса, Видавництво Одеського нац. ун-ту імені І.І.Мечникова, 2019. 580 с.Науковий редактор – доктор філологічних наук, професор Тетяна Юріївна Ковалевська.
Рецензенти:
Ожоган В. М. , доктор філологічних наук, професор;
Марчук Л. М. , доктор філологічних наук, професор;
Шабат-Савка С. Т., доктор філологічних наук, професор;
Мозер М., професор мовознавства.
28 листопада 2019 р. Марія Львівна Дружинець успішно захистила дисертацію у вигляді монографії «Українське усне мовлення: психо- та соціофонетичний аспекти» на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності 10.02.01. – українська мова (PDF-варіант рукопису нижче).
Науковий консультант – доктор філологічних наук, професор Т. Ю. Ковалевська.
Офіційні опоненти:
М. П. Лесюк – доктор філологічних наук, професор, завдувач кафедри слов’янських мов ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»;
В. М. Мойсієнко – доктор філологічних наук, професор кафедри української мов Житомирського національного університету імені Івана Франка;
А. М. Поповський – доктор філологічних наук, професор кафедри українознавства та іноземних мов Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ.
