Богдан Мельничук: З погляду молодшокурсника

Коли він, Кость Федорович Герман, уже наближався до свого студентського екватора, я був усього-на-всього зеленим «першачком»... 

---

Серед таких, пам’ятаю, був Олександр ГАНДЗЮК, учасник ще фінської кампанії 1940 року, більш як удвоє старший від майже кожного з тодішніх студентів університету. Щоправда, його ніхто не називав Олександром, а тільки Сашею, але з неодмінним додаванням шанобливого «Ви». На філфак він потрапив завдяки сприянню самого маршала Ворошилова, котрий, з огляду на військові заслуги О. Гандзюка, дозволив приймальній комісії порушити встановлені правила (на стаціонарне денне навчання можна було, як і тепер, вступати у віці до 35 років) і прийняти у «переростка»-ветерана відповідні документи.

Був серед однокурсників К. Германа й старший від нього на два роки, але молодший від О. Гандзюка Степан ДАЛАВУРАК, також фронтовик, але вже на завершальному етапі Другої світової війни, в 1944–1945 роках. Земляк із Покуття, він воював у Східній Пруссії десь поряд із моїм татом, що залишився там лежати навічно. Зазначена обставина спонукала мене до частих розпитувань у Степана стосовно наших «західняків» – вояків і фронтового життя загалом; ми були з ним у досить добрих, товариських стосунках, «тикали» один одному до самої Степанової кончини у травні 1995 року. До К. Ф. Германа ж я звертався /…/ на «Ви».

Однак ані це звертання, ані різниця у два курси та майже десять років не впливали на теплоту наших взаємин. Хоч ми не слухали разом лекцій, та зустрічалися на заняттях літературної студії університету, подорожували літературними місцями Буковини й Прикарпаття.

Особливо мені запам’яталася поїздка дорогами Покуття у травні 1955 року. Може, ще й тому, що її увічнив у десятках аматорських знімків тодішній четвертокурсник Степан ДУБЕНКО, єдиний з усіх нас власник фотоапарата (пізніше – кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник Інституту' мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Т. Рильського АН України, автор книжки «Тарас Шевченко та його герої на екрані»).

На одному із знімків його роботи ми, літстудійці й гуртківці кафедри української літератури, увічнені в Снятині, перед будинком музею Марка Черемшини, у товаристві дружини видатного українського письменника Наталі Василівни СЕМАНЮК. Серед тих, хто обступив її з усіх боків, – тодішні чернівецькі студенти, пізніші науковці й літератори: доктори філологічних наук, професори Михайло ПАЗЯК. Костянтин ГЕРМАН та автор цих рядків, кандидати наук, доценти Степан ДАЛАВУРАК, Анатолій ДОБРЯНСЬКИЙ, Іван ЛИСИЙ, Михайло ЧОРНОПИСКИЙ, професор, дійсний член Академії мистецтв України, ректор Київського театрального інституту імені І. К. Карпенка-Карого Ростислав ПИЛИПЧУК, а ще – члени Спілки письменників України Наталя КАЩУК і Степан БУДНИЙ. Уже з цього видно, що й гурток, і студія таки працювали...

Переважна більшість тих, що знають К. Ф. Германа, знають його як мовознавця. Мовознавця талановитого і дуже працелюбного. Звичайно, це головна складова його хисту. Головна, але не єдина.

Ще до вступу на філологічний факультет він закінчив Вижницьке училище прикладного мистецтва і став неабияким художником-професіоналом, чиї різьбярські роботи прикрашають державні й приватні колекції. Впродовж десятиліть завдяки його художницьким зусиллям забезпечувався на факультеті вихід стіннівок, оформлення різного роду стендів, вітрин тощо.

Від студентських років запам’ятався мені Кость Герман як танцюрист, учасник університетського ансамблю, який не пас задніх ні в поривному «Аркані», ані в іскрометній «Гуцулці».

І все ж найбільше горнувся він до мистецького слова, народного і літературного.

Ще студентом К. Герман виявив себе як фольклорист. До збірника «Буковина в піснях» (Чернівці, 1957) його упорядники Г. І. СІНЧЕНКО, В. О. ПАСІЧНИЙ та О. С. РОМАНЕЦЬ включили твори «Ой мала я у коморі гречку», «Не хилися явороньку» та «Про заморську долю», записані ним на його рідній Путильщині.

Кость Герман і сам носій незчисленної кількості народних пісень, казок, переказів. Окремі з них («Хочеш до раю – кукурікай!», «Як Федькович їхав до Відня») включив до книжок «Казки Буковини. Казки Верховини» (Ужгород, 1968) і «Казки Буковини» (Ужгород, 1973). Михайло ІВАСЮК. Не можу втриматися, щоб не процитувати дотепного переказу про Буковинського Соловія, великого Германового краянина:

Як Федькович їхав до Відня

Іде Федькович потягом до Відня. Сидить коло вікна й дивиться на світ Божий. Убраний він просто, по-гуцульськи: на плечах сардак, на голові – крисаня з косицею збоку, топірець у руці, а на ногах постоли.
У тім вагоні разом з ним їдуть якийсь пан і якась пані. У паниська лиця – як дві перепічки, карк, як у вола, а черево – гай-гай! Пані – худа, як тріска.
Панисько кукурічиться коло тої пані, хоче їй всіляко догодити. Аби повеселитися, обернувся раптом до Федьковича, якого мав за простака й питає:
      – А ти звідки, вуйку? Я із Сторонця-Путилова.
      – Із самих гір, кажеш? А по чім там свині?
Пані розреготалася.
Федькович подивився на відгодованого пана і відповів:
     – А то як яка. Така свиня, як оце ви, пане, коштує доста дорого, а така, як ваша пані, – нічого не є варта, ніхто й задурно не візьме.
Панисько не казав більше ні слова, гейби язик йому присох. А пані вже утратила охоту до сміху» [Казки Буковини. – Ужгород: Карпати, 1973. – С. 9].

У студентські роки К. Герман спричинився певним чином до народження кількох поетичних творів своїх однокурсників – Степана БУДНОГО та Анатолія ДОБРЯНСЬКОГО. Спричинився в той спосіб, що в різний час запросив їх до свого рідного села Розтоки, яким захоплювалася Леся Українка («щось таке гарне і срібне, як мрія»), і вони, неймовірно зачаровані селом, не могли не вилити своє зачарування в поетичному слові.

Я по горах іду,
Усміхаюся,
До зелених смерек Доторкаюся.
Гори травень встелив Буйноцвітами.
Як же серце моє Не радітиме?!  –

це з вірша С. БУДНОГО «Ой Карпати мої!».

А. ДОБРЯНСЬКИЙ, ставши у Розтоках очевидцем картини сплавлення лісу, написав там вірша «Гей, піду я на Черемош». Покладений на музику Григорієм ШЕВЧУКОМ, він став піснею, яка дотепер прикрашає репертуар Заслуженого Буковинського ансамблю пісні і танцю:

Гей, піду я на Черемош,
На хвилю грайливу,
Заспіваю коломийку
Про долю щасливу.

У горах на Черемошем
Гарна полонина,
Там жде мене, виглядає
Гуцулка-дівчина.

Втім, у студентські роки К. Герман і сам виступав із літературними творами. У мене збереглася університетська багатотиражка «Радянський студент» за листопад 1956 року з літсторінкою, більшу частину якої займало оповідання «На шляху до світла». Підписане воно псевдонімом «К. Бутинар», за яким заховався К. Герман. З яких міркувань не підписався власним прізвищем, можу лишень здогадуватися. Ймовірніше за все – через надмірну скромність. А оповідання пристойне, як для тодішнього студента. Ще й засноване на гострій життєвій колізії: неписьменні, затуркані гуцули, завбачивши небезпеку для себе в діях молодого вчителя, що приніс світло знань у село, жорстоко розправляються з ним.

Уже пізніше, будучи викладачем університету, К. Герман виступив з рецензією на новий тоді роман Михайла ІВАСЮКА «Вирок». Виступив раніше від професійних критиків і літературознавців. /…/

К. Ф. Герман – надзвичайно цікавий співрозмовник. Його бесіда позначена життєвою мудрістю, тонким гумористичним чуттям.
Він пишаться своїм прадідом ЮРІЄМ, котрому випало воювати в загонах Лук’яна КОБИЛИЦІ, з усмішкою розповідає про діда, також Юрія, що водив плоти аж до Галаца. Одного разу він узяв із собою в далеку дорогу безпутного, ледачого пса, маючи намір залишити його назавжди на Дунаї. І залишив у Галаці. Але коли через кілька днів добрався пішим ходом до Розтік, його чекав на воротах отой залишений на чужині шалапутний пес. Навіть у собаки далекосяжне, безпомильне чуття рідного дому. Що вже говорити про люди­ну!

У Костя Германа багато чого успадкованого від прадіда, діда і, звичайно, від батька, ФЕДОРА ЮРІЙОВИЧА, замолоду також бокораша, плотогона.

Коли чверть століття тому моєму колезі виповнився полудень віку, я привітав його такими віршованими рядками:

З верха на верх,
А з бору вбір...
В руці – і ручка,
І папір,

У другій же –
Зелена брость.
Іде по горах
Герман Кость.

В очах веселість –
Не жура:
Діалектизми
Він збира!

Збирає їх,
Мов квіточки,
З яких ся вродять
Ягідки.

Ті симпатичні
Ягідки –
Вагомі докторські
Рядки.

Ті ягідки
(Їм несть числа?) –
То свіжі аркуші
Для ЗЛА.*

(Не зла – мов шпилька
Під ребро,
А ЗЛА того,
Котре - добро!).

З верха на верх,
А з бору вбір...
В руці - і ручка,
І папір.

У другій же –
Зелена брость.
Іде по горах
Герман Кость.

Нехай верстаються
Шляхи,
Нові скоряються
Верхи!

(* Загальнослов’янський лінгвістичний атлас)

Скорилася Костеві Федоровичу і докторська, і професорська вершина. А він такий же невгамовний, поривний, працездатний. І – з чуттям гумору.

Не так давно ми почули від нього таку бувальщину-анекдот:

До лікаря прийшов 80-річний гуцул-удівець, сказавши, що збирається одружитися. Довідавшись, що його обраниці 18 років, лікар сказав, що не радить цього робити:
     – Може бути летальний кінець.
Гуцул відповів:
     – Як умре, то вмре. Що поробиш: Бог дав. Бог узяв...

Ми розсміялися.

Додам, що професор розповів цей анекдот після того, як почув про намір адміністрації відправити його на пенсію. Сильна витримка в мого колеги, колись старшокурсника Костя Германа...

червень 2003 року

---

Довідково

Спогад опубліковано у виданні: Мельничук Б. З погляду молодшокурсника [Текст] / Богдан Мельничук // Науковий вісник Чернівецького університету : зб. наук. праць на пошану проф. К. Германа з нагоди його 75-річчя / наук. ред. Н. В. Гуйванюк. – Чернівці : Рута, 2003. – Вип. 170–171 : Слов’янська філологія. – С. 12–14.