Володимир Михайловський: «Жінка з молодим дівочим серцем»

«Нині оживилася моя пам’ять від того, що, перегорнув сторінки поминника, у якому написані дорогі серцю люди, з якими йшов дорогою Життя» (В. Михайловський) 

---

---

У життя свої закони: з одного боку, воно заграє із сонячними зайчиками, а з іншого, – тримає на собі надгробний камінь, на якому, мов на жорнах, час перемелює не тільки віки, а й пам’ять нащадків, яким суджено молитися вже при зоряних свічках. І добре, коли вітер не буде плакати над простиглим каменем, бо ще обороняє себе від забудькуватості… Нині оживилася моя пам’ять від того, що перегорнув сторінки поминника, у якому вписані дорогі серцю люди, з якими йшов дорогою Життя, з якими дні наші розбивалися не раз об груди часу. У короткому записнику вписано і її ім’я й прізвище… І сумна мітка теж… Прочитав і майже скрикнув: Боже, який невмолимий час! Прудкість його шалена, як спалах у грозовому небі білих блискавиць, у якому згорають прожиті нами дні. Тільки пам’ять ще гамує їх. Вкоськує. Що відчулося в цій спалахнутій миті?.. Думаю, дуже суттєве. Ті, хто йде від нас (хоч і багато ще збиралися зробити!), залишають на серці рубці болю. Бо з їх відлученням – відходить і частка твоєї душі, частка твого власного життя. Але щось і вони й залишають у тобі. Як ось і Валентина Адольфівна.

… ГАЙ-ГАЙ, ЯКА ТО НЕЗАБУТНІСТЬ – студентські роки!.. Здавалося, від щастя в кожного з нас було в руках сонце. Ми – студенти. За плечима рідне село, а тут, в ошатному університетському корпусі (цей дивотвір знаного у світі архітектора Йозефа ГЛАВКИ), ходить і твоя доля. Було таке відчуття, що ми вхопилися за спиці колеса часу. Якось зізналися про це Валентині Адольфівні. Вона всміхнулася і лагідно зауважила:

– Пам’ятайте: у колесі історії ці спиці – ви. І від вас залежить, як воно крутитися буде, яка в ньому зостанеться міць, і куди воно доведе… Згадав сьогодні довірливу її пораду й усмішку, коли глянув на оцю вельми дорогу для мене фотографію: сільською вулицею на обвітрених колесах котиться віз, на якому їде і вона, Валентина Адольфівна, керівник нашої студентської практики, пізнаючи глибінь української духовності. Це вона, якби могла, світ би нам прихилила. Була і радою, і розрадою. Це від неї вперше в житті так пристрасно почулося про таїну діалектів, про мудрість українських прислів’їв і приказок, про безцінність фольклору, який мусимо повсякчас записувати, щоб зберегти.

– Немає дорожчого багатства за рідну мову, – повчала. – Слова – то її перелини. То ж не губіть, збирайте їх, бо втрачене – ніколи не відродиться. Це завдяки їй, Валентині Адольфівні, ми навчилися вести діалектичний словничок – місцевий різновид загальнонародної мови. І не раз смакували тими словами, як медовими сотами. Бо знали, що слова ті зродилися на нашій буковинській землі. А і справді, яка в них милозвучність: фасочка (діжечка), фудульно (гордовито), чінчик (маленький), відей (мабуть), волочити (боронувати), коверець (килим), леліяк (бузок), обора (подвір’я), колик (кілок), підгедзити (посмішити), сокотити (стерегти), гутірка (розмова), думний (гордий), обзорини (оглядини), пиняво (повільно), тогід (минулоріч), огальон (оздоба на капелюсі)… Валентина Адольфівна уміла все помічати. І ніколи не була байдужою.

Університетське життя – як бурхлива ріка, до якої ми були зовсім не призвичаєні. Доброта Валентини Адольфівни не раз рятувала нас. Звідки й бралося в неї те добродійство?.. Ось ще пригадалося. Між парами коротка перерва. Стою біля вікна. Задуманий. Вчора сусідку зустрів у місті. Повідомила, що раптом матуся моя занедужала. Другий день у ліжку. Лікар приходив. От і тривожуся: завтра чотири пари, а я б уже сьогодні поїхав до неї. Але як? На факультеті – дисципліна. Відвідування лекцій обов’язкове. А серце моє відчуває тривогу. Притулив чоло до холодної шибки. Та ось хтось легенько торкнувся мого плеча.

– Чому так задумався, Володю? – запитала Валентина Адольфівна, яка після пари з аудиторії йшла до деканату. – Які ж бо такі неприємності? – запитує сторожко. Оповідаю їй про маму. І що завтра ще лекції, отож поїду додому вже аж післязавтра – на вихідний. А вона:

– А ми післязавтра не будемо чекати. Ось підемо до декана, – вона взяла мене під руку, – усе розкажемо, і він відпустить. Він у нас – душа, – і вмить зігріла мене обнадійливою посмішкою. – І мамі буде приємно, що син у неї такий уважний.

– Та ні, Валентино Адольфівно, – перечу. – У декана свої клопоти. Сесія скоро. Він не відпустить.

– На гульки не відпустить, а до хворої матері – обов’язково відпустить, – мовила ствердно. І правда, таки відпустив. Їхав ще того дня додому й думав: хто я такий для Валентини Адольфівни, що вона так побивається? Ця її постійна уважність до нас, як згодом збагнулося, йшла від чистоти селянського серця. Мала вона вроджену душевність. А народилася Валентина Адольфівна на Слобожанщині в далекому селі Савинці. Всього судилося їй звідати на своєму віку: і війну, й евакуації... Аж у глухе село на Волзі… Навчала там дітей, провідувала зі своїми вихованцями військовий госпіталь. Допомагали пораненим. Вчила дітей і добродійства, і мужності. То вже по війні її, випускницю-відмінницю Харківського університету, направили на роботу в Чернівецький учительський інститут. А невдовзі перевелась на роботу в університет. 35 років віддала йому, працюючи на кафедрі української мови. Захистила кандидатську дисертацію на тему «Лексика буковинських говірок». Понад 40 наукових праць із сучасної української мови, передусім діалектології, вийшло з-під її пера. Та найбільш вагомою вона вважала «Матеріали до словника буковинських говірок» – колективну працю філологів кафедри, яку редагувала. До речі, до творення такої книги залучала й студентів, аби відчували свою відповідальність перед рідною мовою. І вони, як і всі ми, її вихованці, під час численних експедицій, педагогічної практики віднаходили справжні мовні перлини. Відрадно, що робота буковинських філологів дістала схвальну оцінку і в Україні, й за рубежем.

І СЬОГОДНІ З ВІДСТАНІ ЧАСУ все впертіше думаю: чому воно так стається, що добрим людям випадає так багато життєвих випробувань, інколи надміру жорстоких? Чи не для того, щоб до кінця виміряти й випробувати їхню порядність, їхню чистоту серця і перед людьми, і перед Богом?.. Так сталося і з Валентиною Адольфівною. Усміхнулося їй жіноче щастя. Поєднала свою долю з українським письменником-драматургом Зіновієм ПРОКОПЕНКОМ, який приїхав на Буковину. Працював завідувачем відділу культури в газеті «Радянська Буковина». На диво була спорідненість їхніх душ. Молила Бога, щоб так було довіку. Але так не сталося. Прожили благословенно лише сім років. Підступна хвороба обірвала життя Зіновію Івановичу, коли було йому від роду 34 роки. Овдовіла в розквіті літ. І залишалася вірною своїй любові все життя. «Кращого не буде, – казала. – А опускатися нижче – не хочу». Ось так і жила, залишившись на все життя нашою берегинею. Кажу «нашою» не випадково. Валентина Адольфівна постійно цікавилась долею своїх випускників. Це була якась незвична доброта і порядність у всьому, і передовсім у стосунках із людьми. Ми це постійно відчували. І дуже гордилися її – у кращому розумінні! – материнською прихильністю. Не раз навідувалась і в нашу редакцію. Поділиться враженнями від прочитаного, запропонує кілька тем на злобу дня… І обов’язково поцікавиться, які маю свіжі новини від своїх однокурсників. Я дивувався: скільки років минуло, а вона називала ім’я та прізвище кожного: Галю БОДНАРЕЦЬ, Зіну МЕЛЬНИК, Марічку ЧЕМНУ, Михайла БАЗЕЛЮКА, Антона ЧОРНОПИСЬКОГО, Миколу МЕЛЬНИКА, Віктора ЧОРНОГО… Уже навіть хворою була, але обов’язково подзвонить чи то на роботу, чи додому. Я нині дуже шкодую, що не вів щоденникових записів тих довірливих розмов. Скільки в них було теплоти, щирості, людяності, неймовірного захоплення життям! Пам’ятаю, у «Буковині» з’явилася перша добірка поезій Анни ДУЩАК. Того ж дня (уже під вечір) подзвонила в реакцію Валентина Адольфівна. «Читаю і тішуся, – говорила схвильовано. – Правда, як гарно, як щиро! Даруйте, але втриматись не можу, аби ще раз не прочитати вголос». І Валентина Адольфівна, як то тільки вона вміла, у сердечному подиху виповідала слова:

Дощ, як дитина, безутішно плаче,
Сльозами захлинаючись щомить.
Його печаль мені також болить.
Та чим йому зараджу я одначе?

І вже по хвилі, після прочитаного, запитала: «Де ви розшукали таку щемну душу?». Кажу їй: «Вона із Тисівців, отих, що під Чернівцями. Тільки жаль, що підступна хвороба вперто прикувала Анну до ліжка». Відчув у слухавці, як стрепенулася її душа. Зітхнула важко, навіть сприкрено: «Я буду молити Бога, аби допоміг їй. Бо то боляче, що то так стається, – жура оповивала кожне її слово. А потім: – Ось побачите, цей талант ще потішить Україну». Нині, з відстані часу, розумієш усю глибину того, кого ми втратили. У таких людей постійно є чому вчитися. Таке – ознака широти людської натури. Кажуть, що людина, йдучи у вічність, залишає те, у чому був сенс її життя: наукові відкриття, книги, посаджений сад, викопану криницю, збудовану хату… Та залишає і дещо нематеріальне, але не менш важливе: пошук істини, думки, почуття… Саме в цих трьох вимірах я бачу щасливу, навіть посмертну долю Валентини Адольфівни Прокопенко, ту, про яку колись поет, вихованець філфаку Леонард КОНДРАШЕНКО сказав так проникливо: «Жінка з молодим дівочим серцем». Таке дано не всім.

У СІМЕЙНОМУ АРХІВІ Валентини Адольфівни днями прочитав на вицвілому аркушику паперу, датованому червнем 1945 року, вірш її чоловіка Зіновія Прокопенка. Цю поезію вона берегла, як зіницю ока. Перечитуючи її, не раз говорила: «Я щаслива, що ми із Зіновієм були однодумцями». І цілуючи списаний аркуш, тулила його до свого серця. Хочу, дорогий читачу, аби й ти прочитав ці сповідальні рядки:

–  Що найцінніше в житті для людини? –
друга свого я спитав.
Той же подумав і мовив до мене:
– Правда, лиш правда свята!
Глянь бо – усюди, де щастя витає,
Радість життя процвіта.
Хто нам дорогу до щастя шукає?
Правда, лиш правда свята!
В тяжкій борні побороли ми ворога.
Звідки в нас сила ота?
Що нам найбільше священо і дорого?
Правда, лиш правда свята!
Так-то, мій друже. Життям володіє
Тільки висока мета.
Хай же й для тебе метою зоріє
Правда, лиш правда свята.

Напевно, у цьому ритмі билися й останні удари її серця. Серця, у якому оселилася найвища інстанція Валентини Адольфівни – її СОВІСТЬ.

22 червня 2011 року