Надія Бабич: «Повага – категорія незнищенна»
«Невідомо, якими були б ми у цьому науковому і людському світі, якби серед наших великих учителів не було професора Слинька І. І.» (Н. Д. Бабич)
Повага – категорія незнищенна!
Так я думаю про свою повагу до професора Іларіона Іларіоновича СЛИНЬКА,
з іменем якого у мене пов’язано багато добрих спогадів,
які переросли саме в добрі з плином часу,
з осмисленням того періоду мого життя,
у якому цей винятково обдарований мовознавець
дбав про моє зростання.
Надія Бабич,
кандидат філологічних наук, професор кафедри історії та культури української мови ЧНУ ім. Ю. Федьковича, Заслужений діяч науки й освіти України
На другій вересневій парі з фонетики української мови мого першого курсу на вечірньому відділенні Іларіон Іларіонович дав диктант. Текст був з прози Нечуя-Левицького. Я отримала першу в житті двійку. Через пунктуаційні помилки. Другий диктант теж за Нечуєм-Левицьким – теж на двійку. Не могла збагнути, що з моєю грамотністю сталося. Наважилась запитати про підставу для деяких ком і тире. Викладач хитро примружився і сказав: «А про авторські розділові знаки Ви чули? Оце вони і є. Я зумисне Вас усіх підвів до того, що університет – не школа. Тут треба більше думати».
От і почали ми думати, а не сліпо конспектувати блискучі лекції завідувача кафедри української мови. Іспит склали успішно.
Студенткою третього курсу я працювала коректором в друкарні університету. Коли вичитувала «Науковий вісник» філологічного факультету, попросила прислати когось для вияснення сумнівних місць у текстах. Дуже знітилась, коли прийшов Іларіон Іларіонович. Коли з’ясували мої запитання, коротко кинув «Молодець!» і пішов. Через тиждень запропонував мені посаду лаборанта на своїй кафедрі.
Три роки непростої роботи під керівництвом педантичного прискіпливого керівника, який ніколи не підвищував голосу, але міг легко накрити тебе мокрим рушником докору за те, що не впоралася або з його дорученням, або з вимогою до членів кафедри. Часто плакала. Але якось колега – лаборантка іншої кафедри випадково почула, як шеф казав деканові: «Знову плаче, але з кожним днем переконуюсь, що з такої лаборантки будуть люди. Справжні люди!». Плакати я перестала, але не розчарувати завідувача дуже старалася.
Іларіон Іларіонович був керівником моєї дисертації. Стояв на тому, що аспіранта треба сміливо кинути в наукове море, а вже випливе чи ні – проблема і його, і керівника. Випливла.
А відкритих пар страшенно боялася, бо на обговоренні як би добре не відгукнулися колеги, керівник завжди знаходив такі аспекти, які реалізувати я ще не була готова, але яку мали б привести кожного на той рівень, за яким потреба самоудосконалення стане рисою характеру.
Такою рисою постійного самоудосконалення, наукового і методичного, Іларіон Іларіонович відзначився сам. Його лекції не були, можливо, строго академічними за формою, але саме такими – за науковим рівнем. Строгий і безкомпромісний в оцінюванні знань студентів і фахового рівня підлеглих, він був співчутливою людиною у випадках чийогось болю…
Ми гордилися, що були «Слиньковими». Що, перевтомлені його вимогливістю, вчилися самоорганізованості і твердості характеру. А, заслухані в його наукову не традиційність, відважне новаторство, яке він умів обстоювати перед титулованими опонентами, засвоювали наукову етику.
І невідомо, якими були б ми у цьому науковому і людському світі, якби серед наших великих учителів не було професора Слинька І. І.
28 листопада 2012 року
На випускному вечорі філологів 1978 р. На фото зліва направо: викл. Сидонія Василівна МОЙСЮК, доц. Михайло Іларіонович ВИХРИСТЮК із дружиною, доц. Надія Денисівна БАБИЧ, доц. Марія Филимонівна КОБИЛЯНСЬКА, доц. Ніна Василівна ГУЙВАНЮК, доц. Лідія Іванівна ЗВЄРЄВА, проф. Іларіон Іларіонович СЛИНЬКО.
«Вивчення предмета синтаксису – це принципове питання, у якому відбивається той чи інший погляд на граматику загалом, синтаксична концепція, лінгвістична школа».
(І. І. Слинько)
