Анатолій Волков: «Образ світлої людини»

«Labore et zelo» –  «Працею і наполегливістю!» 

---

На факультеті Федір Степанович з’явився як викладач 1961 року та одразу став помітним членом колективу: зовнішньо гарна (що теж зовсім не зайве для педагога-викладача), жвава, прихильна до всіх людина. Аж випромінював енергію! Вочевидь, його вже знали на інших факультетах і відповідно цінували: він очолив профспілкову організацію університету та успішно нею керував.

1968 рік вписаний у життєпис Федора Степановича двома знаковими подіями: він став кандидатом філологічних наук і деканом нашого факультету. Перше було логічним завершенням вельми успішного захисту кандидатської дисертації. Що ж до деканства, то була складна ситуація.

Тодішнього декана Василя Максимовича Лесина було підвищено: він перемістився зі стільця декана в крісло проректора з навчально-виховної роботи. Усі на факультеті розмірковували, хто ж сяде на вакантний стілець? Аж поширилась чутка: доцент Ч.! Це було сприйнято як сигнал тривоги. Номінант був жахливою особистістю. За молодих років – учасник так званої «голобельної бригади», що писав замовні статті, які слугували приводом для арешту українських літераторів. Його наукову продуктивність засвідчувало анулювання кандидатської дисертації, що була захищена (про Шевченка) десь у Середній Азії в науковій раді, члени якої не мали жодного уявлення про українську літературу. Лекції доцента Ч. вголос брали на глум студенти. Треба було зупинити мерзотника! Так його вголос за моєї присутності визначив академік Олександр Іванович Білецький.

Отож на факультетських зборах, справді, кимось було запропоновано на декана «досвідченого, вельми шанованого» доцента Ч., який після 1945 року традиційно, почергово з доцентом П. був то деканом, то парторгом факультету. Розпочалось обговорення, вочевидь, заздалегідь узгодженої «у верхах» кандидатури. Слово брали клеврети доцента Ч. або залякані ще з часів його колишнього деканства люди. Та зголосився на виступ завідувач кафедри російської мови доцент Василь Іванович Кузнєцов, який розповів про негідні родинно-побутові «грішки» висуванця. Я мовив про нікчемну якість його лекцій, про наукове невігластво. Нас підтри­мав завідувач кафедри загального мовознавства Володимир Юхимович ФЕДОРИЩЕВ. Ми обстоювали думку: деканом має бути справжній фахівець, порядна, енергійна і, що вагомо, молода людина. Доцент Ч. аж підскочив, ніби демонструючи «молодечу силу», і вигукнув, вимахуючи правицею: «Вона ще міцна!». Найстарший із нас, завідувач кафедри української мови доцент (згодом професор) Іларіон Іларіонович СЛИНЬКО блискавично зреагував: «Але вже труситься!». Цілком логічно зринула кандидатура Федора Степановича Арвата. Він був усім присутнім відомий як молода, активна людина, щодо нього не було жодних заперечень. Таємне голосування засвідчило одностайно визнану перемогу Ф. С. Арвата.

Новообраний декан був налаштований на безумовне виконання своїх різноманітних функцій. Розкрилися його неординарні ділові, організаторські, педагогічні та чисто людські риси. Він відзначався не лише порядністю, але й відчуттям людей – як викладачів, так і студентів. Більше того, – ще й їхніх батьків. Якось ми з ним про щось перемовлялись, стоячи біля вікна в коридорі, аж ось проходять студентки. Очільник факультету звернувся до них і почав розпитувати про якісь суто життєві проблеми, які стосувалися не лише співрозмовниць, але також їхніх батьків.

На світлині: Ф. С. Арват серед колег – викладачів філологічного факультету Чернівецького університету

За тих часів викладачі університету мали дбати не лише про навчальний процес та науково-дослідну роботу, але ще й про все, що відбувалось у студентських гуртожитках. Про це повсякчас нагадували з міністерства ректорам, а ті, відповідно, деканам. Декан сам по кілька разів на тиждень відвідував студентське помешкання, даючи приклад своїм викладачам. Дивувались ми, звідки він відшукував для цього час і сили. Адже основна, «мозольна» праця бездоганно виконувалась на факультеті. Декан неодноразово стикався з, м’яко кажучи, неординарними ситуаціями, про що він часом розповідав на факультетських зібраннях та факультетській вченій раді, або й у приватних розмовах. Навіть туалети належало перевіряти. І, як з’ясувалося, не даремно. Так, на одному із засідань ради факультету Федір Степанович розповів, як студентки захарастили каналізацію в гуртожитку – запхали до унітазу привезені з дому харчі, що зіпсувалися. Це розповідалось колоритно, в приправленій гумором формі, як приклад, що підтверджував необхідність виховувати побутову культуру в студентів, які, виявляється, можуть бути не підготовленими до користування міськими «благами цивілізації».

Інший випадок. Декан мав періодично перевіряти, що мешканці гуртожитку зберігають у своїх шафках. Одного разу, відчинивши дверцята такої шафки в чоловічій кімнаті, він побачив.. .набір жіночих бюстгалтерів, що їх, як трофеї чоловічих перемог, колекціонував студент. Якби не тактовність перевіряльника, не позбавленого ще й почуття гумору, мав би зчинитися неабиякий скандал, що міг серйозно зашкодити самовдоволеному юнакові-серцеїду, до речі, майбутньому професорові-літературознавцю.

Організаторський хист Федора Степановича знали й за межами університету. Коли наш секретар обкому з пропаганди Володимир Михайлович КУРИЛО (який, на відміну від багатьох тодішніх керівників, був напрочуд порядною людиною та добре розумівся на кадрах) перейшов на роботу до Міністерства освіти, то він став «перетрушувати» списки ректорів та проректорів педагогічних вишів України. Він запропонував чернівецького декана на посаду проректора з навчальної роботи Ніжинського педагогічного інституту. Очевидячки, це був вельми вдалий вибір: через два роки Ф. С. Арват був уже ректором.

Відбуття до Ніжина нашого декана було сприйняте як викладачами, так і студентами з почуттям жалю. Виряджати його прийшли на залізничний вокзал сотні людей. Це скидалось чи то на мітинг, чи на якусь урочисту імпрезу. Перон був ущерть заповнений.

Позитивні якості Федора Степановича ми ще більше поцінували, коли його місце посів у деканаті переконаний русифікатор- українофоб доцент 3.

Позаяк нашого декана знали як здібного очільника-організатора, а він знав і цінував справжніх фахівців, то за ним до Ніжина потяглась вервечка яскравих особистостей. Майже одночасно з Федором Степановичем ніжинцями стали професор-хімік Андрій Володимирович ДОМБРОВСЬКИЙ, який був у нас деканом відповідного факультету (до речі, чудовий співак, виконавець арій з оперного репертуару); доцент кафедри зарубіжної літератури Олена Володимирівна ПЛАУШЕВСЬКА, лекції якої дуже полюбляли не тільки студенти, а й молоді колеги. 1977 року на посаду проректора із заочного навчання був запрошений літературознавець Петро Макарович НИКОНЕНКО, що мав досвід організаційно-методичної роботи в університеті. Згодом, коли Ф. С. Арват посів ректорське крісло, він перейшов на його місце основного проректора.

Ніжинський ректор не припиняв контактів із Чернівцями. Часто-густо відвідував столицю Буковини, брав участь у різних факультетських та університетських заходах. Запрошував чернівецьких науковців на конференції, зокрема Гоголівські, до себе в Ніжин. Не вщухав рух і чернівецьких фахівців до Ніжина. Федір Степанович радо опікувався молодими обдаруваннями. Зокрема, він за нашою з Людмилою Петрівною рекомендацією запросив до праці в інституті уродженця Буковини, «старообрядця» з Білої Криниці талановитого фольклориста Федора ЄВСЄЄВА. Влилися до викладацького складу Ніжинського педінституту випускники Чернівецького університету Тетяна СІЧКОВСЬКА (нині доктор філологічних наук, професор), Олександр БОЙКО (перший проректор, доктор політичних наук, професор, у період з 2005 по 2015 рр. був ректором Ніжинського університету), Петро МОЦІЯКА (завідувач кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин), Вікторія МАКСИМОВА-БОЙКО (доцент кафедри української мови) та ін.

Візити до Чернівців мали подвійну мету. Крім службових і наукових справ, були тут чи не важливіші - родинні. У Чернівцях працювали і працюють на педагогічно-науковій ниві гарно виховані Федором Степановичем і Нінель Миколаївною доньки – Олена і Ярослава, які продовжують справу батьків.

А в нашій родині назавжди закарбувався образ світлої людини – незабутнього Федора Степановича Арвата.

2018, Чернівці

 

Пам’ять про себе людина формує ще за життя.
І від її повсякденної праці, від активної громадянської традиції буде залежати, чи про неї згадають нові покоління людей.
Усі складники життєвої долі Ф. С. Арвата засвідчують, що про нього будуть пам’ятати... 

---

Довідково

Спогад опубліковано у виданні: АКАДЕМІК ФЕДІР АРВАТ. Наука творити добро : спогади, публікації./ укладачі : Петро НИКОНЕНКО, Григорій САМОЙЛЕНКО. – Ніжин : НДУ, ім. М. Гоголя, 2018. – С. 24–27.