Лекція № 3. Професіограма майбутнього викладача української мови в контексті освітніх реформ сьогодення

Ваша сила – віра в себе. Ваша свобода – відповідальність за власний розвиток. Ваші здібності – культура самостворення. (А. Смоловик).

 З м і с т о в и й  м о д у л ь  1

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПІДГОТОВКИ ФІЛОЛОГІВ У СИСТЕМІ ВИЩОЇ ОСВІТИ

Лекція № 3

Тема: Професіограма майбутнього викладача української мови в контексті освітніх реформ сьогодення.

П л а н: 

1. Сучасні тенденції в системі мовної освіти України.
2. Когнітивно-комунікативна методика навчання української мови.
3. Компетентнісний підхід у навчанні як основа сучасної мовної освіти.
4. Мовний компонент у галузевих стандартах вищої освіти.
5. Складники професійної компетентності майбутнього педагога-філолога.
6. Формування «твердих» і «м’яких» навичок у студентів-філологів під час вивчення мовознавчих навчальних дисциплін.

М е т а: осмислити роль мовної освіти для повноцінного високоінтелектуального розвитку особистості, її активної участі в різних сферах суспільно-політичного, культурного й освітнього життя держави, у процесах формування національної самосвідомості громадян України; знайомити майбутніх педагогів-словесників з концепцією когнітивно-комунікативної методики навчання української мови; дефінувати поняття «компетентність», «компетенція» та «професійна компетентність філолога».

К л ю ч о в і  п о н я т т я: професіограма, стандарт вищої освіти, мовна освіта, мовна особистість, мовленнєва діяльність, когнітивно-комунікативна методика навчання мови, компетентнісний підхід у навчанні, філолог-магістрант, професійна компетентність, мовнокомунікатвна компетентність, тверді навички (Hard Skills), м’які навички (Soft Skills).

  РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

 О с н о в н а

Іваницька Н.Л. Алгоритми в практиці вивчення української мови : навч. посібн. – Вінниця, 2010. – 256 с. Мовна особистість в освітньому просторі : монографія / за заг. ред. І.Д. Пасічника; редкол. : О.А. Вісич, Х.М. Карповець, З.В. Столяр. – Острог : Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2021. – 270 с.
Остапенко Н. М. Теорія і практика формування лінгвометодичних компетентностей у студентів філологічних факультетів ВНЗ: монографія. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю., 2008. – 330 с.
Семеног О.М. Етнолінгвістична культура вчителя : навч. посібн. – Суми : Вид-во СумДПУ імені А.С. Макаренка, 2014. – 188 с. Струганець Л.В. Мовнокомунікативна компетентність учителя-лідера : навч. посібн. – К. : ПРІОРИТЕТИ, 2016. – 32 с.

Додаткова

 Бородіна Н.С. Наукові засади професійного засвоєння лінгводидактичної термінології студентами філологічних факультетів : дис. канд. пед. наук : 13.00.02 / Н.С. Бородіна ; Херсонський держ. ун-т. – Херсон, 2007. – 316 с.
Вітвицька С.С. Професіограма як модель магістра освіти // Педагогічні науки: теорія, історія, інноваційні технології. – 2010. – № 8 (10). – С. 212–225.
Глуховцева К.Д. Засади вивчення державної мови у вищих навчальних закладах // Вісник Луганського національного університу імені Тараса Шевченка. – 2012. – № 22. – С. 175–181. – (Серія : Педагогічні науки).
Головань М.С. Компетенція і компетентність: досвід теорії, теорія досвіду // Вища освіта України. – 2008. – № 3. – С. 23–30.
Головань М.С. Компетенція та компетентність: порівняльний аналіз понять // Педагогічні науки: теорія, історія, інноваційні технології. – 2011. – № 8(18). – С. 224–234.
Горошкіна О., Караман О. Формування креативності майбутніх учителів української мови як лінгводидактична проблема // Українська мова і література в школах України. – 2014. – № 12. – С. 29–33
Гура О.І. Професіограма викладача вищого навчального закладу як основа його професійної підготовки // Социальные технологии. Актуальные проблемы теории и практики : междунар. межвуз. сб. науч. робот. – 2007. – Вып. 36. – С. 83–92.
Златів Л.М. Комп’ютерна лінгводидактика у викладанні мовознавчих дисциплін для студентів-філологів // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». – Острог, 2014. – Вип. 29. – С. 116–120.
Караман С.О. Упровадження педагогічних інновацій у теорію і практику професійної підготовки вчителя-словесника // Вісник Львівського унівнрситету. – Л. : Вид. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2010. – Вип. 50. – С. 87–97. – (Серія філологічна).
Мацько Л.І. Українська мова у вищій школі // Дивослово. – 1996. – № 11. – С. 24–26.
Нікітіна А.В. Комп’ютерні засоби створення лінгводидактичного архіву майбутнього вчителя-словесника // Науковий вісник Донбасу : електр. наук. вид-ня. – 2009. – № 2(8). – URL: http://alma-mater.luguniv.edu.ua/magazines/ elect_v/NN8/09navamv.pdf
Нікітіна А.В. Мультимедійні засоби навчання української мови в педагогічному дискурсі // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. – 2008. – № 21(160). – С. 217–222. – (Серія «Педагогічні науки»).
Нікітіна А.В. Ознайомлення студентів-філологів з основними поняттями педагогічного дискурсу // Науковий вісник Донбасу : електр. наук. вид-ня. – 2010. – № 1(10). – URL: http://alma-mater.luguniv.edu.ua/magazines/ elect_v/NN10/10yovspd.pdf
Пентилюк М. Професійна підготовка студентів-філологів: (Засвоєння лінгводидактичної термінології) // Дивослово. – 2005. – № 11. – С. 21–24.
Пентилюк М.І. Когнітивно-комунікативна модель удосконалення професійної культуромовної компетентності студентів філологічного профілю // Наукові записки. – Острог : Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2013. – Вип. 40. – С. 157–162. – (Серія «Філологічна»).
Симоненко Т. Лінгводидактичні засади формування професійної комунікативної компетенції студентів філологічних факультетів // Українська мова і література в школі. – 2006. – № 6. – С. 38–41.
Синельникова Л.Н. Комплекс професійних компетенцій у проекції на особистість філолога XXI століття // Освіта Донбасу. – № 1(144). – 2011. – С. 109–117.


 НАВЧАЛЬНИЙ КОНТЕНТ

1. СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ В СИСТЕМІ МОВНОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ 

Мовна освіта – цілеспрямована освітня діяльність, зорієнтована на формування й розвиток мовнокомунікативної компетенції кожного, хто вивчає мову.

Пріоритет сучасної мовної освіти – сформувати мовну особистість – патріота України, людину ХХІ століття, яка вільно орієнтується в реаліях сьогодення й перспективах швидкозмінного поступу світу, має лінгвістичний світогляд, розуміє методи наукового пізнання мовної картини світу (як національної, так й іншомовної), здатна бути ефективним комунікантом у суспільстві, утверджуючи статус української мови як рідної та державної, готова зберігати і примножувати цінності й ідеали українського народу. У вихованні мовної особистості національний колорит є невід’ємним складником, оскільки в будь-який конкретно-історичний момент ця особистість убирає в себе риси загальнонаціонального мовного типу.

Розвиток мовної освіти в кожній країні – одне з найважливіших загальнодержавних завдань. Вектор мовної політики держави відображають закони й нормативно-правові акти. 

Нормативно-правова база мовної освіти – чинні нормативні документи (закони, укази, постанови, національні програми, державні стандарти, інші акти законодавства у сфері освіти й науки), що регламентують розвиток і вдосконалення мовної освіти як складника освітньої політики держави на всіх рівнях – від дошкільного етапу до вищої школи. Серед них:

 Чинні нормативні документи мають на меті оновити освітній процес в Україні з огляду на виклики сьогодення. Ідеться передовсім про реформування мовної освіти.

Концепції мовної освіти в Україні – основоположні орієнтири, що визначають концептуальні методологічні засади навчання української мови та є підґрунтям для створення програм, а відтак підручників, навчальних посібників тощо. Укладання концепцій передбачає публічне громадське обговорення, наукові дискусії, що сприяє випрацюванню узагальнених стратегічних положень. Становлення української національної школи наприкінці ХХ ст. зумовило розробку кількох лінгвометодичних концепцій, з-поміж них:

  • «Концепції мовної освіти в Україні» (1994 р.; автори – О. Біляєв, М. Вашуленко, В. Плахотник; ) [Біляєв О., Вашуленко М., Плахотник В. Концепція мовної освіти в Україні // Рідна школа. – 1994. – № 9. – С. 71–74];
  • «Концепції навчання державної мови в школах України» (1996 р.; автори – О. Біляєв, Л. Скуратівський, Л. Симоненкова, Г. Шелехова;) [Біляєв О., Скуратівський Л., Симоненкова Л., Шелехова Г. Концепція навчання державної мови в школах України // Дивослово. – 1996. – № 1. – С. 16–22];
  • «Навчально-виховна концепція вивчення української (державної) мови»(1994 р.; автори – С. Єрмоленко, Л. Мацько) [Єрмоленко С., Мацько Л. Навчально-виховна концепція вивчення української (державної) мови // Дивослово. – 1994. – № 7. – С. 28–34];
  • «Концепція когнітивної методики навчання»(2004 р.; автори – М. Пентилюк, А. Нікітіна, О. Горошкіна) [Пентилюк М., Нікітіна А., Горошкіна О. Концепція когнітивної методики навчання // Дивослово. – 2005. – № 8. – С. 2–7];
  • «Концепція комунікативної методики навчання української мови»(2006 р.; автори – М. Пентилюк, О. Горошкіна, А. Нікітіна) [Пентилюк М., Горошкіна О., Нікітіна А. Концептуальні засади комунікативної методики навчання української мови // Українська мова і література в школі. – 2006. – № 1. – С. 15–20].

Ці та інші законодавчі акти зорієнтовані на підвищення рівня мовної та мовленнєвої культури тих, хто навчається, декларуючи неперервний розвиток і вдосконалення мовної освіти як складника освітньої політики держави. 

2. КОГНІТИВНО-КОМУНІКАТИВНА МЕТОДИКА НАВЧАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

 Когнітивно-комунікативна методика навчання мови – пріоритетний підхід до навчання мови, спрямований на вивчення мови в дії, опанування мовних одиниць у їх взаємозв’язку з процесами пізнання, мислення, мовленнєвої діяльності та міжособистісної комунікації, що вможливлює загальний професійний рівень становлення фахівця і його культуромовний розвиток.

Когнітивно-комунікативну модель навчання мови розглядають крізь призму двох її складників, як-от:

  • когнітивна методика навчання мови(від лат. cognitio– знання, пізнання) – зміщує акцент мети мовної освіти з набуття лінгвістичної компетентності на формування комунікативної та професійної через зменшення репродуктивної діяльності й посилення практичної спрямованості вивчення мови, моделювання таких навчальних ситуацій, що спонукають до різних видів мовленнєвої діяльності, сприяють формуванню в уяві кожного студента концептуальної та мовної картин світу й розумінню засобів і способів їх вербалізації. За такого підходу мовні одиниці вивчають як концепти – своєрідні ментальні репрезентації сприйнятої та обробленої вербальної та невербальної інформації, носії етнокультурної інформації, особливі знаки національної культури, що активізує пізнавальну діяльність студента, підвищує інтерес у вивченні мови, виховує національну самосвідомість, повагу до культурних надбань українського народу, бажання наслідувати естетичні та етичні норми спілкування;
  • комунікативна методика навчання мови(від лат. сommunicо–спілкуюсь) – спрямовує навчання на формування комунікативно компетентної особистості, здатної вільно й легко висловлюватися з будь-яких питань у різних сферах соціального життя, виявляючи високий рівень мовної культури, знання національних мовних традицій і комунікативної етики. Такий підхід передбачає опанування всіх форм і видів мовленнєвої діяльності, що сприяє реалізації пізнавальних і творчих професійних можливостей майбутніх фахівців.

Комунікативна та когнітивна методики доповнюють одна одну, забезпечуючи досягнення основної мети мовної освіти – формування й розвиток комунікативної компетенції кожного, хто вивчає мову, суголосно із загальноєвропейським освітніми орієнтирам.

 3. КОМПЕТЕНТНІСНИЙ ПІДХІД У НАВЧАННІ ЯК ОСНОВА СУЧАСНОЇ МОВНОЇ ОСВІТИ 

Компетенція – наперед визначена система питань у певній сфері діяльності, щодо яких особа повинна бути добре обізнана, маючи певний набір знань, умінь і навичок. Володіння цими знаннями, уміннями й навичками (відповідною компетенцією) в поєднанні з набутим навчальним і життєвим досвідом, світоглядними орієнтирами, особистісним ставленням до предмета діяльності, власне, формують компетентність людини. Тож компетентність конкретного фахівця демонструють його особисті досягнення в набутті відповідної компетенції. З огляду на це компетентність – широке поняття, яке характеризує та визначає рівень професіоналізму людини, а досягають її через набуття необхідних компетенцій, що є метою професійної підготовки фахівця, дають змогу якісно виконувати трудові функції, швидко адаптуватися до змін у професійній діяльності, набувати соціальної самостійності.

Компетентність (від лат. сompetens (competentis) – належний, відповідний) – набута в ході навчання сукупність особистих якостей людини – її знання, досвід, погляди, спосіб мислення, цінності, ставлення, мотивація тощо, що визначають спроможність успішно соціалізуватися, ефективно здійснювати професійну та подальшу навчальну діяльність і є результатом навчання особи на певному рівні вищої освіти. Отже, це багатокомпонентний термін, що охоплює, окрім професійних знань, інтелектуальних умінь і практичних навичок, ще досвід їх застосування, морально-етичні цінності, норми поведінки, професійні, світоглядні та громадянські якості особистості, поступово сформовані в процесі здобуття кожного освітнього ступеня – бакалавра, магістра тощо. Компетентність – індивідуальний показник здатності, готовності й прагнення фахівця ефективно реалізовувати свій потенціал у конкретних професійних ситуаціях, швидко реагуючи на запити часу.

У професійній підготовці здобувачів вищої освіти виокремлюють:

  • загальні компетентності(життєво необхідні, базові, ключові, спільні для всіх навчальних дисциплін);
  • спеціальні компетентності(фахові, предметні, пов’язані зі спеціальністю).

Перелік компетентностей, що їх повинен набути здобувач вищої освіти в межах кожної спеціальності, розроблено й затверджено в Державних стандартах вищої освіти як очікувані програмні результати навчання для кожного освітнього рівня. Утім, він не є вичерпним. Розробляючи освітні програми, кожен заклад вищої освіти може конкретизувати або доповнити визначені у стандарті компетентності й програмові результати навчання відповідно до певної філологічної спеціалізації. Якість підготовки фахівця через набуття відповідних компетенцій – важливий індикатор ефективного формування його професійної компетентності. 

Компетентнісний підхід – загальнодержавна стратегія в галузі сучасної освіти, що декларує спрямованість освітнього процесу на досягнення інтегральних результатів у навчанні – формування та розвиток життєво необхідних і професійних компетентностей тих, хто навчається. Компетентнісний підхід орієнтований на результат навчального процесу, який вимірюють у здобутих компетентностях як єдності узагальнених знань і вмінь, універсальних здібностей студента й готовності до інновацій і розв’язання різних завдань – від особистісних до соціальних і професійних. Тож вивчення української мови й інших нормативних і вибіркових дисциплін у закладі вищої освіти формує компетентність студента в контексті майбутньої професійної діяльності, що має міждисциплінарний, інтегративний характер.

4. СКЛАДНИКИ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ МАЙБУТНЬОГО ПЕДАГОГА-ФІЛОЛОГА 

Професійна компетентність майбутнього викладача української мови – поліаспектне поняття, що охоплює такі складники:

  • лінгвістична (мовознавча)компетентність– якісна мовознавча підготовка студента: комплекс знань про мову як суспільне явище і систему, що постійно розвивається, про зв’язок мови з мисленням, культурою і суспільним розвитком народу; розуміння метамови лінгвістики, її поняттєво-категорійного апарату, доречне вживання фахової термінології; уміння оперувати цими знаннями в професійно-педагогічній і науково-дослідницькій діяльності, здатність до мовної рефлексії;
  • мовна (лінгвальна)компетентність– свідомі й глибокі знання та вміле застосування в професійній діяльності норм і правил сучасної літературної мови на всіх її рівнях, відповідно до яких розрізняють такі різновиди мовної компетентності: фонетична, лексико-фраземна, семантична, граматична, стилістична, акцентологічнаорфографічна, орфоепічна, пунктуаційна;
  • мовленнєва компетентністьопанування всіх видів мовленнєвої діяльності: аудіювання, читання, говоріння, письма (уміння адекватно вести монолог, висловлювати свої думки, бажання, наміри, прохання, брати участь у діалогах з актуальних тем у типових професійних і повсякденних ситуаціях, розрізняти стилістичні регістри та колорити усного й писемного мовлення, грамотно і чітко продукувати усні та писемні тексти, залучати як мовні, так і позамовні (міміка, жести, рухи тощо) та інтонаційні засоби виразності мовлення;
  • комунікативна компетентність– засвоєння етно- і соціально-психологічних еталонів і стереотипів спілкування, нормативних вимог до мовленнєвої поведінки в різних комунікативно-мовленнєвих ситуаціях; уміння правильно продукувати висловлення різних типів, стилів і жанрів мовлення, логічно, переконливо вести розмову з різними комунікантами відповідно до комунікативних інтенцій, доречно застосовувати невербальні засоби спілкування; гарна дикція, вимова;
  • літературна компетентність– система знань про українську літературу і фольклор у їх історичному розвитку й на сучасному етапі, уміння здійснювати філологічну інтерпретацію художнього тексту, оцінювати художню своєрідність, естетику фольклорних творів і творчості письменника загалом як складників національної духовної культури, застосовувати основні методи літературознавчого аналізу;
  • соціокультурна компетентність– розуміння й осягнення різних складників національної культури (звичаїв, норм, ритуалів, соціальних стереотипів) у конкретних ситуаціях, ураховуючи специфіку національної культури в міжкультурному спілкуванні; знання матеріальної та духовної культури, історичного розвитку української нації, фольклору, традицій, обрядів рідного народу, уміння застосовувати культурознавчі знання у професійній діяльності;
  • педагогічна компетентність– знання актуальних проблем і особливостей реформування та модернізації сучасної освіти; уміння проєктувати педагогічну діяльність відповідно до загальнодидактичних і специфічних принципів, здійснювати науково-педагогічне спілкування з навчальної дисципліни, керувати пізнавальною діяльністю студентів, згуртовувати колектив для розв’язання освітніх завдань, планувати, контролювати й коригувати власну діяльність тощо;
  • психологічна компетентність– знання загальної, вікової, соціальної, педагогічної психології; уміння визначати оптимальні способи навчання студентів з урахуванням їхніх психологічних особливостей, формувати ціннісне ставлення до пізнавальної діяльності;
  • методологічна компетентність– знання методологічних і теоретичних основ методики викладання, традиційних та інноваційних принципів навчання і підходів до викладання; уміння визначити найрезультативніші методи, форми, засоби навчання, правильно добирати ілюстративний матеріал; уміння виконувати основні професійно-методичні функції (комунікативно-навчальну, розвивальну, гностичну, педагогічного самомотвування, самовдосконалення та самореалізації тощо), власним прикладом заохочувати студентів до співтворчості;
  • інформаційна компетентність– інформаційна культура, комп’ютерна грамотність, уміння проєктувати й реалізувати викладацьку діяльність на засадах нових освітніх інформаційних технологій, використовувати глобальні та локальні мережі, здійснювати самостійний пошук, аналіз, відбір і систематизацію необхідної інформації, зокрема й електронної;
  • дослідницька компетентність– знання методології наукової творчості, здатність до наукового мислення, уміння спостерігати й аналізувати, висувати гіпотези для розв’язання дискусійних питань, виконувати науково-дослідну роботу, здійснювати збір, обробку й аналіз фактичного матеріалу, вибирати необхідні методи дослідження, аналізувати наукову літературу, творчо інтерпретувати й осмислювати різні концепції і теорії, цитувати, рецензувати, проводити бібліографічну роботу із залученням сучасних інформаційних технологій тощо;
  • прогностична компетентність– готовність до роботи в закладах освіти різного типу і профілю, уміння організовувати вивчення мови за різними програмами та підручниками, інтернет-ресурсами, здійснювати відбір відповідного матеріалу тощо.

Формування професійної компетентності – активний процес, що розвивається на кожному етапі професійного зростання фахівця. Педагогу-словеснику важливо повсякчас працювати над удосконаленням своєї професійної компетентності, моделюючи траєкторію власного фахового розвитку. Найважливішим складником загальної професійної компетентності майбутнього викладача української мови вважають мовнокомунікативну компетентність як основу фахової ерудиції та культури спілкування.

5.  ФОРМУВАННЯ «ТВЕРДИХ» І «М’ЯКИХ» НАВИЧОК У СТУДЕНТІВ-ФІЛОЛОГІВ ПІД ЧАС ВИВЧЕННЯ МОВОЗНАВЧИХ НАВЧАЛЬНИХ ДИСЦИПЛІН 

«М’які (гнучкі, соціальні) навички» (англ. Soft Skills) – комплекс неспеціалізованих, але важливих для кар’єри й успіху в житті надпрофесійних навичок, що сприяють продуктивності в робочому процесі і, на відміну від спеціалізованих («твердих») навичок, не пов’язані з конкретною сферою діяльності. Soft Skills – збірний термін, яким традиційно позначають соціальні навички людини, що сприяють успішній соціалізації, важливі як у роботі, так і в повсякденні, з-поміж них: комунікабельність, ерудованість, креативність, адаптивність, гнучкість, терплячість, відповідальність, дисциплінованість, організованість, дипломатичність, тактовність, люб’язність, вміння грамотно висловлюватися, бути переконливим, знаходити підхід до людей, лідирувати, вести переговори, працювати в команді, особистісно розвиватися, управляти часом тощо. Soft Skills застосовуються в будь-якій професії, у будь-якій діяльності й будь-якій взаємодії між людьми. 

«Тверді навички» (англ. Hard Skills) – спеціалізовані навички, пов’язані з певною професійною діяльністю, що їх набувають під час навчання в закладах освіти, відвідуючи курси, семінари, вебінари, майстер-класи, читаючи книги та періодичні видання, у такий спосіб одержуючи специфічний досвід, напр.: знання української мови та літератури, іноземної мови, програмування, медичні знання, планування фінансів тощо). Це прямі професійні навички, перелік яких зазвичай подають у посадових інструкціях. Отже, розвиток Hard Skills допомагає опанувати конкретну професію, а розвиток Soft Skills – стати гнучким, добре соціалізованим і дипломатичним фахівцем, що створює всі умови для управління великою кількістю людей та керування проєктами. Обидва типи навичок однаково важливі, адже можна бути організованим і відповідальним, утім, не реалізуватися вповні у професії, не володіючи спеціальними професійними навичками.


 Матеріали підготувала
професор кафедри сучасної української мови 
Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Олена КУЛЬБАБСЬКА

Авторизуйтесь на сайті щоб мати можливість залишити коментар

ORCID: 0000-0002-1858-9269

ORCID (англ. Open Researcher and Contributor ID) — єдиний міжнародний реєстр учених для коректного цитування статей.

Researcher ID: C-2286-2017

ResearcherID – ідентифікатор ученого (дослідника), що дає змогу формувати список власних публікацій.

Google Scholar

Академія Google (англ. Google Scholar) - безкоштовна пошукова система за текстами наукових публікацій.

Cподобалась сторінка?

Close

Ви можете поділитись нею з друзями у соціальних мережах або надіслати посилання на неї у месенджери...