Павло Гриценко: Мовний код нової України

Сучасна мовна ситуація в Україні — це складне, дивовижне поєднання різноякісних складників, серед яких можна виділити наслідки віддалених у часі процесів, усталених традицій, творчих надбань окремих особистостей-мовотворців, і можна окреслити набір різноспрямованих сучасних дій, явищ, підпорядкованих прагматичній меті — побудові мовного простору нової держави. Цей конгломерат проявів мовної ситуації, а також чинників, які її формують, практично неможливо подати в спрощених моделях опису. І все-таки історичний коментар української мови, до якого в оцінках сучасної ситуації вдаються нечасто, може виявитися помічним.

Отож. Українська як окрема слов’янська мова вилонила з праслов’янської мови-основи наприкінці V — на початку VI ст. по Р. Х.; як і інші мови слов’янських племінних об’єднань, що проходили такий самий еволюційний шлях, зазнала об’єднання, інтегрування навколо міст-центрів організації життя спільнот, потужних цивілізаційних зрушень. Київ для наших пращурів-автохтонів став потужним військовим політичним центром, символом економічної могутності й високої культури. Важливу роль у піднесенні Києва відіграла мова й традиція писемності, про яку є надійні свідчення і для періоду ще перед офіційним прийняттям християнства. Акт хрещення 988 року продовжив і узаконив ті прояви непоодиноких випадків життя в цій вірі, які були поширені в Києві, зокрема серед вищих верств, знаті. А згадувана в літописах традиція дипломатичних зносин Києва насамперед із Візантією з укладанням текстів угод двома мовами засвідчує існування писемної традиції до офіційного хрещення.

 

Долучення до християнського світу, розбудова й употужнення церковного життя поставили перед князем у Києві та в інших князівствах питання забезпечення необхідними церковними книгами, підготування священиків, які були б навчені не тільки читати богослужбові книги, а й володіли необхідними прийомами тлумачення Святого Письма, риторичним мистецтвом проповідництва. Так постав доволі великий клас книжників, які здатні були читати, переписувати, художньо оформляти й оправляти книги, призначені для забезпечення церковного життя.

Що це було широке коло грамотних людей, які добре знали старослов’янську й інші мови, свідчить забезпечення всіх тогочасних християнських храмів необхідними книгами. Без таких книг церква не могла бути освячена й розпочати діяльність. З Євангелієм направляв князь своїх посадників у залежні від центру ближні й дальні міста: із посадником їхав священик і помічники, а з ними — усі необхідні книги. З Євангелієм, молитовником полишали батьківський дім князівські доньки, виїжджаючи в інші держави після одруження. Потреба в книгах і в підготовлених книжниках зростала з кожним роком.

Створення та поширення книг доглибно змінило життя княжих і релігійних центрів, виформувало потужне інтелектуальне й культурне середовище давніх українських міст, зміцнювало князівську й церковну владу та уґрунтовувало державу. Водночас князь і церковні ієрархи створювали передумови, зокрема економічні, необхідні для діяльності скрипторіїв (центрів переписування книг) при княжих дворах, монастирях, закладали й утримували школи, де навчали мистецтву книгописання. Відгомін широкої обізнаності з письмом, грамотністю доносять написи (графіті) на внутрішніх стінах багатьох храмів, зокрема й Софії Київської, залишені вірянами та сповнені прохань до Господа про заступництво й допомогу. Книга, слово стали відігравати організаційну й інтегрувальну роль у Державі.

Писані на пергаменті давні книги були вельми дорогим проектом. Для князя і церковних очільників це були великі економічні вкладення в книгу, освіту. На щастя, згодом вони перетворювалися на нову якість — посилення могутності Держави й Церкви. Історичні писемні джерела різних країн, з якими підтримувала зв’язки Україна-Русь, засвідчують, що на зламі І і ІІ тисячоліть Київ оцінювали як потужний центр Східної Європи. Таке сприйняття Києва й інших княжих міст-центрів ґрунтувалося не тільки на славі виграних битв і вдалих воєнних походів князя, на кількості приєднаних упокорених у боях нових територій, а й на самоочевидному розквіті містобудування, величі розвитку книжності, що впадало в очі кожному прибульцеві. До нашого часу збереглися книги ХІ і наступних століть не тільки церковного призначення, а й численні світські твори — від літописів (зокрема «Повість минулих літ»), релігійно-філософських трактатів («Слово про закон і благодать» київського митрополита Іларіона), художніх текстів («Слово про Ігорів похід») та зразків юридичних текстів («Руська правда») тощо. Навіть ескізний перелік текстів різних жанрів і стилів, у яких використана як старослов’янська (привнесена з християнством) мова, так і давньоукраїнська питома, виказує складну картину мовного життя наших пращурів. До цього додаймо місцево закорінене усне повсякденне мовлення, а також високорозвинений різножанровий усний і пісенний фольклор, який мав свої особливості.

Такої широкої та жанрової різноманітної писемної спадщини не має багато народів Європи. Не мають такої глибокої спадщини й наші сусіди — росіяни. Саме тому ще від кінця XVII, особливо від початку XVIIІ століття питання боротьби за писемну спадщину Києва стає одним із центральних у діяльності очільників Росії. Нагадаємо, що 1720 року Петро І видає указ про направлення в усі монастирі Російської імперії «сведущих людей для просмотра и извлечения древних рукописей и книг исторических». У наступні десятиліття і століття вивезення писемних пам’яток з України до Росії було послідовним і системним. Тому не випадково, що більшість писемних пам’яток, і навіть Остромирове Євангеліє 1056—1057 зберігається в Росії. Звичайно, частина цих пам’яток була надрукована (не завжди якісно, з мовними виправленнями, а то і в довільних копіях, які робили дяки-переписувачі). Питання повернення пам’яток досі залишається відкритим. Але ще більше питання — вивчення, інтерпретація цих пам’яток, наукова неупереджена оцінка як власне мовних фактів, так і їх суспільної значущості.

Панівна російська ідеологема про «єдність трьох братніх мов» формувала моделі дослідження історії східнослов’янських мов. Історію російської мови писали від давньоруського (княжого, київського періоду) і впродовж пізніших століть аж до витворення нової російської літературної мови. Історію української та білоруської мов можна було писати лише з 14 століття. Ця доктрина знайшла втілення в спеціальних словниках — Словарь древнерусского языка 11—13 веков, Словарь русского языка 11—17 веков. Натомість українцям було дозволено створити словник XIV-XV століть. Інші спроби оцінювали як крамолу, прояв «українського буржуазного націоналізму». Годі говорити, що непосвячений у деталі історичних і державницьких перипетій західний читач не може без спеціальної підготовки розібратися в тому, де правда, а де олжа. Тому сьогодні так легко кремлівським агентам апелювати до західної аудиторії, малюючи схеми розвитку східнослов’янських мов у вигляді єдиного дерева, що виростає з давньоруської мовної єдності та стовбур цього дерева — це російська мова, від якої буцімто й походить значно пізніше мова українська. Що це не так — справжнім науковцям добре відомо. Але не вони ухвалюють остаточні політичні рішення і не визначають лінії поведінки керівників держав стосовно таких інформаційних матеріалів, що так послідовно й щедро вкидають кремлеботи у світовий інформаційний простір.

Треба зрозуміти, що в історії української мови були часи спадів, і такий спад настав після навали загарбників-кочівників у ХІІІ ст., коли на тривалий час було втрачено особливу роль Києва як політичного центру, загальмовано висхідний розвиток мови. Проте це не могло остаточно зруйнувати фундаментальних досягнень розвитку мови, книжності, культури попередніх століть. На цій основі продовжується розвиток української мови в наступні століття: постає книгодрукування (від 1574 року) з використанням паперу, а не дорогого пергаменту. На новій хвилі піднесення формується мережа навчальних закладів, у яких вивчення мов, створення нових різножанрових текстів і перших на наших землях мовознавчих досліджень стали справою звичною. Інтелектуальний дослідницький потенціал українців виявився в створенні нових праць — Лексиконів («Лексикон словенороський» Памва Беринди (1627), «Граматика слов’янська» Мелетія Смотрицького (1619), нових тлумачень Святого Письма. Особливо необхідно відзначити важливі кроки в зближенні церковнослов’янської і простої (народної) української мови, що особливо яскраво виявилося в рукописних Євангеліях, Псалтирях, інших богослужбових книгах, а не лише у світських (секулярних) текстах різного спрямування (філософських, художніх, наукових, енциклопедичних). Київ, Україна знову набули статусу інтелектуального центру, який був і давнішим тут у Києві й інших княжих містах ще на початку тисячоліття. Випускники Могилянського колегіуму, ченці-просвітителі Києво-Печерської лаври, інших українських монастирів несли світло знань у сусідні землі, зокрема й у Московію. Це історично незаперечні факти. Проте про них легко забувають, коли вдаються до маніпуляцій і підносять особливу роль Росії в розвитку мов, культур усієї Російської імперії.

Чорно-білий період історії від кінця ХVІІІ століття до 1917 року — це період, коли світлі уми українців намагалися все зробити, аби утвердити й розвинути українську мову, музику, театр, архітектуру, науку, але при цьому їм відмовляли у праві здійснювати цю священну справу чи реалізовувати ці священні ідеї рідною мовою. Лозунг «Не было, нет и быть не может» української мови й українського народу — це не витвір середини ХІХ століття, а центральна ідеологема російської імперії з моменту її формування й употужнення. Тому цілком закономірно, що сьогодні, коли прагнення відновити імперію (бодай у залишковому варіанті) живить ідеологію кремлівських очільників, нав’язування цієї доктрини в медійному просторі залишається актуальною і, на жаль, дієвою в гібридній війні Росії проти України. Саме ця ідея проступає у нав’язуваному сьогодні свідомості українців виразу «какая разница», саме ці ідеї намагалися закріпити в мовному законі «Про засади державної мовної політики», який Конституційний Суд скасував 2018 року.

Про це необхідно пам’ятати кожному громадянинові України, аби правильно розуміти сутність поширюваної інформації, свідомо диференціювати правду і кривду.

Іншим типовим напрямом в інформаційній боротьбі проти України є поширення поняття «руськоязичноє насєлєніє», яке не є поняттям юридичним, а лише становить вдалий мовний засіб неоімперської риторики. В Україні, як і в інших колишніх республіках СРСР, є чимало громадян, які не є росіянами родом, проте використовують у щоденній комунікації російську мову.

Правда про походження саме таких груп громадян полягає в тому, що в них чи в їхніх батьків свого часу насильницьки було відібрано право робити кар’єру, будувати своє життя рідною мовою. Згадаймо близьке минуле: університети й інститути в Україні були майже всуціль російськомовними. Відгомін цієї ситуації ми маємо й сьогодні у формі спротиву повноформатного утвердження української мови на університетських кафедрах, де ще досі є чимало викладачів, які хоча не декларують російськомовність, проте послідовно її практикують. Донедавна здобути вищу освіту в Україні, а відповідно — змоделювати своє майбутнє, можна було тільки в опорі на російську мову. Такою була реальність, коли національній мові відводили лише декоративну роль. Навіть твори художньої літератури рідними мовами спекулятивно використовували як свідчення «розквіту національних мов». Нагадаємо, що служба в армії, силові структури, навіть спорт були тільки російськомовними, а сектор розваг, теле- і радіомовлення — здебільшого російськомовними. За таких умов не могло не статися глибинних трансформацій у мовній свідомості, у мовній практиці, в історичній пам’яті, у парадигмі культурних пріоритетів: скрізь панувала ідея російськоцентризму, вищості російського над національним.

З таким кодом мовного життя стала Україна на порозі своєї незалежності.

Лише небачені зусилля патріотичних сил, провідників нації з-поміж інтелігенції, професійних борців за незалежність, які почали повертатися з таборів радянського ГУЛАГу, надали нове звучання проблемі української мови, її ролі в розпросторенні національних ідей і піднесенні національної самосвідомості. На прапорі незалежної України проступає словосполука УКРАЇНСЬКА МОВА! Ми прочитуємо ці слова на синьо-жовтому полотнищі нашого прапора, бо саме з боротьби за українську мову виростав рух за українську державу наприкінці 80-х — початку 90-х.