Стежка пам’яті нашої, що навправці до рідних поверта
Провідна неділя, або Радониця, Гробки, Опроводи – за народним календарем тиждень після Великодня
Пом’янімо рідних.
Пом’янімо вчителів.
Пом’янімо всіх, хто покоїться під кам’яним хрестом...
Тримаю в руках четверту книгу журналіста Василя Кривого «Козиряни: Народознавчий роман-хроніка про село і його людей» (Чернівці : Місто, 2016. – 488 с.). Добірне публіцистичне слово нашого краянина про справічний сільський солцесхід, а відтак про ΑΩ (альфа й омега) людського життя знайшло затишок у палітурних обладунках цього видання. Авторські рядки, без сумніву, співзвучні нині з думками й почуваннями всіх православних, які підтримують давньоукраїнський звичай поминання рідних по крові й духу людей, долучаються до сумножинного походу пам’яті до стражденного місця, міченого хрестом:
«Ніби вчора була весна, а насправжки вже літо гойдається на місточку, за яким осінь босими листочками ходить по шовковій траві. Як завтра, дивись, у просині осені розпливатимуться білі павутини Бабиного літа.
Невгамовно проминущі пори року.
І життя. То зеленосно брунькувалося, то швидкоплинно листопадиться.
Істинна філософія буття: весна народжується взимку, літо – навесні, осінь – влітку, зима – восени. Так було справіку. Й повік-вічно так буде. Тільки нас уже не буде на грішній землі. /.../
Часові, кажуть, підвласне все. У тому числі й людська пам’ять. Хоч би яке горе людині, а минають роки – й гострі грані стираються. Ніби й чіпка пам’ять, а все-таки задавнена часом, прикидана щоденними клопотами. Заростає-рубцюється стятий стовбур живучого дерева. Якщо й простежується зранений рубець, то тільки до якоїсь там гілки-коліна. А далі крислатою кроною розростається й плодоносить молоде гілля, першопочаток якого – від одного, на всенький рід-родину спільного корінь-стовбура».
У сповідному поклоні вічних боржників стоїмо. І дивляться на нас, живих, із портретів рідні й мудрі очі – обереги святості. І горять незгасним полум’ям свічки скорботи нашої. Не воском – сльозами скапують жалобні свічі.
