Ніна Царук. Білі крила душі: «Мій принце... Ти не любиш пишних слів...»
Вивищує завжди любов свята, кохання манить голубою даллю...
Ніну Василівну Гуйванюк, випускницю філологічного факультету Чернівецького університету (1972), доктора філологічних наук, професора, авторку сотень статей і кількох десятків мовознавчих книжок, знають по всій Україні та за її межами. Поетеса Ніна Царук (Гуйванюк) відома поки що небагатьом. «У її віршах багато життєвої конкретики, автобіографічності того, що називають історією ліричного героя, і, що, власне, найбільше зацікавлює читача», – написав у передньому слові «З роду нареченого по-царськи» Богдан Мельничук.
Солідаризуючись із авторитетною думкою рецензента, уважаємо, що багатогранність таланту Ніни Царук ‒ у дарі «заряджати» звичайне слово енергією самовідкриття, образного самоздійснення через зрощення з іншими словами для того, щоб виповісти найзаповітніше, отой «світ світів», що в тобі, у твоїй душі, у твоєму «Я». А в жіночій душі – дивовижний букет почуттів до єдиного, Богом даного, Чоловіка – Степана Гуйванюка, якому в єдиній прижиттєвій збірці «Душі моєї білий птах» (2012 р.) присвячено найзворушливіші рядки понад 20-ти віршів. Це поетичний гімн любові, коханню, щирості стосунків двох, по суті, цілісна лірична драма з перебігом полярних настроїв, що дзвінко сплескують і б’ються об два береги Життя...
Не живу, а танцюю...
...Я з тобою танцюю на чужому весіллі.
Молодий з молодою у центрі і МИ...
Твій закоханий погляд вперше в душу впустила.
І ми в парі уперше між чужими людьми.
Перший танець з тобою під музику вальсу.
На плечі – несмілива твоя рука...
Ніжний доторк грудей твоїх в серці зостався
І цей спогад, що ніжно так душу торка.
... Я з тобою танцюю вже на нашім весіллі.
Найщасливіша в світі, бо ти тільки МІЙ.
І взаємне кохання – не чаклунське чар-зілля,
А дарунок від Бога – цей любові напій.
...Все життя не живу, а танцюю з тобою.
На плечі відчуваю твою руку. І знов
Нас танок цей веде і зоветься судьбою,
І дарує надію на вічну любов.
* * *
«Танець закоханих», художник Жозефіна Уолл.
Мені приснилося, що я трава...
Мені приснилося, що я трава...
Я проросла, а ще навколо сніг.
Тулюся до твоїх в чоботях ніг...
Тепла шука душа моя жива...
Мені приснилося, що я трава...
Мені приснилося, що я трава...
Так щедро врунюсь зеленню отав.
А ти з косою наді мною став.
Росою – сльози чи мої слова...
Мені приснилося, що я трава...
Мені приснилося, що я трава...
Болять печалі. Скошена. Дарма.
Без тебе осінь чи уже зима...
Чи чуєш? Я під снігом тут жива...
Весни чекаю знову. Я – трава.
* * *
«Брусниця. Перший сніг», художник Олена Бокарева.
Моя троянда паперова...
Ти якось ввечері приніс
Великих дві троянди в росах.
Червонопромінну – Мені,
А Їй – розлуку жовтокосу...
Вона, здивована на мить,
Троянду жовту гладить ніжно:
«Чарівна росянко, омий
Мої надії безнадійні...»
Мені ж так радісно. Нехай
торкну я ніжність пелюсткову.
Ой, зникли роси... Ба, суха,
Моя троянда паперова...
* * *
«Ружа», художник Василь Лопата.
Ой, ішла я згадками...
Ой, ішла я згадками. Заблудила.
Скільки рос зійшло. Де стежки – трава все покрила...
Лиш берізка, як колись, біла-біла...
Ой, ішла я згадками. Заблудила...
Твої кучері в руках... Чи наснилось?
І ромашки пелюстками – «Ви ж любились...
А чому ж тепер сама? Де твій милий?»
Ой, ішла я згадками. Заблудила.
«Довго тут блукав. Він тебе шукав. Не зустріла?»
Ой, ішла я згадками. Заблудила.
* * *
«Жінка», художник Василь Лопата.
Якщо не сонце в долі я твоїй...
Якщо не сонце в долі я твоїй,
Можливо, холодно тобі свічу я,
То погаси мене, коханий. Чуєш?
... Якщо не сонце в долі я твоїй...
Якщо не пісня в долі я твоїй,
Лишила сум, не радість світанкову,
Забудь мене. І вже не клич ніколи...
... Якщо не пісня в долі я твоїй...
Як не кохання в долі я твоїй,
То не карай мовчанням, а скажи лише,
Що не мене ти любиш, любиш іншу...
... Як не кохання в долі я твоїй...
* * *
«Берегиня любові», художник Хачатрян Меружан.
Життя біжить, мов лань зеленим полем...
Життя біжить, мов лань зеленим полем.
А я тебе чекаю із доріг.
Любов моя не раз пройметься болем,
Що від розлук її ти не зберіг.
Стоїть фортеця на краю чекання.
І край вікна душа моя жива.
Вже квіти висохли, і жовта вже трава,
Та пломеніє цвіт мого кохання.
Та чи потрібне це тобі зізнання,
Мій принце? Ти не любиш пишних слів.
Та знай, що ти єдиний запалив
Ці почуття – і перші, і останні.
* * *
«Оксамитова ніч. Дух любові», художник Віктор Зарецький.
Мабуть, доля мені до тебе...
Мені до тебе через літо...
Перейду через спеки й зливи,
Хай гуркочуть громи в дорозі...
Я щаслива ітиму нивами,
Слухать голос твій в тихім колоссі...
Мені до тебе через осінь...
Пролетять журавлі ключами.
Буду з сумом їх проводжати
Буду довгими снити ночами
Листопади з твоїми листами.
Мені до тебе через зиму...
А мої почуття не мерзнуть,
В них тепло твоїх рук і слів.
Я чекаю тебе, як береза на березень,
Як сонце на спогад, що не відболів.
Мені через вéсну до тебе...
Злине ластівка перша в небо.
І злечу я на крилах нашої стрічі,
Тільки ти кохай мене вічно.
Мабуть, доля мені до тебе...
* * *
«Поцілунок», художник Віктор Зарецький.
Слова
В житті нема абстрактних, штучних слів,
І пустозвуких, що ідуть між люди.
Є лиш конкретні, що із почуттів:
Люблю чи поважаю, чи забуду...
Є горе, щастя, смуток, Я і Ти,
Конкретніші, ніж дім чи стеля, стіни...
Є здрастуй і пробач, прощай, прости –
Слова, що з них складається ЛЮДИНА.
* * *
«Майже шербурзька – червона парасолька», художник Даніель Дель Орфано.
Життя прожить – не поле перейти...
Життя прожить – не поле перейти...
А що таке життя? Це ночі, дні,
Земля і небо, люди, Я і Ти,
Життя – всміхнеться хтось мені, тобі...
А якщо сум? Пересумується.
А якщо біль? То відболить.
А якщо хмарки враз нахмуряться?
– Їх сонце прояснить.
Не лиш голубінь у життєвому морі.
Є і бурі, й вітри. І як будуть нові,
Пам’ятай: коли горе – на двох – половина лиш горя,
Коли щастя – на двох – буде радостей дві.
* * *
«Ніжність», художник Вільям Хенритс.
Як мені без тебе...
Як мені без тебе горе згорювати?
Як мені без тебе сплакати жалі?
Як мені без тебе, як велика хата?
Як мені без тебе жити на землі?
Поділюся щастям – в мене є багато.
Подарую весни сонячні – візьми.
Тільки будь зі мною в будні та у свята,
Тільки ти зі мною не стомись.
Бо мені без тебе літ не злітувати,
На кленовім мості не зустріть весну.
Знай, що я без тебе, як без діток мати,
Що в безсонних ночах не шукає сну.
Пісня моя, доле, як з тобою легко.
Я боюсь: без тебе щастя обмине.
Завше будь зі мною в парі, як лелека,
Як відлинеш у вирій, – не забудь мене.
* * *
«Воскресіння. Душа Алли Горської», художник Віктор Зарецький.