Галина Тарасюк. У всежіночній знаді: «Перейти – молодою і впертою – перевали круті...»
Де б ти не був і звідки б ти не йшов, куди б не слалася крута дорога, на верховини рідного порогу хай приведе тебе моя любов
Поезія Галини Тарасюк, випускниці філологічного факультету Чернівецького державного університету (1974), народжується здебільшого не з абстрактних ідей, не з раціонального мудрування, а суто по-жіночому – із живого, імпульсивного враження, емоційного переживання. Їі лірична героїня – наша сучасниця з непростою долею, з неординарною душею, з незвіданим, часто незбагненним космосом – своїм макро- й мікросвітом, – над яким авторка піднімає покров таємничості. Пізнання свого «Я», калейдоскоп почуттів до всього сущого, стосунки з дорослою донькою, метаморфози в людському житті й природі... Самобутня поетеса вміє знайти незвичний ракурс бачення, немовби заглянути за невидиму грань, відкрити там те, що таїться в глибинах явища й показати його в розвиткові. Прикладом до цих слів можуть бути прекрасні вірші зі збірки «Сотворіння гнізда».
-
Доля
Скільки раз здавалося – стіна.
Скільки раз здавалося – до стінки
доля знову ставить тебе, жінко,
не спитавши, в чім твоя вина.
Але зрідка й на твоїм віку
та, що була ворогом і катом,
обгорталась правди адвокатом
у годину кривдну і гірку.
Все було... Тож не буди гордині,
бо життя – нарешті це збагни –
епізод столітньої війни
з ницістю людини – у ЛЮДИНІ.* * *
Ніжність у портретах Бек Уіннел. -
Усі твої дороги...
Усі твої дороги – повз мій дім,
засипаний по самі вікна цвітом.
Усі твої дороги – повз мій дім,
засипаний по самі вікна листям.
Усі твої дороги – повз мій дім,
засипаний по самі вікна снігом...* * *
«Казковий будиночок», художник Марта Белл. -
Амбіції
І не бажати,
і не мати
нічого в світі – тільки те,
щоби дитятко цілувати,
неначе вірші видихати,
де кожне слово – золоте.
І не бажати,
і не мати
нічого в світі – тільки це:
писати вірші, так писати,
щоб кожне слово цілувати,
немов дитиночки лице.* * *
«Жінка з немовлям», художник Альберт Анкер. -
Дитинства спомин...
Дитинства спомин – танець під дощем.
«Велика виростеш» – сміється з ґанку мама.
«Невже таке було?» – сама собі не вірю
й кричу дочці: «Не йди під дощ!
Не виростеш! Не йди!»* * *
«Шелест дощу», художник Леонід Афремов. -
Дочка
Висока (ти завжди заздрила високим жінкам),
Кароока (ти теж карооким заздрила),
впевнена (як ти заздрила впевненим!),
вродлива (ти не була такою)
скаже строго і холодно (ти не сміла так
розмовляти з матір’ю):
– Ти ніколи більше не вийдеш заміж,
навіть знову за нашого батька.
Весільні шовки до лиця молодим,
і шлюбні кайдани лиш на юних зап’ястях –
срібні браслети.
– Боже, та я й не думала... (як вибачливо
і розгублено тане твій голос!)
– Я знаю... (ти ніколи не знала,
що думає твоя мати).
– Я знаю, а кажу це просто так,
для профілактики,
щоб ти не чулася нещасною і самотньою.
– ?!! (ти ніколи не була такою доброю,
чуйною, мудрою дочкою своєї матері).* * *
«Автопортрет», художник Зінаїда Серебрякова. -
Двері навстіж...
Двері навстіж: – Ну, здрастуй. Заходь.
Ні про що не спитаю.
І вітри повертають на кола свої.
І вітри повертають.
Повертають в гніздов’я шпаки і орли,
Повертають лелеки.
Завертає за кожен забутий поріг
шлях з варягів у греки.
Повертають з просторів морських кораблі
до терплячих причалів.
Повертають кохані... Вертають туди,
де вже їх не чекали.
Прихилившись плечем до одвірка, стоїш –
ні про що не питаю.
І вітри повертають на кола свої.
І вітри повертають.* * *
«У країні дельфінії», художник Олена Юстина. -
Від пересудів...
Від пересудів, пліток і обмов,
Від поглядів лихих і завидющих
Рятуймося в біблейськи юній пущі!
Спасаймо нашу палахку любов!
Але які колючі райські кущі!
На срібнім листі проступає кров...
І зветься первоцвіт – болиголов,
Болидуша... І наші дні грядущі:
На чорнім – біле, і на білім – чорне
Поділяться на «завтра» і на «вчора».
Та поки що відпущений нам строк,
І праліс світиться рожевим рястом,
І погляд сяє нелукавим щастям,
І дивиться душа з-під оболок.* * *
«Романтика», художник Karen Tarlton. -
Перейти молодою...
Перейти – молодою і впертою –
перевали круті –
хай це буде останнім безумством
у моєму житті.
Перейти – хоч живою, хоч мертвою –
цю вогненну ріку –
хай це буде останнє безумство
на моєму віку.
Пережити безумства смертельну,
окаянну вину –
хай це буде останньою милістю
мойогó талану.* * *
«Сучасниця», художник Марта Бельмега. -
Вінок із тернів і зірок
/.../
Жінки мого народу, перед вами
Я – жінка, гордо голову схилю:
– Спасибі вам за добрі руки мами,
Зіниці доні, що проміння ллють.
Крізь непроглядь часу, обвали й злами,
Крізь катаклізмів окаянну лють
Цвів мужності незгасний ломикамінь
І сивий ранник нашого жалю.
На ворохобних долі перехрестях,
Плодами труду нашого рясна,
Земля любов’ю вашою воскресла,
Дитинним сміхом вруниться весна,
І є у мене подруги і сестри,
І я на цьому світі не одна.* * *
Картини з експозиції виставки Катерини Білетіної «Український портрет». -
Щастя сутність
Прокинутися вранці, як завжди.
Злякатись радісно: «Чи не проспала?!»
З криниці витягти ще сонної води.
Подумати: «А ще й роса не спала».
Дітей вмивати. Бігти на город.
Губити кроки у зеленім шумі.
Забувши враз про тисячу турбот,
ловити серцем пряні біоструми зела і плоду.
Молодих вітрів мугикати веселі гами.
Картоплю мити в цинковім відрі
і озиватися на рідне: «Мамо!».
І відчувати в небі й на землі
Свою безмежну лагідну присутність.
Наївно дивуватися до сліз:
яка ж вона банальна – щастя сутність!* * *
«Жіноче щастя», франц. художник Faby Artiste. -
Єдине прохання
Біль, і той ласкавіший –
він серцю дає просвіток.
Покинь моє серце.
Скорбота, і та чуйніша –
вона небо душі дарує.
Покинь мою душу.
Печаль, і та добріша –
вона забувається.
Покинь мою пам’ять.
Горе, і те милосердніше –
воно минається.
Покинь мою долю.* * *
«Жіночий портрет», художник Володимир Волегов.
«У своїх віршах, новелах, повістях і «маленьких романах» Галина Тарасюк може бути різною: наївною, сентиментальною, меланхолійною, ніжною, іронічною, саркастичною, безжальною, гнівною – але вона ніколи не може бути байдужою. У кожен твір вона вкладає часточку своєї душі, своєї любові і свого гніву. І ця душевна енергія не пропадає безслідно, вона передається читачеві і зігріває його» (Петро Рихло. Любов і гнів Галини Тарасюк // Буковинський журнал, 1996, № 1–2).
* * *
Замість епілогу...
Тож, дай нам, Боже, чесно вік прожити,
і не схоластикою праведних ідей –
любов’ю ніжною і вірою в людей –
усіх навкруж навчитися любити...
