Віра Китайгородська. Осінній шкіц: «Це дивна мелодія смутку, це ніжна, печальна пора...»

Грає мольфар літу пізній вівать
Для сторонських, ніби на храму.
Наслухають птахи і не вірять
Ні сопівці-дівці, ні йому.

А він так видуднює прощання,
Ніби сам виходить за готар,
І тремтить від плачу просинь рання,
І Катріна міряє кептар.

Лиш спокійно ще лежать у листю
Розпашілі з ночі гарбузи.
Не дзвонили в церкві на Пречисту,
Не стрічали з вереснем вози.

* * *

Ця фудульна мохната бджола
Ціле літо не спала, не пила,
Перша моша з чужого села
Лиш до хати зарібок носила.

Прокидається сонце в пилку,
То на ньому гніздилися бджоли,
І гуляли вітри в вітряку,
І за мливом ішли до стодоли.

І носили в подолах той пил –
Перемелене світло і тіні,
І стояв молодий дев’ясил
Біля мальви на лівім коліні.

Це зробила фудульна бджола,
Нашуміла – збудила планету,
Захмелила село, замела,
І чекає в саду на ранету.

* * *

Моша (молд.) – повитуха

Одцвітає айстр нетлінний ряд,
Мерехтить вогнем – теплом прощання –
Осені ліловий маскарад,
Веремія вересу остання.

Час злетів, як стрикоза з боліт,
Навскоси, прозорим блиском крилець,
Срібним димом огорнувся світ
І лежить на вістрі, як лінивець.

Хто його розбудить і коли?
Хто розважить холод і дрімоту?
Пізні айстри синьо одцвіли
І чекають вітру і польоту.

* * *

С. В.

Гусне небо, як повидло слів,
Із горішком місяця в позлітці.
Ти для мене сіна накосив,
Насушив тумани на верітці.

Я тепер ним дихаю, бджола,
Що зимою не схотіла спати.
Я у квітах сих давно жила,
Навіть не заходила до хати.

Любий мій, се сіно – шовку звій,
З відсвітами сонця, що сідає.
З неба іній скапує, як лій,
І мороз на арфі сливи грає.

А мені не холодно зовсім,
В мене повінь сіна вища й вища.
І до неба, може, чисниць сім,
І немає піді мною днища.

* * *

Чи́сниця, і, жін. Десята частина (три нитки) пасма.

* * *

Коли забракне осені сумління
Носити у подолі яблук зграю,
Принишкне на подвір’ї жабуриння,
Присохне сінокіс до небокраю.

І лише рута тиха, непримітна
Збиратиме павучі сльози в жмені,
І стрикозонька-кумонька залітна –
Складе на грудях крилечка зелені.

Пора прощатись. Але де те слово,
Щоби усім сказати: «Треба ждати!»
Вода рябіє стигло-мармурово
Гряде орда по золото в Карпати.

* * *

Чи я була така глуха чи дика,
Закачаніла, може, як рілля,
Що не почула: острів мене кликав,
Хитав мені ліщиною здаля.

Він уродив горішків сизобоких,
Мережкою зеленою вгорнув.
Приходь, бо осінь, до зими – два кроки,
І сінокіс у сіні затонув.

І він мені так пах ізвідкись, скраю,
З-під неба, що впирається в стовпи,
Де ясенові ободи до раю,
І хмар зелені чуйстрані снопи.

Перечікую. Може, дощ
Може, крапель ще п’ять і тільки.
І строкатий плескатий плющ
Тягне в небо свої голівки.

А до неба! До неба – мить.
Може, й менше, немає миті.
Небо зараз до нас летить –
І ми в ньому плющем умиті.

Із хвощами, із чебрецем,
З паленовим намистом глоду,
Ми прилипли з дощем лицем
Й потопаємо у свободу.

В. М.

А плаїв, Василю, а кичер,
А дощів, а вранішніх туманів...
А у мене є лише один Дністер –
Біла бинда до моєї мами.

І пірнули в часі острови,
І стежки, замулені водою,
Хочеш жити, світе, тут живи,
Коником стрибай між лободою.

Тут тя не впіймають у сильце,
Не змережать гамівну сорочку.
Жовтобрюшка відкладе яйце
У гніздо, під виноградну бочку.

А настурцій ранішній розлив
Вигоїть з душі печальні рими.
Тут до мене янгол говорив
По-слов’янськи, ятями старими.

Тут не видно хвої, лиш вали
Кам’яні до неба, аж до царства.
Тут був кожен чистим і малим
І не знав, що в світі є митарства.

Підпирає півнеба пражина,
Розвидняє звідтіль півсела.
Тут постане копиці вершина –
Чорногора із сіна мала.

До зими захиталися віти
І посипали смутком терпким,
Ходять айстри городом, як діти,
І стає він від цвіту видким.

Домлівають під грушею груші,
Добирає тепла виноград,
І скатраня на плоті досушить
Синій вітер, колись конокрад.

А я хочу побачити тету,
Що наткала зі звої веріт,
Ту боянську ціпку Лисавету,
Що вгорнула в катрінки півсвіт.

Її руки із прожиллям поля,
Її очі з вологою рік.
Чи казав їй, що ти – моя доля,
Хоч один золотий чоловік?

– Се на тебе так осінь туманить.
– Се на мене так плине зима.
Я люблю сесю землю, як маму,
Я – чорнозему грудка сама.

О, цей ласкавий листопад,
Це листя тепле між огнями.
Зійшов у глиб останній гад
І зачинив останні брами.

Стояв так довго листопад,
Немов у церкві для спокути,
І зеленів де-не-де сад,
І мерехтів каганчик рути.

Він ще чекав когось згори,
Може, якусь бджолу незриму,
І пив живицю. І з нори
Тепло викурював на зиму.

Землю вмито, як перед вінчанням,
Ходить сваха горда і німа.
Осінь. Час прощання і вищання
У ріці весільного в’юна.

Осідає небо на коліна,
Вже його видніє сьомий шар,
Там гуцули ще згортають сіна,
Ще бринить калиновий пожар.

Землю вмито. Вдягнено у плахту,
У сорочку довгу – нижче хмар,
Сват рубає дров на пізню ватру
І рихтує плетиво кошар.

Гусне час, як гуслянка у дзбанку,
Хто її засватає й коли,
Цю Маланку, Василеву бранку,
Що вкриває скатертю столи.

Який легкий прощання час,
Як лист із клена.
Летить і розважає нас:
Пора спасенна.

Пора заходити в туман,
В киплячу тишу,
Пора пірнати в океан
В попідкопиччю.

На дно, в кошару, де сіна,
Уже шурхочуть,
Де до церковного вина
Обручі точать.

Де вранці знудиться вівця:
Се хто у сіні?
Де перша зірка панотця –
На Верховині.

Коли осипається листя
І шепче прощально: «Спаси!»
Троянда стоїть гонориста,
Не чутно їй ті голоси.

Але як подужчає вітер,
Надме свої щоки й уста,
Пелюстя осиплеться тихо,
Де паморозь мліє густа.

Повільно заходять тумани,
Як сиві старі чабани,
І довго чаклують над нами,
І листям шурхочуть вони.

Накриють троянду вуаллю,
Напнуть на смереку турпан.
Шануйтесь, туркені печалі,
Тут грудень – ваш сторож і пан.

Це дивна мелодія смутку,
Це ніжна, печальна пора,
Бери собі яблука грудку –
Червоний вогонь снігура.

Коли лягає білий дим –
Душа натомленого листя,
Коли змиває снігу грим
Гора нужденна і пречиста,

Коли зринає в вербах хміль
І червоніє на узвишші,
Коли стає солодка сіль
Густої і старої тиші, –

Ти хочеш вітру! Ти смичком
Його, розніженого, будиш
І торкаєш йому смерком,
І на вогні палиш і любиш.

Бо він розвіє білий дим,
густу, стару, пархату риму
За поцілунок, за калим,
За неба лінію незриму.

Будь, як пташка. На крихтах живи –
То не матимеш втрат і страждання,
Звий гніздо із болота й трави,
І співай. І співай про кохання.

– А мисливці, а круків орда,
Чи не схочуть тебе вполювати?
– Та у мене лиш зерна й вода,
Нічим здобиччю міх набивати.

– А як з’явиться в тебе пташа,
Що ти зможеш йому передати?
– Будь щаслива в гнізді з комиша
І учись про кохання співати.

Хто вона, ся панна ностальгія,
Що із вашим серцем має шлюб?
Може, неприкаяна повія
Чи черниця – бранка ваших губ?

Може, вона хоче душу пити,
Лоскотати ваш невільний сон?
Може, вона хоче замулити
Ваш до блиску пишний Едмонтон?

Може, вона хоче чебрецями
Затулити ваш високий стан?
Може, вона хоче до нестями,
Щоби ви її признали сан

І сказали: «О, моя княгине,
Я без тебе – тріска на воді»?
Вже прощання, наче повінь, рине.
І несе настурції руді...

* * *