Михайло Ткач. Світ краси і правди: «Якщо зерно добре – буде жито, Якщо слово щире – буде жити!»
«Не дай, щоб у серці постаріла мрія, Складаючи крила в журбі...» (М.Ткач)
Михайло Ткач (1832–2007) – Шевченківський лауреат, народний артист України, «письменник щедрого й різногранного обдарування, утіленого в поезії, кіносценаріях, перекладах, публіцистиці, прозі. Він очолює когорту найплідніших українських поетів-піснярів сучасності», – так оцінив творчий доробок буковинця Дмитро Павличко. І справді, з півтори сотні Ткачевих пісень до десятка нині сприймаємо як народні: «Марічка», «Сину, качки летять», «Ой висока та гора», «Ой не ріж косу», «Ясени» тощо. Але й віршовий доробок колишнього випускника Чернівецького медінституту (1951–1957) відзначається високою естетикою фольклорної традиції та новаторством літератури ХХ ст. Насолоджуймося самобутньою ритмомелодикою віршів Орфея України, Князя української поезії, пісенного посла України у світі, Великого українця.
-
Пісня про рідну хату
Ой, немало по білому світу
Протоптав я доріг вдалину,
Та одна, ніби ласка привіту,
Завжди кликала в ту сторону,
Де в садочку вишневому хата
По-весняному біла, як цвіт,
Де в дитинстві мене моя мати
Научала виходити в світ.
Ночував я в полях просто неба,
В добрих друзів як гість ночував,
Та куди б не пішов я від тебе,
Я у кожнім краю відчував,
Що немає теплішої хати,
Ніж своя у вишневим садку,
Де навчився любити-кохати,
Перше щастя пізнав на віку.
Ще немало по білому світу
Я шляхів прокладу вдалину.
Та красою весняного цвіту
Заквітчаю дорогу одну,
Що в садочок до рідної хати
Незрадливого сина веде,
Де завжди мене сивая мати
На порозі батьківському жде. -
Материнське полотно
...Та невже вам здається, що мало
На віку наробились ви, мамо?
Та чи вам від роботи не млосно,
Що поставили знову ви кросна?
Глухо гупають забілки в груди,
Кличе мати: «...Сорочка буде».
Наступають на поножі ноги,
Ніби мати веде машину,
І круту полотняну дорогу
Посила за похилу спину.
Човник бігає швидко-швидко,
А за човником – пісня й нитка.
На зажурену темну основу
Мати пряжу кладе веселкову:
«...Хто ж бо знає та відає,
Де мій милий ночує?..
Ой, ночує, ночує
В темнім лісі при долині.
Прип’яв коня до калини,
А сам пішов до дівчини,
Загадати загадочку,
Ой, щоб шила-вишивала
Чорним шовком сорочку...»
Відпочиньте вже, мамо, бо пізно,
Доспіваєте завтра пісню...
Мама каже: «Спасибі, синочку,
Ти б дослухав мою співаночку:
Не завжди в небі місяць повен,
Без води розплескається човен,
І тому так веснує повінь,
Бо залишити хоче спомин...»
Човник бігає швидко-швидко,
А за човником – пісня й нитка,
На зажурену тиху основу
Мати пряжу кладе веселкову. -
Колиска
Ловлю в обійми дальній виднокрай,
Лечу туди, де в снах літав колись.
Там день мені розвиднів отчий край,
Мої стежки там з небом обнялись.
Моя зоря на мій поріг
Мене визорює з доріг
І жде ночами на мостах.
Лечу туди, звідки росту,
Там вигойдала висоту
Мені колиска на вітрах.
Коли в холоднім затишку дібров
Чужий зеніт світився поміж віт,
Тоді вертала знов мене любов
У колисковий радісний політ.
Яких вершин мені б не досягати,
Я скрізь нестиму гордість на чолі,
Що колискове щастя висоти
Збагнути навік на маминій землі.
Моя зоря на мій поріг
Мене визорює з доріг
І жде ночами на мостах.
Лечу туди, звідки росту,
Там вигойдала висоту
Мені колиска на вітрах. -
Несу любов
В пахучій купелі з любистку
Мене купала мама у цебрі
І клала з піснею в колиску,
Щоб з нею спав я до зорі.
А в пісні тій слова любові,
Як той любисток, від землі,
І тиха радість в кожнім слові,
І ніжний смуток, і жалі.
Я поринав у сни солодкі
Під колисковий мамин спів,
І в ночі довгі і короткі
Я матінку, як пісню, снив.
Вона земним теплом любові
Мене кохала знов і знов,
І виріс я. І в кожнім слові
Несу сьогодні ту любов.
Любов, яка не хоче лиха,
Любов на щастя – не на глум,
І хай в ній буде й радість тиха,
І ніжний сум. -
Сину, качки летять
На світанку мати сповивала сина
В час, коли про долю зорі лебедять.
– Глянь, моя дитино, через Україну,
Через нашу хату вже качки летять.
На світанку сину нашептала мати:
– Під Чумацьким шляхом чумаченьки сплять.
Встань, моя дитино, через Україну,
Через нашу хату вже качки летять.
На світанку, сину, буду наслухати,
Коли в небі сивім крила зашумлять.
Прилітай, дитино, через Україну,
Через нашу хату вже качки летять.
На світанку, сину, важко не діждати,
А ще важче в ночі очі видивлять.
Не блуди, дитино! Через Україну,
Через нашу хату вже качки летять. -
Колись давно, бувало, з рук впаде...
Колись давно, бувало, з рук впаде
Шматочок хліба долі; –
Його матуся під столом знайде,
Візьме у пальці кволі
І скаже тихо: «Поцілуй, бо гріх
Хлібець ронить під ноги,
Бо він, дитино, нас годує всіх,
І світ – не світ без нього...»
І ті слова у серці я поніс
В життя крізь бурі й холод,
Із ними я під сонцем ріс,
Вставав на ноги в голод.
Тому й сьогодні низько, аж до стіп,
Тобі вклоняюсь, нене,
Бо так навчила шанувати хліб,
Що він святий для мене. -
Вдивилась хата вікнами у поле
Вдивилась хата вікнами у поле,
І брови-стріхи в спокої застигли.
Розкинувши ланів широкі поли,
До неї поле йде достигле.
І рушниками стеляться дороги,
Міцні столи накриті скатерками.
Господар усміхається з порога
І вже вітається з ланами.
Для поля двері й серце відкриває.
І поле входить у простору хату.
Несе на стіл пахучі короваї,
А серцю – молодість багату.
І дише хата пахощами поля,
І дише хлібороб на повні груди,
І обжинкова пісня, наче доля,
Добром і щастям йде між люди. -
Поклич мене
Поклич мене, поклич хоч серед ночі,
Що хочеш, доле, все мені суди.
Як перед часті материні очі,
Перед тобою стану я завжди.
Коли твоя така висока воля,
В житті я все готовий понести.
Втішай мене, пали вогнем до болю,
Та не спали до матері мости.
Якщо не так повернешся до мене,
Тебе у гніві я не проклену.
Якщо й спалю у розпачі рамена,
То все одно коліна не зігну.
В останню мить останній подих змоги
Візьми у мене, доле, під грудьми,
Та не візьми до матері дороги,
Найпершої дороги не візьми. -
Другові
З тобою хлібом ділимось охоче,
У тебе радість – тішимось удвох.
Без тебе я давно б засох,
В скорботній тузі виплакав би очі.
В моїй душі – твої простори отчі,
І ти для мене не холодний льох,
Де сморідлива пліснява і мох, –
Ти воскресіння сонця замість ночі.
Я кожну крихту розділю з тобою,
Бо ми з одною долею-судьбою
І за один збираємося стіл.
Та тільки серце все – не половину –
Віддам тобі у будь-яку хвилину,
Бо серце не розкраяти навпіл! -
Спомин про вчительку
Мої літа несе на крилах час, –
За літом літо журавлиним клином, –
І світлий спомин, вчителько, про Вас
У душу світить полум’ям калини.
Матір дала мені мову,
Ви ж мені мрію дали,
Пісню мою колискову ранкову
Слухають, слухають в небі орли.
Ви, наче та далека світ-зоря,
Мене по світу повели світанням,
Понад степом, і гори, і моря
Благословився шлях мій сподіванням.
До Вас вертаю пройдені путі,
І серце знову трепетно стукоче:
Чи так живу, чи так люблю в житті –
Стаю на іспит перед Ваші очі.
«Якщо підійти ближче чи, ще краще, увійти у світ Ткачевої творчості, можна не без подиву збагнути, який він за всієї строкатості цілісний, гармонійний. Відчуваю, що цей світ здатний стати справжньою арт-терапією для настрашених, надломлених, роздвоєних, пригнічених. /.../ Михайло Ткач своєю позачасовою творчістю продовжує робити щось несказанно правильне, рятівне для нас – поширює ідеї добра, краси, любові, родини, Батьківщини. І ми, підсвідомо прагнучи всього цього, співаємо його пісень, попри моду, що пішла в протилежний від серця бік», – констатувала в статті «Неспогад про Михайла Ткача напередодні 85-річчя від дня його народження» (Буковина. – 23.11.2017) Світлана Телешман, кандидат філологічних наук, автор монографії «Пісня Михайла Ткача: літературний портрет» (Чернівці: Букрек, 2012. – 224 с.).
-
Наче бджоли, забриніли промені
Наче бджоли, забриніли промені
І вп’ялися в росяний нектар.
Звівся ранок чистий на добро мені,
Світ благословив, як володар.
А земля мені відкрилась сотами,
Медом повна, свіжа, запашна.
Вабить день солодкими висотами,
Аж за обрій кличе далина.
Йду під сонцем. А чолатий соняшник,
Посилає вслід мені уклін.
Грає степ. Немов на струнах сонячних
Звисли бджоли і сотають дзвін. -
На добрій ниві в урожайну пору
На добрій ниві в урожайну пору
Бува, що стрінеш на тонкім стеблі
Мізерний колосок.
Він пнеться вгору,
За всіх щоб вищим бути на землі.
І багатіє думкою:
«Ну ж і росту!»
А хлібороб у ньому бачать пустоту! -
Глибина
Майнула знов твоя хустина біла,
Як трепет перебитого крила,
І знов розлука хвилею набігла
І десь під серцем залягла.
За долиною, ген за долиною
Кричить прощання нашого луна,
І тільки океан переді мною,
А піді мною – глибина.
Не засуши очей своїх печаллю,
Коли літають в парі голуби,
Я до твойого берега причалю,
Ти тільки віри не згуби.
Коли вночі під зіркою ясною
Ти засумуєш інколи одна, –
Згадай, що океан переді мною,
А піді мною – глибина.
Коли в душі на долю нарікання,
Ти не ховай від мене таїни.
Для моряка кохання без чекання,
Як океан без глибини. -
Доля
Є шляхи-дороги
У людської долі,
Є високе небо і надія є.
Є в моєї долі
Криниченька в полі,
Там моє кохання з неї воду п’є.
Я до нього лину
В зелену долину,
В зоряних туманах світиться чоло.
Буде в мене сила,
Будуть в мене крила,
Доки в моїм полі б’ється джерело.
Кожного світання,
Як до сподівання,
До води живої тягнуться вуста,
Бо при тій криниці
Доленьку-зірницю
Виміряв для себе я на всі літа.
Всі мої дороги,
Всі мої тривоги
До криниці тої повертаю я,
Де в мороз і в спеку
Рідна і далека
Жде на мене доля,
Жде любов моя. -
Акварелі
Горять, горять у багреці
Берези білі, наче свічі,
А по студеній по ріці
Пливе десь листя в манівці,
Старі дуби, мов ті старці,
Стоять в зажурі на узбіччі...
Горять, горять у багреці
Берези білі, наче свічі.ІІ
Снігів тривожна сивизна
І сум похиленого неба,
А в тебе віра. Серце зна:
Ще по зимі прийде весна,
Ще зарясніє ярина
І буде травень, хоч у тебе
Снігів тривожна сивизна
І сум похиленого неба. -
Щедрують люди
Щедрують люди людям на здоров’я,
Щедрівок жар шаріє під вікном.
Щедрують люди щедрою любов’ю,
Господу засіваючи зерном.
«Та сійся, сійся, щедрістю родися,
На многі літа множся на землі
І в многості своїй благословися
Сонячноликим хлібом на столі.
Хай буде хата – повниця багата,
Як чисте небо, як зірки рясне,
Душа господаря – на крилах свята,
Щоб серце не зачерствіло сумне.
Та хай ще буде доля без облуди
І мрія здійснена вже що б то не було,
Хай до людей приходять добрі люди,
І світ забуде й щонайменше зло».
Щедрують люди...
До самого рання
Несуть співаночки із двору в двір.
Коли б їм крила мати – без вагання
Пощедрували б до високих зір.
І там вгорі, де світ – голубиною,
Через віки проклавши борозну,
Вони своєю щедрістю земною
Засіяли б космічну далину.
Щоб всесвіт мав би свіжий хліб у хаті
І не носив засмуток на чолі...
Щедрують люди, щедрістю багаті, –
Летять,
летять у космос кораблі! -
Життя прожить – не поле перейти
Життя прожить – не поле перейти.
А на віку людському, як на довгій ниві:
Буває радість, болі гіркоти,
І не бувають люди все життя щасливі.
Та я хотів би, прагнучи мети,
І по снігах морозних, і по теплій зливі
Усе життя полями тільки йти,
Щоб на віку моєму – як на житній ниві. -
Покладу своє серце на хвилю морську...
Покладу своє серце на хвилю морську,
Як дитину в колиску, життя – на вагу.
Будуть шторми тривожити душу людську.
І здійматиме хвиля високу дугу.
Буде берег чекати грози з далини,
Буде рінню жбурлятися дно з глибини.
Будуть рватися громи...
Я в годину таку
Покладу своє серце на хвилю морську.
Коли в чорній імлі
Вдалині від землі
Захлинаються сіллю важкі кораблі
І матрос аж до крові на верхній губі
За штурвалом стоїть у важкій боротьбі,
У недремній напрузі стоїть кілька діб,
не забувши про берег, забувши про хліб, –
У годину таку
На моєму віку
Покладу своє серце на хвилю морську.
Хай заб’ється воно у борні за життя,
Хай у штормі гартує своє майбуття! -
Мрія
За мрією мрія, за мрією мрія –
І хлюпають хвилями свіжі моря.
І вже осіяним чоло твоє гріє
Далека досвітня пора.
За мрією мрія – і зріє надія,
І стелиться шлях в загадкові світи.
І вічна дорога тобі молодіє,
І ширшає обрій мети.
Хай сивіє небо, той день вечоріє,
Та мариться росяний ранок тобі.
Не дай, щоб у серці постаріла мрія,
Складаючи крила в журбі.
Якщо тебе втома в путі заморила,
Ти віри не кидай у щастя своє,
Бо поки ще мрія колише вітрила, –
За обрієм обрій встає.
Нині Михайлові Ткачу не потрібні ні адвокат, ні піар-менеджер, йому потрібен лише читач. І тоді – поет легко і світло, а водночас по-народному мудро (таким був сам, такою є його творчість) – формулює закон буття: