Лариса Лебедівна. Одвічний пошук гармонії: «Барокова зима плела химерні візерунки…»

І знову падає сніг. Падає, падає...
І кожна сніжинка, як моя сльоза...
А скільки їх було за життя? Незліченно, як цього снігу... Сльози радості, смутку, горя, розчарування, втрати, образи, ілюзії, мрії, любові... Усі не перерахувати. Але вони, як і цей сніг, падали. Створені небом сніжинки і створені моїм внутрішнім духовним небом сльози все падали. Ні в тих, ні в інших не було сили піднятися, злетіти в гору. Їхня доля – падати!
А я? Я – то інша! Геть інша, бо після кожного падіння можу встати (і таки встаю!), можу злетіти мріями і душею у Всесвіт (і таки злітаю!).
Як добре бути Людиною!
А сльози і сніг нехай падають.

Сніг...
На нього можна дивить нескінченно, не набридає. Коли він падає рівно й повільно, це заспокоює, а коли кружляє, то захоплює у свій вир і примушує танцювати його незбагненний танець. Він (танець) схожий на суцільне переплетіння різних вимірів, на вири думок, на хаотичний рух молекул... Як, зрештою, і життя людей у вимірах космосу теж є хаосом.
Я хочу впасти, як і він, білою периною на землю і вкрити, огорнути її своєю любов’ю, розчинитися у її стражданнях, у її планетарній пам’яті, щоб очистити і дати надію, породити нові життя!
Сніг – форма моєї свідомості, трансформація моїх бажань, прагнення чистоти...
Біла жінка у білому... Вкрита холодним снігом і з гарячим серцем.
Сніг приводить до тями, охолоджує душу, змиває з обличчя ілюзії... Як чітко я зараз бачу! Полуда лягає білою ковдрою на землю, і я, наче після купелі, з оголеними почуттями й без зайвого тягаря.
Торкнися моїх пальчиків на руках. Я тонутиму в твоїх очах і шукатиму там білосніжної чистоти. Холодні вуста – це омана, вони, насправді, переповнені любов’ю й тим загадковим теплом, яке не ззовні, а заховане в таких глибинах, до яких дістатись можеш лише ти, бо ти їх туди поклав.
Хай вічність зупиниться!

Я люблю літати засніженими вуличками, коли затишно падає лапатий сніг у світлі ліхтарів біля хаток, десь перебріхуються собаки... Тихо, спокійно, безлюдно, самотньо... У цей час краще думається.
Колись я полюбляла в такі вечори вдихати морозну свіжість на повні груди і кружляти у завихреннях Вітру. А він, насичений снігом, юний, щасливий та усміхнений ловив мене в обійми і тихо, так, щоб не сколихнути рівномірне падіння снігу, промовляв: «Вітаю, Сніжинко! Я так за тобою скучив!». «Привіт!» – відповідала я, бо Вітрові завжди треба відповідати «при-віт», що означає «при Вітрові».
Він клав свої невидимі руки мені на сніжні рамена, огортав затишком і ніжно заглядав у вічі. В цей момент із неба починали рясно падати яскраві зорі й устеляти собою шлях, а сніг – злітати вгору й застеляти собою небо!..
Спогади, спогади... Їх навіває сніг.
Сьогодні він знову падав, як і тоді в Яремче, коли нас ловили засніжені вулички і ми блукали в їх круговерті, дивилися на небо й мовчали... Снігу зараз більше, як і вражень більше. Певно, в той момент, коли в чомусь береш участь, все минає настільки швидко, що ти не усвідомлюєш своїх дій. Ти пливеш за інтуїцією, наче хтось веде тебе за руку. А може, таки веде? Але пережите й відчуте лишається надовго. Воно, як записи в щоденнику, завжди з тобою.
Я зараз знову в Яремче. Але без тебе. Вітрів тут багато, але все не ті... І знову засніжений вечір, у якому кружляє багато моїх посестер сніжинок, але не я... Вкотре стою біля вікна, споглядаю любий серцю зимовий пейзаж Карпат... Я не могла не поїхати, адже тут залишилося моє серце! Я вирішила, що маю відвідати його, щоб перевірити наслані зимою почуття. І перевірила. Я літала тими місцями, що пам’ятали нас, я до скону навантажувала себе фізично на гірськолижних трасах Буковелі, ризикувала на спусках, падала і зливалась в єдину масу зі снігом, вставала і знов летіла вниз зі свистом вітру у вухах... Але не того. Бо «по-вітру вітер» і «за-вітром вітер» все не той...
Стомлена, надвечір я залітала в свою кімнатку і розуміла, що нічого не змінилося. Знову ставала біля вікна, дивилась на зимовий пейзаж і...
Мої сльози пахли ватрою з колиби, твоїм тихим голосом, мелодією цимбал, твоєю сумною усмішкою і шелестом нічних смерек.
Все ж я вдячна долі за Карпати – за батьківщину одвічних українських снігів і колиску сніжинок, центр завихрення європейських та світових вітрів. Вони пробудили в мені і Ладу, і Мокошу водночас. Я стала творцем, філософом, композитором власних мелодій душі.
Господи, дякую Тобі і за пережите щастя, і за біль!
Бо я – живу! І це – мій шлях!

Сніг лежить, як сплячий ведмідь. Завмер.
Тихо, безвітряно, морозно... Він обліпив своїм тягарем дерева, машини, вулиці... Він гордий своєї статичності та непорушної пишноти.
Але попри зовнішню завмерлість я відчуває під ним і в ньому пульс життя – слабкий, але постійний. Це нагадує мені бабусині слова «ні живий, ні мертвий».
А я прагну життя! Бурхливого, сповненого змін і відкриттів. Тож хай падає сніг! Хай вітер жбурляє його в усі куточки світу, в усі закамарки душі!
Хай буде рух!

Я лежу від печалі, як весь білий сніг, що впав ще тиждень тому і закріпив свої позиції на зимній землі.
Я лежу поміж дерев і мені холодно... Сонце освітлює мою яскраву зовнішність, що міниться блиском діамантів, але його промені не потрапляють у душу. Тому холодно. Я накриваю собою землю і зігріваюся від думки, що захищаю все її живе багатство від морозів. Земля лягла тягарем мені на груди, тягарем, з-під якого я не можу вибратися. Не відчуваю сил, щоб встати.
Скажи хоч слово! Бо на початку було слово. І воно дасть мені сили, повернене енергію життя. Скажи те слово, яке оживляє буття! Воно воістину творить чудеса! А я чекаю чуда.
«Сніг» – це теж слово, в ньому є своє життя. Але своєю білизною і холодом я чекаю іншого слова. Того, що розтопить мою одвічну печаль. Я не можу віднайти цього слова, а ти – мовчиш. Хто ти? Хто ти, хто? Де ти? Де ти, де? Запитую у дубів і смерек. Але у відповідь – тиша. Ти знайшов слово? С-л-о-в-о. Шукай. А я чекатиму. Я вірю. Я знаю. Мені нашепотів вітер. Вже скоро. А буде так: один-єдиний промінь сонця, сон-ця. Він проникне глибоко в моє серце і зігріє лише одну краплинку моєї крові, білої, як сніг. З тієї краплини в лоні землі почнеться нове життя. Воно насититься материнськими соками вічності, покладе собі на голову мою білу краплину серця і почне набирати сили. А ти шукаєш слово, ти відчуваєш, що ось-ось, вже трішки, і його знайдеш. А я знаю. Я знаю, що коли те нове життя проб’є моє серце, проб’є мою білу кору, холодну і прекрасну, як діаманти, ти знайдеш нарешті потрібне слово.
Ти прийдеш у ліс і побачиш посеред снігу один-єдиний підсніжник із білою голівкою. Ти ляжеш біля нього на сніг, щоб відчути його свіжий невловний запах, глянеш у безмежно блакитне небо і скажеш Слово! Ти згадаєш його, бо завжди знав. Ти впізнаєш у ньому мене, бо завжди знав, що це я. Слово зігріє мою сніжну душу, підживить, і я встану. Я нарешті встану! Я подам тобі свою руку.
Від твого гарячого дихання я розсиплюся сніжницею на твоєму волоссі, я розтечусь сльозами на твоєму обличчі, я розіллюсь дощами на твоїх долонях...
І почнеться весна!

Яскраве сонце на снігу. Воно сліпить мене, змушує примружувати душу, закривати руками серце... Я засинаю. Намацую руками холодну кору клена, обіймаю його, шукаю в ньому життєвої підтримки. Але він спить. Як і твоє серце. Твій холод висмоктує з мене життя. Ти – зимовий клен, який обнадійливо манить можливим розквітом, рухом подій, а насправді перебуває в глибокому сні. І весна його не розбудить, бо немає вже соків, і літо його не озеленить, бо погасла зоря, і осінь його не забарвить, бо виблякли очі. Страшно. А сусідський сніг мені нашіптує: «Іди звідси, шукай живого, справжнього...». А я ще не втрачаю надії. Я ще заглядаю в серцевину, щоб побачити, чи жива вона, чи зможе відродитися? А коли там трухляве осердя? Гнила кров, всохла душа... Хто зна? Зараз я не бачу, бо сон морить мене, як Лесину Мавку, яка спить у вербі. Але я – не мавка, а сніжинка, і не зможу бути твоєю душею. Ти – сам, як вітер у полі.
Часами мені мариться, ніби ти приховуєш свою життєдайність, від чого я починаю прокидатися. А часами я сню думками про те, що ти приховуєш свою мертвотність, чорну безодню, яка хоче захопити мене у свій полон. Але одне я точно знаю – ти не дуб, а лише клен. Ти – оманлива оболонка міцності й надійності, наповнена відчаєм, страхом і підозрою. Світове дерево, дерево роду – дуб – проростає не в тобі.
Але встань і ти, піднімись, бо ти маєш шанс. Дозволь моїм устам оживити твоє серце, дозволь моєму подиху вдихнути в тебе душу, дозволь моєму погляду засвітити у твоїх кронах зорі! Почуй рятівний шепіт інших вітрів, почуй молитву снігу, почуй благання флояри.
Якщо ти живий – почуй!
Це – твій вибір.

Беру в долоні ранок і пригортаю до серця.
Нехай його свіжість розкаже мені про сотворення світу і перший схід сонця, нехай його роса омиє мої коси древнім гуком любові, нехай його рожевість зарум’янить мої уста прадавньою піснею.
А потім переступаю по той бік землі й готуюсь впіймати вечір.
Сідаю на нескінчену дорогу і споглядаю захід сонця. Загадую бажання й зупиняю спів місяця. ще не час тобі під мою косу. Бо перша зірка небесна ще не на лобі. От як помаранчевий захід закінчить свій гімн вічно сущому дню, а гарячо-червоне сонце прадавню казку, тоді прийде пора. Пора зустрічі його сходу і заходу, гімну і колискової, світла і темряви, народження і смерті.
Це лише в людській уяві схід і захід сонця не зустрічаються ніколи.

Сьогодні танутиме сніг... Хай буде сонце!
Але ні. Небо затулилося від світу людей, бо йому треба звільнитися. Від води, яка де-не-де політає сніжинками, від думок, що розливають довкола бруд і роблять місиво під ногами, від людей, які розкладаються на полицях сьогодення, від божків, що пропікають сидіння власних крісел костюмною жовчю...
Тому сніг – танутиме.
Питання лише в тому, чи прийме це все у своє лоно земля?

Сьогоднішній снігопад був незвичайний!
Вечірні сніжинки, як сухе срібло, розпорошувались у світлі ліхтарів дрібними піщинками кришталю. Блищала земля, одяг людей... Вони світилися в повітрі чистим прозорим світлом... А скромний вітерець кружляв їх у танці.
Вдень цей снігопад нагадував літню зливу під сонцем, сонячну зливу, сніжну зливу, сліпий дощ... А чи є сліпий сніг? Коли світить сонце, а сніг водночас засипає землю... Кожна сніжинка так само, як і краплини дощу, переливається в променях сонця! Це як на душі бувають подеколи такі стани, коли водночас радість, світло переповнюють душу в очікуванні чогось незвичайного, нового, а на поверхні (в уяві) бачиш безліч причин для суму, що мов небесна вода проходять крізь тебе.
Придивилася. Це був неймовірний блиск тисяч радісних душ, що відлітали до вирію.

Ця мелодія завжди була пов’язана з тобою. Вона навівала мені асоціації не місячної доріжки і ночі, а чистого повітряного дня, польотів у сонячному промінні, залюбленими поглядами на природу гір і озер, лісів і річок...
Я легка, прозора і невагома лечу над землею, як птах, вловлюю найменші потоки повітря, щоб лягти на них і продовжити свій лет у новому напрямі. А коли потрібно, я докладаю зусилля, щоб вибрати свій власний напрям, розтискаю повітря, відчуваю його опір...
Це неймовірно! Я лечу-у-у!

І знову падає сліпий сніг! Сонце світить, а він падає.. Кружляє в танку з моїм білим волоссям, влягається на волосинки чудернацькими прикрасами, спливає сонячною росою по моєму обличчі, осідає кришталевою казкою на віях, огортає білим сміхом моє серце, обіцяє оживити почуття срібним пилом, блискучим, мов сонце!
Я люблю тебе, світе!