Осип Маковей. З вірою в серці: «Кров пролита не пропаде. Зродить нива – буде, буде Україна ще щаслива!»

В дорогу, в дорогу! Іду, моя доле!
Чи цвітами піду, чи терня поколе,
чи певно там зайду, чи щастя там найду, –
іду, де побачив мету.

Не вернусь з дороги, хоч мучить тривога:
чи справді до щастя веде ся дорога,
чи гідне є муки, і бою, й розпуки
се щастя, що я єго жду.

Як найду єго, порівняюсь з метою –
все горе забуду за хвилі спокою.
Проживши ті хвилі, навіки в могилі,
вдоволений, тихо спічну...

Зчорнілі гори небозвід підперли,
підніжжя гір у хмарах застрягли,
у пахощах вогких ліси завмерли,
і сонні мари дебрі налягли.
І сниться горам сторона далека,
де вічним сном страшні пустині сплять,
без гір, без вод, кругом смертельна спека, –
ліси стряслись, збудились, знов шумлять…

І я умію пісню,
умію не одну,
то тихо-милозвучну,
то грімко-голосну.
Я так люблю ті співи,
а я їх сам зложив
у тихі хвилі щастя,
у хвилі, як тужив.
Одна сільський дзвіночок
нагадує мені,
як в сумерку вечірнім
дзвенить у тишині.
А друга сум наводить,
стає понурим світ,
мов вітер хмару кличе
на ясний небозвід.
І зарояться разом
крилатії думки,
бринять, летять і в’ються,
як в пасіці пчілки.
Вони словам вторують,
дають життя і чар,
і цвітом їх вбирають,
як землю пишна яр…

Ти – як сон, ти – як весняна казочка,
Бо ти й казка моєї сумної душі,
Що до мене часом прилетиш, мов та пташечка,
І щебечеш мені у вечірній тиші.

Я тебе так люблю, моя мріє вечірняя,
Осолоди життя і кринице краси,
І бажаю тебе, моя любочко вірная,
Як бажає потоптана травка роси.

Приходи ти до мене щодня так тихесенько,
Як той запах квіток, що із вітром летить,
І співай мені все свою пісню милесенько
І пести, як дитина старого пестить.

І закрий мені очі рукою маленькою,
Нехай я на минуле життя не дивлюсь
І, втомившись журбою тяжкою-гіркенькою,
У просторах незнаних світів загублюсь.

Біжить у яр вода,
біжить вода і сріблом ллється,
над нею дівчина сміється,
розкішна, молода.
Голубко, не втікай!
Скажи мені ту гарну казку
про радощі, дівочу ласку,
скажи про тихий рай!
Ах, казочка моя!
Я чув її, а де, не знаю,
забув і з туги заниваю,
і рад би вмерти я.
З водою поплисти
в далекий світ, щоб не тужити
або тут серденько зложити,
квітками зарости.
Шуміли би ліси,
шуміли би мені діброви
про чари вічної любови
і вічної краси.

Тихий сон по горах ходить,
за рученьку щастя водить.
І шумлять ліси вже тихше,
сон малі квітки колише.

Спіть, мої дзвіночки сині,
дикі рожі в полонині!
Не шуміть, ліси зелені,
спати йдіть, вітри студені!

Най квіточки сплять здорові,
най їм сняться сни чудові!
Аж на небі зазоріє,
сонце їх, малих, зогріє:

І зогріє, поцілує,
І світами повандрує.
Тихий сон по горах ходить.
за рученьку щастя водить.

Понад хмари! Понад хмари, брате!
Вийди в гори з навісної хати!

На верхах самітних там ще тихо,
Не зайшло туди ще людське лихо.

Не встають там ще весняні чари,
Вітер там горою, низом хмари.

Але кращі там сніги лискучі,
Ніж на долах повінь, град і тучі.

Краща студінь, пустка там сонлива,
Ніж весна на долах нещаслива.

Тихий світ там буде твій учитель,
Сам ти свій суддя і потішитель.

Тихо гойдаються в синьому морі
Іскорки-зорі,
Ніби купається в хвилі блискучій
Рій їх летючий.
Скелі здіймаються, ще неостилі,
Темні, похилі.
В чорнім міжгір’ї десь світло палає...
І погасає.

Чуєте пісню на тихому морі,
В синім просторі?..
Слухайте, ось вона знов обізвалась...
І увірвалась...
Човен малюється в морі на хвилі
Геть за півмилі.
Хто, безталанний, там хоче вловити
Долю у сіті?..

Тихо купаються в синьому морі
Іскорки-зорі;
Тихо гойдається піна там ніжна,
Вся білосніжна.
Пісня далекая ледве лунає,
Мов замирає...
Дай йому, Господи, в ніч сю вродливу
Долю щасливу!..

В степу цвітуть маки червоні,
Маки червоні польові.
Мов жар, горять на степу лоні
Їх короговки вогневі.
Дажбога люблені вибранці,
Ввібравши спеку в пелюстки,
Горять удень вони, а вранці
Обвіє вітер їх листки.
Хотів би й я отак згоріти
Під сонцем радісним життя:
Ввесь жар його у себе впити
І з першим вітром одлетіти
В країну темну небуття.

Глибокий плуг пройшов полями
Моєї тихої душі,
І впали в слід йому стеблями
Квітки, щоб вмерти у глуші.

Зійшла зоря. В яснім покрові,
В короні зір виходить ніч.
Сховався місяць у діброві.
Останні хмари плинуть пріч.

Скажи ж мені... Але не треба:
Сама ти плуг той навела...
І бачать ясні очі неба
Квіток загублені тiла!..

О, як хотів би я тебе вітати, море,
Під гомін хвиль слідить хід вільних кораблів,
Глядіти з скель німих, як човен хвилю боре
І плине в далечінь по гребенях валів;
Як чайка носиться, ширяє над водою,
Поживи срібної шука між піни хвиль,
Як велетні морські, віддавшись супокою,
Дрімають в пристані, пропливши сотні миль.

О, як бажав я, і сам віддавшись хвилі,
Побачити чужі заморськії краї,
Пристати до землі, де мирт пишає в силі,
Стоять цитринові й лавровії гаї.
О Риме, давніх діл прославлена руїно,
Тебе побачити чи випаде мені?
Ясна Італіє, мужів-орлів країно,
Невже дарма мені ти снишся уві сні?..

Я б, син далекої, незнаної країни,
Де скіфів давніх рід навіки опочив,
Побачив би твої славетнії руїни,
Згадав діла твоїх прославлених синів.
І я б з їх джерела води зачерп живої,
І воду б ту поніс у глушину степів,
І там не раз би знов в часи журби важкої
Я чуте й бачене у думці воскресив.

Бажав би я... Та марні сподівання.
Кайдани сковують самотнього мене,
Кайдани тяжкого, безславного кохання,
І мертва їх вага мене у землю гне.
І хто такий я сам?.. Син бідної пустині,
Я виріс дикарем в її сумних степах,
І був би я чужий у тій ясній країні,
Немов між лебедів приблудний сірий птах.

А все ж бажав!.. Бо тут реве-гуде завія,
Виковує мороз кайдани крижані,
І люта віхола сніг з хмари сіє й сіє,
З старих тинів стричать тичини вже одні.
Забила снігом все холодна хуртовина.
Погублено шляхи. І їде навмання
З села дорожній в степ... Оце і вся картина,
Та сама все одна, однісінька щодня.

Минуло літо золоте.
Холодне небо вкрили хмари,
І темно-сизі їх отари
На північ вітер десь веде.
В тумані сонечко зіходить,
У млі увечері згаса
І вже не йде у небеса,
А над землею шлях проводить
Хвилястим протягом блідим
Із димарів пахучий дим.
Уранці в вогкому тумані
Скотина йде на водопій.
У кузні темрявій своїй
Розводить жар коваль зарані;
Кує, і іскри ген летять,
У млі холодній погасають.
Гудуть ціпи ще де у кого,
І з клунь іде солодкий пах
Соломи й зерна золотого,
Що затаїлося в снопах.
І день, і ніч шумить-гуркоче
На річці млин, і тихий став
Води ущерть собі набрав;
Наливсь – мов греблю рвати хоче,
Щоб скрізь по луках за селом
Живим розлитись серебром.
В неділю звечора палають
Всю пізню ніч в хатах вогні.
Музика грає... То справляють
Бучні весілля, і пісні
Несуться з хат у морок ночі...
Прощайте, радощі дівочі,
Прощайте, жарти вечорниць!
Нових там славлять молодиць.

Ще ночі мла не зворухнула крил,
Щоб степові покинути долини,
І спить у млі далекий ряд могил –
Сумних слідів минулої години.

Широкий степ, за ніч набравшись сил,
Ще твердо спить, і вогко снять рослини;
Лиш будяки в колючій зброї стріл
Стоять, немов грізні князів дружини.

Але із мли залізний зринув змій;
Летить, гримить... і біла хустка диму
Пливе за ним у сонній млі нічній.

Летить, гримить... Біжить, біжить до Криму,
Щоб з моря там, в країні чарівній,
Жагу залить у пельці мідяній.

Над темним Дніпром уночі я сидів
у царськім саду між корчами,
дивився на темну палату царя
і думав думки за думками.

Палата нічого, здала би ся нам,
не треба й великої зміни:
нехай би тут лиш не чужинець сидів,
а наш президент України...

Мовчи, моє серце, готова біда!
І я озирнувся в тривозі,
дивлюсь: якась дама до мене іде
і тягне мітлу по дорозі.

Питає, чи може присісти собі.
«Сідайте, я й так вже відходжу!» –
«Ні, ні, постривай і не бійся мене,
я хлопців з ума вже не зводжу.

Ха-ха! Налякався! Не знаєш, хто я?
На Лисій горі чарівниця,
Маруся Чурай, що, як знаєш, колись
принадила чарами Гриця».

«Ну, дуже приємна знайомість не є,
та вже не піду я до хати;
пізнав я у Києві різні дива,
то варто і відьму пізнати».

«От гарно! Та радше ходімо звідсіль!
На Лисій горі вечорниці,
от маю мітлу, то поїдьмо собі,
пізнаєш усі чарівниці...»

Я сів і злетів з Чураївною враз;
що буде, то буде, гадаю,
лечу так легенько над темним Дніпром
і Лису гору оглядаю.

Гора як гора, українська, мала,
нічого довкола не видко;
злетіли ми там, а знайома моя
Маруся побігла десь швидко.

Стою і дивуюсь: от відьма звела!
Та ні, ось ідуть чередою,
співають мені і кадилом кадять,
схиляючись переді мною.

«Вставайте ви, відьми, і так мені честь!
Нащо обтовкати коліна?» –
«Ой, ні! – верещать. – Найславніший ти муж,
якого зродила Вкраїна...

Та тілько не ладно, що ходиш тихцем
на нас нарікати в печери...
Дай серце своє, а дістанеш від нас
кадило, рублі і ордери».

«Не хочу!» – «Не хочеш? Берім же єго
і перелицюймо насилу,
нехай у Росії він знає, хто ми,
а ні, то гайда з ним в могилу!»

І відьми зірвались, як схоплять мене,
на землю в тій хвилі звалили
і видерли серце народне мені,
а в груди державне вложили.

Рожеві дали окуляри на ніс,
убрали в картуз і шинелю,
ордери пришили і повно рублів
набили в комори портфелю.

І баки забили кадилом мені,
ще й нагородили декретом,
що я вже совєтніком штатським тепер,
а не українським поетом.

Я встав і дивуюся: я чи не я?
Ні, я! Не загинув я марно!
От любе життя, на Вкраїні гаразд,
і всюди в Росії прегарно.

А відьми танцюють, а відьми кадять,
розкішна ціла вечорниця –
і все мені шепче Маруся Чурай:
«Так нині чаруємо Гриця!..»

І ходжу я гордо по Лисій горі,
дивлюся, а там у кропиві
лежить собі серце народне моє, –
кругом же собаки з’їдливі.

Підняв я єго, до грудей притулив:
«Прощай, моє серце народне!
Мене зогріває все ласка чужа,
а ти вже зогріти не годне...

Та псам на поталу тебе я не дам, –
багато ти в світі любило, –
а десь заховаю в архіві своїм
і буду хоч згадувать мило...»

І взяв я те серце, в папір загорнув,
поклав у мішечок порожній,
щоб хто не побачив у мене єго,
бо я собі «благонадьожний»...

Десь сич закричав, і втім я стрепенувсь...
Дивлюся, а я між корчами
у темнім саду при палаті царя
гадаю думки за думками...