Віталій Колодій. Поетичні імперативи: «Любіте світ й себе самого в нім»
Біля хати білої, на ґанку, там, де починали ми рости, підвелись навшпиньки наші ранки й дивляться, чи видко нам іти...
Нас постійно проймають різноозначувані миті нескінченого часу.
Простори зусебіччя обіймають доторками нас.
Чим глибше ми осягаємо їхню сутність,
тим наповненішим і значимішим стає наше життя.
(В.Колодій)
Цьогоріч на пошанування пам’яті Віталія Дем'яновича Колодія (1939–2016), випускника філологічного факультету ЧНУ, відомого українського поета, прозаїка, драматурга, перекладача, автора численних видань, лауреата найвищих літературних відзнак Румунії та Молдови, у Чернівцях заснували Літературну премію імені Віталія Колодія (див.: Буковинський журнал. – 2018. – № 1(107). – С. 241).
Яким він був? Оксана Колодій, донька письменника, у спогадах «Від прагнення добра і чистоти» написала: «Пильно стежачи за одвічним диспутом добра і зла, світла і темряви, Віталій Колодій ніколи не плутав мовних партій. Ні в житті реальному, ні в художньому просторі. І не тільки завдяки вродженому чуттю (музика його поезій бездоганна): чистоту – людських стосунків, помислів і дій – цінував над усе. Остерігався густої пелени бруду і пилу – неминучих наслідків життєвого плину» (там само, с. 233)..
Рядки його непересічного письменницького таланту сполоханими птахами б’ються у вікно нашої душі. Вражає місткість його художнього образу, чітка виграненість добірним українським словом, виваженість на терезах думки й емоції, евристична майстерність. «Один словесний штрих, легенький доторк – і спалах! І ти або німієш, стримуючи сльозу співчуття, або гірко усвідомлюєш заслужену кару за скоєне зло, чи вдячно усміхаєшся автору за збережену віру в те, що не все важке, страшне, жорстоке, навіть мерзенне, яке трапляється з людиною на траверсах життєвих окопів, здатне спотворити її душу» (Тамара Севернюк).
Роздуми про духовний світ людини, її пошуки життєвих доріг та утвердження в ідеалах ожили в останній прижиттєвій збірці Віталія Колодія «У світлотінях летючої миті: афоризми і максими буднів» (Чернівці: Букрек, 2014. –140 с.). Настанови сучасникам – у цих віршах Поета.
Сумління і чеснот не вивільняй
Сумління і чеснот не вивільняй –
Бо край ось там попереду... Вже край.
Сам осуди себе і покарай.
Себе в догоду іншим не міняй.
* * *
«Angelus», Jean-François Mille, 1859.
Не піддавайся на спокуси долі
Не піддавайся на спокуси долі,
Не возгордись у помислі своїм,
Не поклонися ідолам земним,
І не згуби себе у їхнім колі.
Не опустись до тих, що на престолі,
Не вознесись над бідним і малим,
Не вподобися зверхникам дрібним,
Яких тепер наплоджено, як молі.
* * *
Alexander Roitburd
У горі і щасті
Контрасти. Контрасти.
У горі і щасті.
Не завжди там ладно,
Де надто парадно.
* * *
ЗАСУМНІВАЙСЯ, ДРУЖЕЯкщо у похвальбі тебе підносять дуже,
Засумнівайся, друже.
* * *
«Контраст форми», Фернана Леже
Одна маленька недовіри віть
Цноту стосунків шпарко бережіть.
Ось істина, яку збагнути треба:
Одна маленька недовіри віть
За мить єдину виросте до неба.
* * *
«Ерозія», Яцек Єрка
Йдемо з вселенською мораллю в ногу
Йдемо з вселенською мораллю в ногу
І сповна відчуваємо, як нині
Дедалі легше вірити у Бога,
Дедалі важче вірити в людину.
* * *
«Закохані», Рене Магрітт, 1928.
Година самотинна і гірка
Буває з нами: настає година
Самотньо-самотинна і гірка.
Тоді питаєш: Діоген людину
Таки знайшов чи й досі ще шука?
* * *
«Діоген», Жуль Бастьєн-Лепаж
Найлюбіше свято
О, зустрічей так багато
У кожній прожитій днині.
Згадай: найлюбіше свято –
Зустріти добру ЛЮДИНУ.
* * *
«Таємничі знаки», Мар’яна Сілагіна
У світі є лише одна-єдина
Казали мудреці і давні, і новітні:
«Нового й дивного нема нічого в світі.
Розумне і дурне, добро і зло
У різних вимірах було уже... було...»
Та в світі є таки одна,
У світі є лише одна-єдина
І дивина, і новина:
Це – ти, Людино!
* * *
«Вітрувіанська людина», Леонардо да Вінчи
Єднання між людьми
Єднання між людьми
Бувають надто непростими:
Одні й на відстані – та завжди поруч,
А нині – поруч, та немов
Безодня відстані між ними.
* * *
«Прогулянка», Марк Шагал, 1917.
У спілкуваннях – різні повороти
У спілкуваннях – різні повороти.
Хто – всупереч тобі, хто – за.
Бува, й не розпізнать,
хто йде з добром навпроти,
А хто, йдучи, насправді ж – підповза.
* * *
«Дві Фріди Українка», Фріда Кало, 1939.
У многості діянь
У многості діянь минає час
Що ми утверджуєм? Що буде після нас?
Для кого все одно – добро чи зло, –
Того вважай, на світі не було.
* * *
«Перші кроки», Вінсент Віллем ван Гог
Так шпарко квапишся кудись
Так шпарко квапишся кудись.
Але куди? Спочатку – подивись.
Простесеньку науку цю колись
Заповідали мудреці. А хто навчивсь?
Згадайте, хто навчивсь?..
* * *
«Простір пам’яті», Сальвадор Далі
Те, що насправді не було дрібним
Крізь сито досвіду просіємо набуте,
Що ж врешті-решт зостанеться на нім?
Пригляньмося пильніш, аби збагнути
Те, що насправді не було дрібним.
* * *
«Три віки жінки», Густав Клімт, 1905.
В сумнівах ти ближче до мети
Ти – в дорозі. У невпиннім русі.
Через терни випадає йти.
Впевненість твоя – це ще не успіх.
В сумнівах – ти ближче до мети.
* * *
«У майстерні», Галина Неледва
Чорний гріх і заповідь свята
Все береться порохом і тліном –
Істина і давня, і проста.
Осідає за життєвим плином
Бруду й пилу пелена густа,
Змішуються в долях воєдино
Чорний гріх і заповідь свята.
Визнаймо: у цьому світі зміннім
Тьма понять. Але крізь дні й літа
Над усе – сумління чистота.
* * *
«Небесне і Земне», Андрій Антонюк
Але в народнім стані навпаки
Але в народнім стані навпаки
Поглянь: до сонця тягнуться гілки,
Плоди щедріше родять з того краю.
Але в народнім стані навпаки –
Де найгустіша темінь залягає,
Там зріє цвіт і світло вибухає.
Навчає нас життєвий часоплин
Навчає нас життєвий часоплин
(Тим легше, хто засвоїть це):
Не жди у світі віщих перемін –
І дух твій заспокоїться.
Тьму свідчень нам історія дає:
Немає змін – лише заміни є.
* * *
Jan Švankmajer
На обездолених надіях
На обездолених надіях
Вчорашній промінець погас.
«А завтра що?», – питає нас
Сльозинка на дитячих віях...
* * *
«Плаче хлопчик», Джовані Браголін
Таке життя: ми завжди на вокзалі
Таке життя: ми завжди на вокзалі.
Курсують потяги... Все більше – із печаллю.
Надія, Віра і Любов
Очікують.
Ось потяг... щойно відійшов.
Чи ж певні ми, що вже нарешті з ним
Прибудуть радість і добро в наш дім?
* * *
«Вокзал», Альберт Брене
Дощує тихо піднебесний дощ...
Дощує тихо піднебесний дощ...
Мої це сльози, друже, не тривож.
Не трать мене, прошу тебе, не трать.
Ось і зійде на всіх нас благодать.
І ми помолимось за прощення усім,
І ще останнє слово я повім:
Любіте світ й себе самого в нім.
* * *
«Дощ», Ольга Самчук.Замість епілогу
Змиває берег вранішня ріка.
Вона за ніч повніша, ніж вечірня.
Вчорашній слід за хвилями втіка.
Кудись, де глибина уже безмірна...
Літературна спадщина Віталія Колодія: «Диспут» (книга поем, 2007), «Ангел на камені» (книга віршів, 2006), «Зоря над прірвою» (книга прози, 2008), «З вогню і квітів» (книга перекладів, 2008), «Перо в облозі часу» (книга публіцистики, 2009), «Слова осипалися з літа» (книга у відсвіті жнив, 2013), «Неопалима висота» (2011), «У світлотінях летючої миті: афоризми і максими буднів» (2014).
