Рідна мово, ти ніжний цвіт...
Як прислів’я чудове, йде від роду до роду, що народ – зодчий мови, Мова – зодчий народу (Дмитро Білоус)
Мова – це доля народу. Без неї немає минулого, немає й майбуття.
Вона ввібрала в себе шелест лісів, відгомін дібров, плескіт хвиль Черемоша й Прута, мелодію пісень солов’їних. У ній мудрість віків і пам’ять тисячоліть.
У ній щирість, радощі й печаль народу, його труд і піт, кров і сміх.
Мова приходить до кожного з нас колисковою піснею матері – найріднішої у світі людини.
З цікавістю й ніжним трепетом слухаємо її казки й пісні, милуючись красою українського слова:
Я знаю: мова мамина – свята,
В ній вічний незнищенний дух свободи,
Її плекали розум і вуста
Мільйонів. Це жива вода народу.
(Микола Адаменко)
Ілащук Марина,
студентка 302 групи філологічного факультету ЧНУ імені Юрія Федьковича
Українське слово… Довгим і тернистим був шлях його розвитку. Воно було «скутим орлом», проте завжди сягало висот. Із чорнозему й ранкової роси зуміло воно прорости на ґрунті, покритому утисками, заборонами й паплюженнями, щоб утвердити себе на просторах Української незалежної держави. Багато великих українців присвятили все своє життя боротьбі за утвердження українського слова, уважаючи його найгрізнішою зброєю проти гнобителів. Мимоволі згадую слова відомої української поетеси, патріотки Лесі Українки, яка писала: «Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!».
Історія становлення української мови сягає далекого минулого нашого народу. Ще за часів Київської Русі рідне слово повновладно зазвучало на державному рівні, Наприклад, у Даниїла Заточника читаємо: «У кого ризи світлі, в того і мова чесна».
Минали роки, століття, український народ збагачував свою культуру, мову, незважаючи на утиски й заборони, пам’ятаючи, що без мови немає нації. Справді, мова – це серце нації, а нація має свій характер, свою мораль, честь і гідність, своє минуле, теперішнє, майбутнє. Вважаю доречними слова Миколи Руденка: «Безсмертя нації – у слові, а слово – Бог земних віків…».
Якщо поринути поглядом в історичне минуле нашого буковинського краю, то мовне питання було актуальним ще сто років тому, коли на Буковині хазяйнували айстро-угорські паничі та румунські бояри. Ще є живі свідки тих подій, коли українське слово було заборонене, коли румунські жандарми карали людей за те, що вони розмовляють українською. А потім був сталінський терор, насаджування українцям мови «старшого брата». Відрадно, що український народ, переживши важкі випробування, зумів зберегти свою національну культуру й животворяще Слово:
Це слово людської надії,
Це слово крізь хрести і прах,
Крізь пил віків, усе в сльозах,
Пробилось, вижило, зоріє,
Горить у мене на устах!..
(Микола Вінграновський)
Уже 27 років Україна – незалежна країна. В Основному Законі України констатовано, що державною мовою є українська. Переконана, що українська мова має бути не тільки офіційною мовою нашої держави, вона має входити у свідомість кожного з молоком матері, адже усвідомлення того, що ти Людина, приходить до кожного саме через мову. Позбавити людину рідної мови – це те саме, що підтяти коріння її духовності.
Великий український педагог і письменник Василь Сухомлинський писав: «Той, хто не знає материнської мови або цурається її, засуджує себе на злиденність душі». Аби не збідніли, не зміліли наші душі, нам, молодим українцям, варто працювати над тим, щоб примножувати багатство, красу української мови, адже, захищаючи нині мову, ми беремо під захист свободу думки, вільний доступ до живої скарбниці нашої пам’яті. Дбати про мову – це справа честі й совісті кожної сучасної людини.
