Мова – це дім мого буття...
…є мова – є нація, а є нація – є держава. Отже, нема мови – немає держави (Степан Вовканич)
Мова росте з нами тихо, як тихо ростуть дерева, сходить сонце, розцвітають квіти.
Це вона ніжною колисковою оберігає наш сон, навчає жити за законами Всесвіту.
І я стаю на коліна перед любов’ю й добротою, перед мужністю твоєю,
Українське Слово!
Скільки різних почуттів прокидається в серці людини при згадці про рідну мову.
Тисячі маленьких думок-промінчиків починають осяювати найтемніші закутки душі,
і слово, випалене вогнями русифікації, полонізації, онімечення, вигранене вічністю,
налагоджує барвисто-ніжні струни культури…
На мою думку, мова – це незбагненне джерело життєдайності для нації,
ґрунт, із якого починає проростати зерно самобутності й міцніють паростки особистості.
Якщо знівелювати рідне слово – зникне й народ як його етнічний носій.
Гуцуляк Христина,
студентка 401 групи
філологічного факультету
ЧНУ імені Юрія Федьковича
Мартін Гайдеггер свого часу констатував: «Мова – це дім мого буття». Якщо так, то, певно, наш український дім усе більше потерпає від «зовнішніх стихій», які руйнують його підмурівки й доводять до стану, непридатного для життя. А нас, господарів цієї оселі, залишають без елементарних засобів існування як нації.
Аналізуючи нині державність як частину соціополітичної структури України, твердо переконуюся, що на початку національного й культурного творення завжди стояв народ зі своєю мовою. Проте чи пам’ятаємо ми зараз усі жахи, які довелося пережити нашій мові та її захисникам? Чи розуміємо свою роль у збереженні цього духовного скарбу нашої держави тепер, коли нові кайдани вже сковано? Певно, ні. Часто, роздумуючи над проблемами сучасності, розумію, що більшість наших бід залежить від незнання власної історії. Чому? Тому що немало сучасників, женучись за всім європейським, уважають вагомими подвиги дідів-прадідів, муки українців за рідну землю та мову (і це закономірно), але взагалі не сприймають Україну як державу, повсякчас знаходячи недоліки в усьому, здавалося б, близькому душі й серцю. Як молодь, так і старше покоління активно шукає змоги виїхати за кордон, мотивуючи свої дії кращою якістю життя в Європі. Уже з дитячого садка діти вивчають на індивідуальних заняттях із репетиторами англійську чи будь-яку іншу мову, ґрунтовно ще не знаючи рідної – української. Неповторний код нації потроху стирається.
Дмитро Павличко писав: «Ти не молися мовою чужою, бо, на колінах стоячи, умреш». Та чи ми звертаємо на ці слова увагу?! Мовний білінгвізм стає нормою у спілкуванні. Хіба нормально це?
Яка ж зараз сучасна українська мова? Не може не тривожити, що українці відверто хизуються тим, що вживають у своєму мовленні «лексичний імпорт». Звичайно, процес запозичення слів – закономірний, але ж не в таких масштабах!
Справді, причину занепаду держави нам потрібно шукати в мовній політиці, яку утверджують на її території. Оксана Пахльовська зауважила: «Раби – це нація, котра не має Слова. Тому й не зможе захистить себе». Хто закував у кайдани волелюбну душу мого народу? Напевно, ми самі. Отже, усе в наших руках і свідомості.
Вірю, що колись кожен справжній громадянин нашої держави зможе сказати: «Я щасливий, бо щаслива моя країна! Я можу розмовляти рідною українською мовою – і це насолода для мене». А для цього потрібно зовсім небагато: замислитися над тим, що впродовж багатьох століть наші предки боролися за ідею визволення з-під панського та чужоземного ярма влади, за те, щоб говорити українською мовою, за те, щоб ми, їхні правнуки, «не стидалися, що це – наша земля, і стали для своїх батьків справжніми синами й дочками» (Андрій Кузьменко).
Бережімо мову, бо «без добре виробленої рідної мови немає всенародної свідомості,
без свідомості немає нації,
а без свідомої нації – немає державності як найвищої громадської організації» (Іван Огієнко).
БАТЬКІВСЬКИЙ ЗАПОВІТ
Ти можеш навчитись чужого звичаю
І мову чужу, наче пісню завчить.
Але і в раю не знайти тобі раю,
Якщо ти не будеш Вітчизною жить!
Якщо позабудеш стежину до хати,
Яку дитинчам навпростець протоптав,
І матір, і рід свій, і слово крилате,
То, значить, чужинцем бездушним ти став.
Чужинцем не тільки для рідного роду,
А навіть для тої нової землі,
Для друзів нових, що тебе у негоду
Пригріли ласкаво у власнім теплі.
І, наче прокляття, в нову ти родину
Внесеш свого серця закалець черствий.
Внесеш, мов безкровний слимак, холодину,
Бо вбив і стоптав ти свій корінь живий.
Ти дітям і правнукам мусиш віддати
Живуче коріння – свій батьківський рід, –
Тоді їх ніяким вітрам не зламати,
Ніякій негоді не стьмарити світ.
(Ростислав БРАТУНЬ)
