«Коханню кожен вік підвладний...»

Минуть поволі осінь і зима, і знову світ засвітиться в онові. Нічого в ньому кращого нема од Вірності, Любові (Микола Луків)

 На зламі ХІХ–ХХ ст. видатний хорватський філолог-славіст Ватрослав Ягіч зазначив: «Якщо вважати поезію за історію людських сердець, то такою є красива й найбагатша задушевна поезія українців». Лірика МИКОЛИ ЛУКОВА цілком вписується в окреслену В. Ягічем парадигму української поезії. він справді творить історію сердець – тих, кому присвячує сповнені ніжним чуттям, щирі вірші, чиї образи перед нами постають живими, добрими, закоханими, справедливими (у часом занадто несправедливому світі). 

У Я-віршах, своєрідних художніх одкровеннях, присвячених Любові Осінньої Пори, кожним нервом відчуваємо одвертість душі, поетичність бачення, прагнення відповідності форми вірша його характерові, рухові думки й почуття...

  • На дачі

    На дачі

    Мені з тобою добре як ніколи.
    За вікнами осінній дощ шумить.
    І коли міг би – зупинив би мить, –
    Мені з тобою добре як ніколи.


    Мені з тобою добре. Я мовчу.
    Боюся словом тишу сполошити.
    Але без слів неважко зрозуміти,
    Чому з тобою і про що мовчу.


    Я вимкну світло, й запалю свічу,
    І принесу із саду пізні квіти,
    І дощ до ранку буде шепотіти
    Святі слова, які я промовчу.

  • Є день такий – іскристий, як вино...

    Є день такий – іскристий, як вино...

    Є день такий – іскристий, як вино,
    Є день такий – спинись, прекрасний часе!
    Отам я жив. Отам колись давно
    Я гладив руки і волосся ваше.
    Отам я жив... Туди вертаю знов.
    Стою в задумі над минулим нашим.
    Є день такий: майнув, як сон, пройшов,
    А все життя од нього стало кращим.

  • Гул прибою і самшиту шати...

    Гул прибою і самшиту шати...

    Гул прибою і самшиту шати,
    Цвіт магнолій, руж і орхідей.
    Пригорнись, кохана, до грудей,
    Будем слухать море і мовчати.
    Ми на місяць прибули сюди,
    Креслять обрій паруси крилаті.
    Добре нам на цьому пишнім святі
    Сонця, неба, вітру і води.
    Незабаром знову за труди,
    А поки що можна споглядати,
    Як гуркочуть хвилі в три накати,
    Із піску змиваючи сліди.
    І нічого в долі не бажати,
    Просто слухать море і мовчати.

  • Стихає вечір

    Стихає вечір

    Стихає вечір. Над горою
    Червоний місяць устає.
    Я так стужився за тобою,
    Любов моя, життя моє.
    Вслухаюся у шум прибою,
    Дивлюсь, як море виграє.


    Згадай мене за далиною,
    Любов моя, життя моє.
    Грядуще кличе таїною,
    Минуле спогади снує.
    А я зову тебе судьбою,
    Любов моя, життя моє.
    Літа спливають за водою,
    Люблю тебе, живу тобою.

  • Струнка, повітряно-легка...

    Струнка, повітряно-легка...

    Струнка, повітряно-легка,
    Немовби зіткана з блакиті, –
    Мені ти стрілася така
    В далекім світі, юнім літі.


    Таку тебе запам’ятав,
    Таку люблю тебе і нині,
    Дарма що зморшки час поклав
    І притуманив очі сині.


    Минула молодість п’янка,
    Але довіку з тої миті
    Ти вся небесна і легка,
    Немовби зіткана з блакиті.

  • Старовинний вальс

    Старовинний вальс

    Падає листя, падає,
    В золото світ убравсь.
    Хто там кого там згадує?
    Давня платівка. Вальс.


    Котяться хвилі. Колами.
    Скільки ж століть до нас?
    Десь там за видноколами
    Будить відлуння вальс.


    Руки, обличчя, погляди...
    Час поміж нами, час.
    Повівом, дивом-подивом
    Вальс нас єднає, вальс.

  • Невже це ви? Даруйте, не чекав...

    Невже це ви? Даруйте, не чекав...

    Невже це ви? Даруйте, не чекав.
    Присядьмо. Помовчімо. Пригадаймо.
    Усе життя я тільки вас кохав,
    Крізь все життя проніс любов притаєну.


    Ні, ні, не так, я знов не так сказав.
    У мене – син. Ви плачете?
    Не плачте. Усе життя я тільки вас кохав.
    Оце і все. Прощайте і пробачте.

  • Не вимовлю ні слова. Помовчу...

    Не вимовлю ні слова. Помовчу...

    Не вимовлю ні слова. Помовчу.
    А дощ іде. А вітер хилить клени.
    На серці так бентежно – до плачу.
    Присядь, кохана, ближче біля мене.


    Отак. Спасибі. Чуєш, як шумить,
    Як шелестить, кипить травнева злива?
    Увесь наш вік – одна жагуча мить,
    Я б так хотів, щоб ти була щаслива!


    Нехай не ятрять прикрощі душі,
    Нехай квітує щирість поміж нами...
    Присядь. Послухай. Шелестять дощі
    Про те, чого не вимовиш словами.

  • Все менше світла і тепла...

    Все менше світла і тепла...

    Все менше світла і тепла,
    Коротші дні і довші ночі.
    І раптом вишня зацвіла
    Побіля шляху на обоччі.


    Пожовкле листя де-не-де
    Між білоквіту проглядає.
    І хто не їде, хто не йде –
    На неї погляд повертає.


    Дивлюсь і я на ті чудні
    Осінні спроби квітування.
    Вони нагадують мені
    Останні спалахи кохання.


    У пізнім цвіті восени
    Сріблиться колір сивини.

«Кажуть, поет від Бога. Обидва творять світи: Творець – земний, а поет – світ поетичний. Створений митцем поетичний світ – мій. Я входжу в нього із благоговійним почуттям, як у храм краси, щирості, доброти, згадок про пережите в минулому і надій на майбутнє. Я знаю, у якому настрої яку взяти поетичну збірку, щоб, заглибившись, знайти пошукувану гармонію із світом божественним, земним і власною душею, рваною розчаруваннями, невдоволенням реальністю, несправедливістю і, врешті, – неволею. Поетичні візії поета – теж мої» (Василь Яременко).

  • Перше листя пливе по серпневій воді...

    Перше листя пливе по серпневій воді...

    Перше листя пливе по серпневій воді,
    Непомітно відходить за обрії літо.
    Ми з тобою, кохана, іще молоді,
    І не треба всміхатися так сумовито.


    По-осінньому синьо цвітуть небеса,
    Мила погляду й серцю билиночка кожна.
    І така навкруги невимовна краса, –
    Не любити цю землю, їй-богу, не можна.


    Глянь, які величаві гаї і сади,
    Як врочисто біліють хати між садами.
    А що кращі літа одійшли назавжди –
    Все одно вони, мила, залишаться з нами.


    Тож нехай собі листя пливе по воді,
    Хай повільно відходить за обрії літо,
    Ми з тобою, кохана, іще молоді,
    І даремно всміхаєшся ти сумовито.

  • Відшаруділо під ногами листя...

    Відшаруділо під ногами листя...

    Відшаруділо під ногами листя,
    І віджурилось небо журавлями.
    Осінній смуток овіває лиця,
    І холодок прощання поміж нами.


    Невже це – все?.. Я ще дарую квіти,
    А відчуваю: разом нам не бути.
    І розумію, що, допоки жити,
    Мені цього прощання не забути.


    А що там далі? Вічні будні й праця.
    Нові дороги, клопоти і люди.
    Всього спізнаю, а такого щастя,
    Як мав з тобою, певне, вже не буде.


    Дивлюсь на тебе – світонька не бачу.
    Всміхнись, кохана, бо і я заплачу.

  • Вихідний

    Вихідний

    На мить забутись од роботи,
    Од клопотів, доріг, вокзалів
    І слухать хвиль тривожний рокіт
    І гул віддалених причалів.


    А потім йти вздовж моря босим,
    І дивуватись, і радіти,
    І цілувати твої коси,
    Що пахнуть літом.

  • Є день такий, коли нема печалі...

    Є день такий, коли нема печалі...

    Є день такий, коли нема печалі,
    Нема турбот, а є вітри і море,
    І кораблі, припнуті до причалів,
    І небо в чайках, і під сонцем – гори.


    І ти прийшла. І руку – на плече.
    І музика. І усмішка. І квіти.
    І нікуди подітись від очей,
    Устам від уст нема куди подітись.

  • Не повертайтесь на круги своя...

    Не повертайтесь на круги своя...

    Не повертайтесь на круги своя,
    Нічого це, крім болю, не приносить.
    Але душа не вірила, і я
    Таки поїхав. І для мене досить.


    Я те містечко пішки обходив.
    Я знав його, як власний досвід знають.
    Звучав для мене голубий мотив
    Далеких днів, які не забувають.


    А потім я постукав у вікно,
    І вийшла ти, і стала, і впізнала,
    І налила у келихи вино,
    І випила, і так мені сказала:


    «Дарма ти їхав. І зайшов дарма.
    Я вже не та. І не плекай ілюзій.
    Що одійшло – того навік нема, –
    Забудьмо все, розстаньмося як друзі».


    І я лишив невипите вино,
    І ти на груди впала у риданні,
    І довго-довго золоте вікно
    Світилося за мною у тумані.


    Ну от і все. Чудна душа моя
    Утерла сльози і сказала: досить.
    Не повертайтесь на круги своя,
    Нічого це, крім болю, не приносить.

  • Непорозуміння

    Непорозуміння

    Ясен заглядає у вікно.
    В келихах не випите вино.
    Подушки зім’яті на постелі,
    І розмови, й лиця невеселі.


    Ще слова не сказані прощальні,
    Ще обручки не зняли вінчальні,
    Іще серце тягнеться до серця,
    Ще здається, що усе минеться,


    Але вже якась незнана сила
    Зрадженим надіям в’яже крила,
    І стоїть невипите вино,
    І шепоче ясен у вікно,
    Що примарним виявилось щастя
    І кохання зберегти не вдасться.

  • Літо минуло. Осінь...

    Літо минуло. Осінь...

    Літо минуло. Осінь.
    Вересень, мила, – ось він.
    Сад обважнів плодами.
    Стали ліси мов храми.


    В золотоцвіті віти.
    Повиростали діти.
    Рік чи життя прожито?
    Осінь. Минуло літо.

  • Літа, прожиті із тобою спливли...

    Літа, прожиті із тобою спливли...

    Літа, прожиті із тобою,
    Спливли, як листя за водою.
    Гортаю спогади святі –
    Найбільший скарб в моїм житті.


    Нічим тобі не дорікаю,
    Було всього в нас – пекла й раю.
    Але, як вміли і могли,
    Ми честь і гідність берегли.
    І, не обділені судьбою,
    Лишилися самі собою.

  • Минає все, згаса, мов звук...

    Минає все, згаса, мов звук...

    Минає все, згаса, мов звук,
    Що відлунав на віки вічні,
    А я в полоні милих рук
    Переживу і травні, й січні
    І встану там, де небокрай
    Грядуще й суще обіймає,
    Де під новітній урожай
    Сівач планету засіває
    Священним золотом зернин
    І в світ новий крізь дні та ночі
    Онука внук чи сина син.
    Встає, і в нього карі очі,
    І голос мій, і плоть, і кров,
    І в серці справам нашим вірність...
    Спасибі, жінко, за любов,
    Вона дарує людству – вічність.

24

Замість епілогу...

Весна. Блакить.
Бджола дзумить.
Сади в рожево-білім цвіті
Чарує погляд кожна віть,

І відчуваєш мимохіть,
Яке це диво –  жить, любить
І небесам хвалу творить
За те, що ти живеш на світі.

Авторизуйтесь на сайті щоб мати можливість залишити коментар

ORCID: 0000-0002-1858-9269

ORCID (англ. Open Researcher and Contributor ID) — єдиний міжнародний реєстр учених для коректного цитування статей.

Researcher ID: C-2286-2017

ResearcherID – ідентифікатор ученого (дослідника), що дає змогу формувати список власних публікацій.

Google Scholar

Академія Google (англ. Google Scholar) - безкоштовна пошукова система за текстами наукових публікацій.

Cподобалась сторінка?

Close

Ви можете поділитись нею з друзями у соціальних мережах або надіслати посилання на неї у месенджери...