Чернівці: Це місто створене для раювання
Мені судьбою стала ця земля, тут все моє – легке й тяжке, мов брила... (Тамара Севернюк)
Поняття «чернівецької толерантності» – це щось невловиме, що буквально витає в міському повітрі: над банями церков, шпилями костьолів, шестикутними зірками синагог, склепами вірних усіх конфесій і тих, хто поклонявся земним ідолам, над дахами народних домів і головами місцевих інтелектуалів та політиків. Це аура, яка оточує місто, оберігаючи його мешканців від перунів і градобоїв, які раз по раз постають на політичному небокраї. /.../ Примха історії зібрала на одному кораблі русявих і брюнетів, вусатих, бородатих, пейсатих і бритоголових, з очима, як блакить, й очима, як мигдаль, хрещених і обрізаних, тих, що вимовляють «смішно» одні звуки, і тих, що взагалі не вимовляють інші, тих, яким смакують борщ і сало, і тих, яким – щі, і тих, яким – мамалига, і тих, яким – маїна, і тих, яким – пепсі… Ми всі, такі різні, приречені долею подорожувати разом на невеликому суденці, який кожен називає на свій лад: Чернівці, Черновицы, Cernauti, Czernowitz, Czerniowce. І марно переконувати одне одного, що хтось із нас спотворює топонім. Адже зміст у цю назву кожен вкладає той самий – «МАЛА ВІТЧИЗНА» [Житарюк Н. Буковинська «шіфа» під вітрилами толерантності / Наталія Житарюк // «День», №178, 4 жовтня 2008; http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/bukovinska-shifa-pid-vitrilami-tolerantnosti].
Малою вітчизною стали Чернівці й для Тамари СЕВЕРНЮК, відомої української письменниці та публіцистки. «Своє поетичне обдаровання вона привезла ще молодою студенткою з подільського Старокостянтинова – що на Хмельниччині – до буковинської столиці, де пройшли роки її навчання в університеті, літературно-поетичного росту та довголітньої праці як журналіста. У Чернівцях, на Буковині, Тамара Севернюк пустила глибокі корені, перейнялася долею цього краю, вглибилася в тутешнє українське довкілля, буковинське минуле, збагнула багатогранність тутешньої культурної атмосфери, де відбулося в минулому стільки інокультурних перехрещень (українці, румуни, німці, євреї, липовани (росіяни-старовіри), поляки, наші лемки й словаки)», – написала Анна-Галя ГОРБАЧ, літературознавець, перекладач, член Національної спілки письменників України (Берфурт, Німеччина).
Насолоджуємося поетичними рядками нашої славної краянки, що їх опубліковано 2008 року у видавництві «Золоті литаври» в ошатному виданні «О, Чернівці, оаза дивини...» (за сприяння Чернівецької громадської організації «Фонд Чернівці-600». Голова – Володимир ІЛАЩУК).
Біблійна Мекка…
Це давнє місто…
Площі… Храми ці…
Мінливих віх несмертні силуети.
Це наше місто. Наші Чернівці –
Біблійна Мекка
Всіх митців й поетів.
Це – сивий лірник,
Той, що гранить час.
Торкне струну
І мовчки стулить очі,
Він бачив світ… І знає все про нас…
Хоча не мовить всує слів пророчих.
О, Чернівці!
Оаза дивини!
І тих глибин – де вічність, а не – дати.
Не відвертаймо серця від струни,
Що має що вікам заповідати…
* * *
Миколаївська церква в Чернівцях. Картина Марини Рибачук
Чернівці мої, Чернівці
Очі сонця до вежі туляться,
Золотавлять брук промінці.
Стрепенеться душа на вулицях –
Чернівці мої, Чернівці...
Позираєте синьо айстрами,
Молодієте у красі.
Будуть заздрити вам всі Австрії
І Парижи, і Відні всі...
Дзвенить вгорі
Соборно-срібний неповторний лад.
Це наш святий поріг,
Обітований сад...
Це – наш сад...
Арабески віків на камені,
Прапор волі в міцній руці.
Буде ноша її легка мені,
Чернівці мої, Чернівці...
Всі забудуться кривди й докори,
Осіянна ваша хода,
І цвістиме услід за кроками
Вічна рутонька молода...
* * *
Чернівецька вуличка. Картина Ольги Карлової
Фіранка
Наодинці з дощем, при відкритім балконі,
Наслухаючи айстр одкровення неюне,
Пензель змішував фарби – солодкі й солоні...
За фіранкою хтось перекручував струни.
На похилі тини і похилені брами
Бризла сутінь м’яка забуття молодого.
Виривалась із вечора синьої рами
Перекручених струн мовчазна засторога.
Хто від кого стеріг і кому це вдалося?
Змоклий вітер вдихав гул німої безодні.
Колихнулась фіранка, як русальне волосся,
Пензель змішував фарби – гарячі й холодні.
* * *
«Осінь у Карпатах», Іван Холоменюк
Криниця…
Турецька криниця... Турецька криниця
Вода твоя щезла і досі ще сниться.
На стертому бруці – чужинців сліди,
А рідна рука не приносить води.
Турецька криниця... Ти – пам’ятка нині
Стоїш у вінці буковинської сині.
Крізь порох і прах пробиваєшся ти
І чуєш рух всесвіту і суєти...
До тебе приходжу в ясу і в негоду
І п’ю твою давню невисохлу воду.
Що ворог паплюжив і люд відібрав,
Те Бог тобі пам’яттю неба віддав.
Дивлюся в те небо
І бачу тебе,
І сяйво твоєї води –
Голубе...
* * *
Чернівці. Серце Ісуса…
Настирно сили обживала тьма,
Точило їх впокоєння напруги.
Був цілий всесвіт – келія німа,
Та все збудив ще кволий свист зав’юги.
Тоненько впала на костьол зима,
Затихли в білім темні луни туги.
Ти є так близько, начеб і нема,
Ти є так вперше, що не буде вдруге.
...Метуть сніги у виснажений світ,
Скриплять промерзлі віти древа літ,
І дмуть вітри стрункі й несамовиті.
Минаю я... Але приходиш – ти..
.
Гуде костьол... Гудуть усі світи,
А подих твій, як шепіт маку в житі.
* * *
«Чернівці. Церква Серце Ісуса», Євген Удін.
Ранок у місті
На крилах досвітнього вітру
Від темряви внутрішніх смут
В п’янку недоступність, повиту
Облогою псалмових пут –
Злетіти, упасти, звестися
Над сховищем змовних шулік,
І, власні долаючи висі,
Почати свій день, наче – вік...
Поволечки... зваженим кроком
Чи гостро, як стерні в полях...
Погонич глядітиме збоку –
У що твій верстається шлях...
* * *
«Чернівці. Будинок-корабель», Марина Рибачук
Розкошшя Роші
Упав туман на дику лободу,
А в згустя мли посипались жарини.
Такої осені в моїм старім саду
Не бачили ні айстри, ні жоржини.
І я між них не чула холодів,
В пишнотах барв, як вкопана, стояла.
Мій сад буяв... І осінь – диво з див –
Його чаклунську одіж не скидала.
Одна троянда, як і я, сама
Перегортала вкрадно літні ноти...
А десь над нами дихала... зима...
Ледь-ледь, але–- здригалися пишноти...
* * *
Картина Марини Рибачук
На свіжих вітрах…
Обірвались дроти. Натягнулася нить,
Ще у сизім гіллі снить щось
Прохолодь млиста.
А над містом моїм
Раннє сяйво бринить,
Мов злітає в блакить зривна музика Ліста.
Він тут був. Він тут грав...
Але я не про те...
Я – про віру, яка
Книгу правди читає.
Кобилянської дума в тій книзі цвіте,
Слово Лесі й Франка через цвіт проступає,
І Федьковича спів понад часом пливе,
Скільки б літ не пройшло –
Кожний голос озветься,
Бо проходять часи,
Але правда – живе!
І у грудях землі неприборкано б’ється.
Одягаються тіні безплотні в тіла,
На сирітські облоги ступають ізрана...
Відпалають вогні,
Відшаліє зола –
І на свіжих вітрах зарубцюються рани.
* * *
Чернівці. Успенський собор. Картина Марини Рибачук
Чернівці. Кардіолікарня
1
Сріблить фонтан.
І прохолодний шум
Скидає в трави краплі незугарні.
Проходить літо,
Повне білих дум,
Небілим двором кардіолікарні.
В мигтючих лицях –
Карбний лик судьби:
Прогіркла мова жестів, рухів, стану...
Чомусь сюди літають голуби
І наслухають музику фонтанну.
2
Чи ви були коли в полоні листка,
Що впав?
Чи вас торкалися долоні
Сумних купав?
Як вам корились бездоріжжя
На тім шляху,
Де безпорадно билась ніжність
Об ніч глуху?
Стоїть туман – не прозирнути...
І що не крок,
То на вустах – огонь цикути,
А в серці – змрок.
Терпляча пам’ять –
Опівнічний тоненький лід,
А кожний спомин –
Шпиль готичний над виром літ.
* * *
«Фонтан», Ольга Карлова
В музеї Володимира Івасюка
Як трепетно заходити сюди,
Де кожен крок – відлуння слів і болю,
Де плин років – як бистрої води –
Освячений несмерклою любов’ю,
Де кожна річ – живе звучання нот
Несмертних струн Володиної скрипки,
Святий стелаж... папір... перо... блокнот...
Отець і Син... Міраж в квадраті шибки –
Знайомо все... Так близько... Й – далечінь,
З якої вже ніхто, на жаль, не верне.
Але безсмертна в цих кімнатах й тінь
Великих Душ... Високих, як – Говерла.
Цей стіл. Цей дзбан. Картки і програвач.
Ця шапка й куртка. Птах посеред хати...
Дивись і слухай, навіть, як – незряч...
Отець і Син. Життя. Й Велика Мати.
Як гордісно заходити сюди...
Бринить в душі навік Червона Рута...
І цей музей – святий ковток Води,
Яку вовік не доторкне отрута.
* * *
«Володимир Івасюк», Микола Горда.
Певно… Не все…
Будять неділю храмові дзвони,
Плинучі миті сплітаються з віком.
Збуджено-м’яко синьо-червоний
Лащиться лист виноградний до вікон.
Ждуть перестуку хатні пороги,
Повниться простір відлуннями кроків,
Вулиця Панська без остороги
Всотує шепіт і шерхоти років.
Я не своя там... Простір, як терня...
«Панська» уже «Кобилянська» сьогодні.
Плин часовий – непривітна майстерня,
Те, де ти – свій, поглинають безодні.
Чом же ці дзвони так кличуть і гріють?
Чом я той лист виноградний цілую?
Певно, не все у житті даленіє,
Як і не все промовляється всує...
* * *
Картина Марини Рибачук
У Святодухівському соборі
Туди, туди, де все – жива природа,
Де ти – її корінчик, віть, листок,
І та ріка, яка не має броду,
І над всіма проваллями – місток.
Туди, туди – від саду Гефсимани
Навзнак – до неба: у луги висот,
Де попелясті родяться тумани
І страсну ніч полохає осот.
Де ти і я – мов дві зорі в безмежжі,
Яким повік зійтися не дано...
Туди, туди... О, як воно бентежить
В оте «туди» відчинене вікно...
* * *
«Кафедральний собор у Чернівцях» (1860-ті рр.). Кнапп, акварель
Прут
Гойдаються хмари на хвилях твоїх –
Химерні отари, і святість, і гріх...
З Берладського шляху вервечки купців...
Із пороху, з праху встав Черн... Чернівці.
Крізь хвилевий захват пливуть міфи літ –
Із сходу на захід, із заходу в схід...
За хвилею-хвиля – відбитки світлин:
Величне всесилля, знеможений скін.
І тиша, і тиша, як небна глибінь,
Оманлива ніша христових промінь.
Лиш хвилям відома правда століть,
У них вона – вдома... все інше – мовчить.
Розлегла на зламах темнота густа,
Та все ж нездоланна вогниста вода.
Велике знесилля – не помста, не злість –
За хвилею-хвиля... про все оповість.
І правди не зрадить у вирах глибин
Манливий, мінливий, неспинний твій плин.
* * *
Прут. Картина Марини Рибачук
Шіллер-парк
В німоті завмерлої краси
Обіймались душами поети...
Часом чула їхні голоси,
Невідь-звідки клацали багнети...
Холод в скроні... Містика свинця...
Дальні долі в близькості Голгофи.
Шіллер... Загул... Юрій з Сторонця...
Воскресіння полинові строфи.
Шіллер-парк... Часів минулих схов,
Молодих дерев зелені чола.
Змерхлий страх, що сам себе зборов,
Лір небесних виплески довкола.
Шіллер-парк... Я чую голоси –
Думи дзвонів, захватом крилаті –
Єдність муз над межі і часи,
Що зривають «таємниць печаті»...
* * *
«Весняний парк», Андрій Соловйов
Сурмач
Опівдні на Ратуші грає сурмач,
Злітає над містом луна кришталева,
Ніжнішає з подиву вітер-сікач,
Заслухано мовкнуть птахи і дерева.
Легка, невибаглива музика ця
До кожного людського серця простує...
Опівдні на Ратуші у Чернівцях
Сурмач про щасливе прийдешнє вістує.
І хай це пророцтво триває лиш мить,
І вічна ілюзія править свій виклик...
Та доки сурмач – хоч єдиний – сурмить,
Ні віра, ні воля до щастя – не зникнуть.
* * *
Чернівці. Ратуша. Картина Марини Рибачук
Альма матер...
Студентський храм. Театр земних утіх,
Суворий Главка їх не бачив зроду,
Хоча пізнав сваволі чистий гріх –
Творінь своїх болючу насолоду.
За храмом – парк. Магнолія цвіте.
В церковці – дзвонів сонячне сопрано.
Тут дух і мудрість, і душа росте,
І в сивий вечір ходить юний ранок.
Гартований на летові століть,
На грозах, на руйнаціях й обнові,
Цей храм стояв і вистояв... й – стоїть,
Захищений освятою любові.
І я пройшла освячення оте
В цих стінах, де вкарбовані висоти
Людського духу, вільного, як степ...
Понад усі династії і... квоти...
* * *
Чернівецький університет. Картина Сергія Позняка
Чернівцям – назавжди
Шовковий шепіт спогадань,
Рухливі зорі в нетрях неба,
Рахманна музика світань –
Усе для тебе.
Святочний ладан, мирту спів,
Родинний всесвіт – без розколів,
Скарби творінь твоїх майстрів –
На славу долі.
Життя несмертного граніт,
Любові – море, гори, ріки...
І молодість на сотні літ –
Тобі навіки...
* * *
Чернівці. Центральна площа. Картина Марини РибачукДоторкнімося серцем до щедрого таланту Тамари СЕВЕРНЮК, земної цариці словоспіву!
Літа минають, як хула і слава.
Непроминуща –
Тільки добрість справ...
Матеріал підготувала:
доктор філологічних наук, професор,
завідувач кафедри сучасної української мови
Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Олена КУЛЬБАБСЬКА
