Жінки й Кішки – споріднені душі. Ти гадаєш, що володієш ними?

Бог створив кішку, щоб у людини був тигр, якого можна погладити (Віктор Гюго)

Надія ГУМЕНЮК. Аркан для ластівки : поезія. – Луцьк : Надстир–я, 2019. – 135 с.

Ще стежка схована в тумані

Ще стежка схована в тумані

Ще стежка схована в тумані,
Як риба в озері на дні.
Йдуть по алеї кіт і пані –
На цілий парк одним одні.
На них спадають жовті німби.
Вітри прядуть прозору нить.
Вона мовчить до нього ніжно
І він до неї не нявчить.
Та знак таємний в їх мовчанні,
І зранку поруч неспроста
Цей шлейф парфумів у тумані,
Ця дика грація кота.
У пані пальчики промокли,
Та вперше (ах, за стільки літ!)
Вона сьогодні не самотня
І не самотній з нею кіт.

* * *

Картина Дмитра Резчикова (Росія)
Кіт муркоче для пані вірші

Кіт муркоче для пані вірші

Кіт муркоче для пані вірші.
Пані дивиться у вікно.
Кіт обожнює тишу й вірність.
Пані з віршником заодно.
День – для поспіху і неврозів...
Техноритмів стрімка кадриль...
Та нарешті ця втеча з прози
У високий небесний штиль.
В ночі очі такі бездонні...
Місяць вибухнув, мов сонет.
Тихо мріють на підвіконні
Пані й вірний її поет.

* * *

Картина Наталі Бронникової (Росія)
Є в пані дивна мишка на столі

Є в пані дивна мишка на столі

Є в пані дивна мишка на столі.
А котик ще й не бачив мишеняти.
Вона десь то на Балі, то з Далі.
Йому ж – лиш нудьгувати і чекати.
Він позіхнув разів, напевне, сто,
Та не нявчить – чекає, доки пані
Натисне мишку, вимкне монітор
І поруч з ним присяде на дивані.
Мізинчиком почухає живіт,
До лап його торкнеться головою
І скаже:
– Мій муркунчику, привіт!
Як ми давно не бачились з тобою...

* * *

Картина Павла Чудновського(Росія – США)
За вікнами мрячить

За вікнами мрячить

За вікнами мрячить,
За вікнами хлюпоче.
Мій котик лиш мурчить,
А гратися не хоче.
Клубочок при стіні
Із прядива строкатий.
– Коти його мені,
Дряпастику вусатий!
Він глянув якось так...
– Пхе, гратись закортіло...
Мій кіт дорослим став,
І літо зосеніло.

* * *

Картина Kim Roberti (США)
Чорний-чорнющий, збентежений трохи

Чорний-чорнющий, збентежений трохи

Чорний-чорнющий, збентежений трохи,
Кіт зупинився і далі ні руш –
Жінка йому перебігла дорогу
В білій кофтині з хмаринками рюш.
Вчора була вона в них у господі
І наступила йому на хвоста.
Потім курив аж до ранку господар,
А господиня прогнала кота.
Хто чого плаче? Хто кого зрадив?
Кіт не знаходив місця собі –
То господиню лапкою гладив,
То до господаря лащитись біг.
Все через неї, оцю молодицю,
Шлях перейде – і готуйся до бід.
Кіт повернувсь, тричі нявкнув й до киці
Хутко побіг через поле, в обхід.

* * *

Картина Justyna Kopania (Польша)
Карма це чи пророцтво волхвів

Карма це чи пророцтво волхвів

Карма це чи пророцтво волхвів,
Що застигло, як стигма?
Вона любить смугастих котів.
Закохалась же... в тигра!
Ох, непросто за тигром іти.
Її фрази — як мантри:
– Любий мій, муркоти, муркоти!
І забудь дикі мандри!
Не забуде. Усе марнота:
Ні сьогодні, ні з часом
Не зробити із тигра кота
Зі смугастим окрасом!

* * *

Картина Леоніда Кипарисова (Росія)
Кіт, як мольфар, сидить біля вогню

Кіт, як мольфар, сидить біля вогню

Кіт, як мольфар, сидить біля вогню.
Шугають іскри, наче громовиці.
Й коханої кицюні юне ню
Жовтіє у жаских його зіницях.
Вона не йде... То з ким вона і де?!
Кіт гострить кігті, грізно й невблаганно.
Ось-ось на землю блискавка впаде
І гнів його прорветься ураганом.
Та ось вона прийшла й сказала: «Няв!»
Сховались гострі кігтики мольфара.
І сонце, як грайливе котеня,
Всміхнулося й гойднулося на хмарах.

* * *

Картина Ira Tsantekidou (Греция - Германия)
У фраку чорному і білих рукавичках

У фраку чорному і білих рукавичках

У фраку чорному і білих рукавичках,
Він не мишей ловити з дому вийшов –
Статечно дефілює, як маркіз,
Й сусідські киці, геть забувши вишкіл,
Йому услід зітхають аж до сліз.
Та що там киці! Дворовий собака,
Кудлатий волоцюга й забіяка,
За ним покірно ходить, як фантом,
І віддано помахує хвостом.
Коли ж повернеться цей суперкіт додому.
То ляже і замуркає про втому.
Він в жінки на колінах — просто кіт,
Лінько, канюка...
Та йому одному
Вона прощає все ах стільки літ.

* * *

Картина Robert Auer (Хорватия)
Цей мандрівник, плейбой і скелелаз...

Цей мандрівник, плейбой і скелелаз...

Цей мандрівник, плейбой і скелелаз...
Цей супермен з окрасом леопарда...
Влетів, неначе роза снігопадів,
Через балкон, як через перелаз.
– Мур-р-р... Мур-р-р...
Це я, ваш вір-р-рний ніжний Барс... —
І граціозно перейшов кімнату.
– Ну перестаньте, пані, сумувати,
Хіба це драма, люба? Просто фарс!
Він вас не варт! А я сердечну рану
Вам полікую й прожену хандру.
Якщо, звичайно, зараз сам не вмру,
Прекрасна, несказанна Несміяно,
Бо ви ж не посміхнулися мені.
І зник, як білий іній на вікні,
Промуркавши нічний свій парафраз.
Лиш тінь тернулась порцеляни ваз.
Десь ходить він, де сам того бажає,
Та все одно до пані повертає...
Один лиш він й вертається щораз...

* * *

Картина Varvara Stylidou (Бельгия)
Коти ніколи зграями не ходять

Коти ніколи зграями не ходять

Коти ніколи зграями не ходять,
У кожного – свій тракт і манівці,
Свого життя свої таємні коди
Виписують вусаті мудреці.
І кожен з них – єдиний і столикий,
І кожен з них – і цезар, і вожак.
Під музику філософа-мурлики
Якось і я постановила так:
За будь-якого розкладу погоди
Сама собі ходи і не нявчи!
Чи то і я з котячої породи,
Чи так мене мій мудрий кіт навчив...

* * *

Картина Marta Orlowska (Польша)

Жінки і кішки завжди чинять так, як їм заманеться; 
чоловікам і собакам насправжки залишається тільки змиритися з цим (Роберт А. Хайнлайн) 


Володимир ЛИС. Місяць, облитий дощем : книга малої прози. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2018. – 359 с.

11.09.2019 11

КІШКА

Уже в машині лікар сказав медсестрі, що ідуть вони за незвичайним викликом. Хтось зателефонував по «03» і промовив лише кілька слів: «Приїжджайте, я помираю».
– Може, розіграш? – припустила медсестра.
– Можливо, – сказав лікар. – Але назвали адресу, то мусимо їхати. Я теж казав про розіграш, але Мирося, чергова, істерику влаштувала. Ніяк не звикне до нашої роботи...
Далі дорогою мовчали. Будинок, до якого приїхали, був на краю так званого тридцять третього кварталу, у спальному мікрорайоні, до того ж, здається, гуртожиток-малосімейка. Названа квартира виявилася аж на п’ятому поверсі. Коли підіймалися, лікар грубо лайнувся, посковзнувшись на якійсь брудній плямі.
На дзвінок – раз і вдруге натисла медсестра – ніхто не відгукнувся.
– Я ж казав тій дурепі – розіграш, –  промовив сердито лікар.
Але тут санітар Вася завважив, що двері начеб відчинені.
Штовхнули і зайшли. Світилося у вітальні, радше п’ятачку, і в маленькій кімнатці. У кімнатці, впершись на ліжко, стояв на колінах старий сивий чоловік у бавовняній картатій сорочці й чорних штанях. Лікар підійшов, торкнув його за плечі. Старий посунувся вбік, потім беркицьнувся на спину. Троє зі «швидкої» нахилися над ним.
Лікар помацав пульс, спробував розтулити повіки, навіть помасажував серце, і констатував, що старий мертвий. Помер хвилин десять-п’ятнадцять тому. Коли вони вже їхали сюди, виходить.
– Може, спробувати зробити укола? – невпевнено запропонувала медсестра.
– Як хочете, – знизав плечима лікар.
Заштрик, звісно, не допоміг. Вже як виймала шприца, медсестра завважила, що померлий щось наче тримає в руці. Розняла пальці й дістала клаптик паперу.
– Що там? – спитав лікар. – Передсмертна записка? Невже знову самогубство?
– Ні, – сказала медсестра. – Здається, ні.
Вона кілька секунд повагалася і прочитала:
– Подзвоніть (далі йшов номер телефону), Ніні, дочці. Хай забере Мурку. Шкода кішку.
– Шкода кішку, – повторив лікар.
– Так тут унизу приписано, – сказала медсестра.
Лікар узяв з її рук папірця, покрутив, навіщось підніс до очей.
– Два останніх слова ледве дописати встиг, – сказав по хвилі. – А от на ліжко вернутися вже не зміг...
– Інфаркт? – спитала медсестра.
– Можливо, – сказав лікар. – А може, й просто від старості помер. Розтин покаже. Телефонуйте дочці.
Медсестра набрала номер, накрутивши диск на старому зеле­ного кольору телефоні. Відгукнувся чоловічий голос.
– Можна Ніну?
– Нінк, тебе, –  гукнув чоловік.
– Слухаю, – почувся грудний жіночий голос після невеликої паузи.
– Ми зі «швидкої допомоги», – сказала медсестра. – У квартирі вашого батька.
– Йому погано? – спитала Ніна.
– Він помер, – сказала медсестра.
– Ви хочете, щоб я приїхала? – спитала Ніна.
– А ви як хочете? – вже роздратовано спитала медсестра.
– Добре, ми зараз приїдемо, – поспішно мовила Ніна, і перш ніж вона поклала слухавку, медсестра почула, як сказала до когось, очевидно, до чоловіка, котрий піднімав слухавку:
– Саш, батько помер. От тобі й відпустка.
Перед виходом із квартири медсестра зайшла на кухню, ще крихітнішу за кімнату, і покликала:
– Киць-киць-киць...
Ніхто не відгукнувся. «Цікаво, яка вона у нього, та кішка? – подумала медсестра. – Напевне, така ж стара, як і він сам».
Вона мимохідь оглянула кімнату. Ліжко, килимок біля ньо­го, старі шпалери на стінах, ще старіші книжкова шафа і шафа для одягу, стіл, на ньому накидано паперу, два обдерті стільці біля стола. Медсестрі нестерпно захотілося вийти.
Десь через тижнів два вона пригадала цей виклик. Несподівано зринув у пам’яті й номер телефону із записки в руці померлого.
Ще через два дні, ввечері, на своїй черговій зміні, не витримала і набрала таки цей номер. Знову відгукнувся чоловік.
– Покличте, будь ласка, Ніну, – попросила медсестра.
– А хто це?
– Її знайома.
– Слухаю, – сказала Ніна, очевидно, щось дожовуючи.
– Вибачте, що турбую вас, – сказала медсестра. – Я зі станції «швидкої допомоги». Ми приїжджали, коли помер ваш батько...
– То в чому річ? – спитала Ніна після невеликої паузи. – У вас є до нас якісь претензії?
– Ні-ні, – сказала медсестра. – Жодних претензій. Просто... Там, у вашого батька...
– Я слухаю, – сказала Ніна.
– У вашого батька в руці була записка. Щоб ви забрали кішку. Ви її знайшли?
– Кішку? – Ніна перепитала це явно розгублено. – Яку ще кішку?
– Здається, ваш покійний батько писав, що її звали Мурка, – нагадала медсестра. – То ви... Ви її знайшли?
Настала довга пауза. Медсестра почула Нінине дихання і ще чийсь голос, здається, її чоловіка, який гукав: «Нін, підгоряє».
– Вибачте, — сказала врешті-решт Ніна. – Наскільки мені відомо, в батька не було ніякої кішки.
– Не було? – розгублено перепитала медсестра.
– Ну, може, я й помиляюся, я взагалі-то в нього перед тим давно тне була, але… Він взагалі-то казав колись, що хотів би завезти кішку… То у вас жодних претензій?
– Жодних, – зітхнула медсестра. – Вибачте, – і поклала трубку першою.
Ще через тиждень медсестра знайшла в журналі викликів адресу того старого. Наступного дня, відіспавшись після нічної зміни, поїхала на його тридцять третій квартал.
Як і тоді, першого разу, двері до квартири на п’ятому поверсі були прочинені. Але цього разу за ними чувся голосистий дратівливий гул.
«Циклюють паркет», – зрозуміла медсестра і тихенько відійшла від дверей.


11.09.2019 13

Людина культурна настільки, наскільки вона здатна зрозуміти кішку (Бернард Шоу)

P.S. У заставках картини Джини Фемрайт (США) та Володимира Рум’янцева (Росія).

Авторизуйтесь на сайті щоб мати можливість залишити коментар

ORCID: 0000-0002-1858-9269

ORCID (англ. Open Researcher and Contributor ID) — єдиний міжнародний реєстр учених для коректного цитування статей.

Researcher ID: C-2286-2017

ResearcherID – ідентифікатор ученого (дослідника), що дає змогу формувати список власних публікацій.

Google Scholar

Академія Google (англ. Google Scholar) - безкоштовна пошукова система за текстами наукових публікацій.

Cподобалась сторінка?

Close

Ви можете поділитись нею з друзями у соціальних мережах або надіслати посилання на неї у месенджери...