Ірина Вільде: художнє ЖІНКОзнавство психологічної поетики

«Ніщо не є достоту таким, яким здається» (Галина Вдовиченко)

Доктор філологічних наук, професор Наталія МАФТИН, випускниця Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, у монографічній праці «Мала проза Ірини Вільде: неповторність індивідуального голосу» (Івано-Франківськ: Видавництво «Плай» Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника, 1998. 116 с.) констатувала, що художні твори молодої письменниці «не втратили авангардного місця в розгерметизованому просторі рідної словесності».

Щ о саме долучила Ірина Вільде до набутку своїх літературних учителів? Про це найкраще висловився Б. Антонич: «правдивий талант плюс, таку життєдайну силу тематичного золота, що здається невичерпна та називається споминами з першої молодості, а по-старосвітському з дівування, плюс персонажі, що заступають авторку, характеризовані за моделем «химерне серце» (ніяк не підозрівають, що цей модель – то авторка приватно), плюс іноді до моделю «химерне серце» долучений модель «дикунка», плюс дві краплі меланхолії та всевибачливої усмішки над іронією долі, плюс симпатія до героїнь ясноволосих та презирство до «чорних» як «смертельний гріх», плюс трохи визивної, але дуже невинної дівочої одвертості в еротиці та фізіології жінки, плюс дуже багато відчуття родинного інстинкту, плюс три краплини наївності, плюс легкий, наче весняний капелюшок, стиль, плюс свіжість і мистецький інстинкт відповідних та на відповідному місці образів... плюс вся решта. Можна докинути ще доволі інших складників, ну й завжди залишиться ще щось, що його важко вловити. Це «щось» – то наше тремтіння (почувань? уяви? нервів?) при зустрічі з мистецьким твором, при зустрічі з чимось «гарним».

Рожі

(Поезія в прозі)

Вчора знову посланець приніс мені рожі від вас. Перевтомлені, з рисками невиліковної смертельної недуги, червоні, берегами чорні, чайно-жовті сумні голівки.

Невже ж ви мали серце, посилаючи їх мені, засудити їх на смерть? До того ж, на найгіршу смерть на світі: смерть від передчасного прив’ядання.

Та цим разом не залишу вас без відповіді.

Будь ласка, сядьте собі проти мене. Що ж ви? Не треба так боязко, на самому бережку.

Тепер слухайте: як і що можна подумати про чоловіка, що сьогодні, так, сьогодні, в часи безробіття, голоду, переоцінки моральних цінностей, бунту і занепаду, тратить свій час, волю, думку на те, щоб жінці вислати кілька хворих рож?

Ви ж знаєте (хто це має знати, як не ви?), що я не цілуватиму тих рож, що я навіть не поставлю їх у вазу, що я не обтинатиму їм щодня кінчиків, щоб продовжити їхнє життя що я не засушу і не спалю з честю їх по смерті.

Все це ви знаєте.

Ви знаєте навіть більше. Ви знаєте, що я залишуся байдужою до них тільки тому, що вони від вас. Ви знаєте, що я передчасно прожену їх з своєї кімнати, бо я, сучасна, ділова жінка, не можу розуміти, як чоловік у наші часи, тобто в часи безробіття, голоду, бунту і занепаду і т. д.

Еге ж, я не можу зрозуміти цього! Та одного ви не знаєте, приятелю. Не знаєте, що ця сама «ділова», «сучасна» жінка ладна б складати пелюстку до пелюстки, ладна забальзамувати їх, заморозити, аби довше зберегти їх вроду, готова не знаю що зробити і тими самими «хворими» рожами в ті самі «наші» часи, коли б їх прислала чиясь інша рука.

Але цього бажати – все одно, що бажати собі сонця з неба.

Ірина Вільде

1936