Тамара Севернюк: Час гортає віщі книги – н е м и н а н н я

Благовіст розвиненої миті проминальне й вічне поєднав

«Поет – це людина, котра прагне передати своє світосприйняття за допомогою слів, згуртованих по-особливому, підібраних так, що створюється зорова картина і музичне враження. Образ – основа не лише поезії, але й мистецтва взагалі. І щоб його створити, потрібен великий запас життєвої мудрості, досвіду і знань: уміння відкрити світ у собі і себе у світі», – так у відгуку «Не всяк, хто пише, вже – поет» написала Тамара СЕВЕРНЮК (газета «Молодий буковинець» за 12 січня 1968 року).

Доля подарувала відомій українській поетесі дивовижну радість чуття Слова, оте уміння відкрити світ у собі й себе у світі. Її думка органічно вплетена в тканину вірша, потужно розкрилюється в ній і летить у нескінченність. Які ж ознаки-маркери притаманні авторському перу та характеризують її індивідуальність? Послухаймо товаришів по письменницькому цеху й друзів:

 «Самобутність Тамари Севернюк у вмінні вибудувати вірш так, щоб образи зумовлювали архітектуру твору, а архітектура - образи» (Роман Кухарук), «Найтонші порухи людської душі пером поетеси передаються образно, містко, глибоко» (Марія Матіос), «Незважаючи на те, стільки їй довелося пережити випробувань на стійкість, вона залишається безкомпромісною, відвертою до максималізму, але чуйною і ніжною, як скрипкова струна, з якої у високий лет лине дзвінкий голос гарячого серця» (Г. Тарасюк), «Її вірші бувають надто проникливими, а бувають настроєвими. Слова ті, ніби пальчики, торкаються і твоєї душі, мовляв, дивись, не проспи життя, вслухайся в музику землі, в пісню серця» (Іван Дерда),  «Поетеса дуже щира із собою» (Надія Бабич) [Цит. за виданням: Гусар Юхим. ...І дихають серцем слова. Штрихи до портрета Тамари Севернюк. – Чернівці : Букрек, 2010. – 72 с.].

Свою тридцяту поетичну збірку Тамара Севернюк назвала «Коли задихається серце», із перших рядків вербалізуючи часові координати сьогодення. Утім, її вірші багатовимірні не лише в часопросторі, а й вирізняються майстерним поєднанням того, що на долоньці слова і що заховане в підтекстових нетрях, увиразнені розмаїттям кольору і звуку... І все це уяскравлює неповторність, оригінальність і чуттєвість навколишнього світу, у якому владарює Поетеса як творець усіх законів, етичних, естетичних канонів, відтворених на поетичному полотні.

Поетичні паралакси авторки – передовсім гострий психологізм, рефлексійна діалектика, гра інтелекту, що спрямовані на непроминальне: «Чим варто в світі жити, / Чому не варто «кров за кров»... / Життя таке, як є, любити, / Бо вища суть його – ЛЮБОВ» (О. Мороз. «Переднє слово»).

Замерзають світи, хоч повзе потепління валами...

Замерзають світи, хоч повзе потепління валами...

Замерзають світи, хоч повзе потепління валами,
Кам’яніють казки і згасає жар-птиці перо.
– Я не вірші пишу, то душа розмовляє з світами,
Їх спасе не краса, а воскресле забуте добро.

Ходять думи мої по світах, як наївні прочани,
Капле небова синь на зімкнуті пошерхлі уста.
Я не вірші пишу, я землі перев’язую рани,
Над якими зірки, мов пробиті долоні Христа.

Холод. Холод. Горю. І не знаю, на що воно схоже...
Я не вірші пишу, просто дихають серцем слова.
Може дихання це хоч комусь у світах допоможе
Не забути добра і краси, що лиш ним і жива.

2007 – 15.04.2015, середа

* * *

На світлині Тамара СЕВЕРНЮК, «поетеса, яка серцем чує рідне слово, яка живе з великою любов'ю і з повагою прочитує внутрішній світ людини, маючи вишуканий смак художника…» (Василь Зінкевич)
Коли задихається серце...

Коли задихається серце...

Коли задихається серце, очі вбирають світ.
Музика молитовна лине звіддалеки...
Кволість полює сили, зблідлі, як ранній глід.
Світ розсипає барви. Рука шукає руки.

Слово принишкло губиться в звуках передчуття,
Очі темнавить видиво: берег... човни... ріка...
Ближчає все віддалене – те, що і є – життя.
Ближчає і зникає. Руки шукає рука.

Теплий доторк до теплого – земної музики плин.
Слово вертає радісно звичний обіг речей.
Глід червоніє з радості. Навіть цвіте полин...
А серце до неба тулиться:
«Не затемни очей...»

16.03.2013, субота

* * *

Із циклу «Благовіщення», Михайло Тимчук, 2020.
Читаю книги – путівці хрещаті...

Читаю книги – путівці хрещаті...

Читаю книги – путівці хрещаті.
Співають янголи, скрипочуть ясени.
Ступають м’яко дзвони змін по хаті,
А в шибах вікон срібнуть полини.

Їх сріблоту гірку розносить вітер,
Їх всюди сіє вправний викрадач.
Це полини з чужого потайсвіту,
З чужих планет, де не чужий лиш плач.

Читаю книги – і пливе ріка
З купавами, із ряскою, з лататтям.
І приворотно тягнеться рука
До віщих вод, освячена... розп’яттям.

Здійми безодню на свої жалі,
Віддай життю всі сили будівничі –
І стане рідно на своїй землі,
І совість скине маску із обличчя.

Читаю книги – скарб печалі й свята.
Гудуть вітри одвічних перемін.
Щасливий той, хто має що віддати
І не чекає, що дадуть взамін.

16.01.2013, середа

* * *

Із циклу «Благовіщення», Михайло Тимчук, 2020.
І вже коли незрушністю закута...

І вже коли незрушністю закута...

І вже коли незрушністю закута,
Тебе набридла сталість запече –
Прийде та мить, здавалося, забута
І схилиться на пам’яті плече.

Те, що прожив, і те, що випадково
Тебе торкнуло таїнством краси,
Ти покладеш, як бранці музи – слово,
На посивілі часу терези.

То й випадковість зрушить всі устої
Одним-єдиним поблиском пера...
Що пізнавав, спливе забудь-рікою,
А таїна залишиться... свята.

11.01. 2013, п’ятниця

* * *

Із циклу «Благовіщення», Михайло Тимчук, 2020.
Щораз, неначе вперше на віку...

Щораз, неначе вперше на віку...

Щораз, неначе вперше на віку,
Проймає зір велике потрясіння:
Дрібниця – крапля срібла на листку,
І павучок на срібній павутині.

І щось таке немислиме, як мить,
Ота, що зветься у житті – остання,
Як вітерець зелений – прошумить,
Сп’янивши душу хмелем первоздання.

І в шаленінні тайних здивувань,
Крізь почуттєві порухи і зриви,
Ти стиснеш вільні сили подолань
І припадеш до срібних пут – щасливий.

І навіть не подумаєш про те,
І не збагнеш – чого так серце б’ється?!
А Той, що там, де ми не знаєм – де,
В цю мить собі вдоволено всміхнеться...

12.04.2014, субота

* * *

«Воскресіння», Михайло Тимчук, 2020
Так любити в житті неможливо...

Так любити в житті неможливо...

Так любити в житті неможливо,
А можливо, то є – нелюбов.
Зупинилась нестримана злива,
Страх згасання її поборов.

Розлучились вогні з ліхтарями,
Збіг тролейбус – не знати куди...
І над нами, за нами, між нами
Проступили Христові сліди.

1995 – 17.01.2015, субота

* * *

Із циклу «Благовіщення», Михайло Тимчук, 2020.
Коли вже зовсім незмога...

Коли вже зовсім незмога...

Коли вже зовсім незмога
Тягнути ношу тяжку –
Захочеш вірити в Бога,
Що знає силу людську

І шле їй свою управу,
Знімає з доріг заслін,
Святить на праведну справу
І ставить життя на кін.

Торкаєшся кону зором,
Як в’язень – небес з тюрми,
Й торуєш свій шлях угору
З важкої земної тьми.

І ноша уже не важить.
Хтось все поділив на двох.
Це ти, це ти, недосяжний,
І віра моя, і... бог.

12.01.2015, вівторок

* * *

Із циклу «Благовіщення», Михайло Тимчук, 2020.
Почужіли мені наші дні...

Почужіли мені наші дні...

Почужіли мені наші дні,
Пригасають зірки наді мною.
Хуготять голоси вітряні:
Охрестись сніговою водою,

Луговою – думки окропи,
Не гостри своє око на висі...
Ти любов’ю свій дух укріпи,
Хоч вона і твій дух... розійшлися.

Розвелись, та Всевидця рука
Милостиво темрінь відсуває.
І спадає заслона цупка,
І думок нарікання не крає.

Постає день за днем вдалині,
І над ними зірок не злічити,
І твій голос ясніє в мені,
І в снігах прокидаються квіти.

9.02.2013, субота

* * *

Із циклу «Благовіщення», Михайло Тимчук, 2020.
Наші роки – секунданти...

Наші роки – секунданти...

Наші роки – секунданти –
Стежать: хто кого у плині?
Йдуть сніги. Цвітуть троянди,
Опадає листя сині.

Але синь все ж не темніє,
Ллється в вікна, на веранди.
Тане сніг. Земля тепліє.
І цвітуть, цвітуть троянди.

Хтось когось чекає звично,
І летять роки, як змиги,
І щезає потойбіччя,
Час гортає віщі книги –
Н е м и н а н н я...

2002–- 27.06.2013, четвер

* * *

Із циклу «Благовіщення», Михайло Тимчук, 2020.
Часи стирають перебуте...

Часи стирають перебуте...

Часи стирають перебуте,
Десниця долі в дзвони б’є...
На хресне: «бути чи не бути»
Ніхто підказок не дає.

Похилий день спадає з сили,
Тьмяніють пошуки спасінь.
Здається, всі світла згасила
Фатальних кроків біла тінь.

Та є, є вірний порятунок
Від нарікань, блукань, замов:
Твого єства живлющий трунок,
Тендітна панночка – Любов.

2006 – 4 11.2014, вівторок

* * *

«Богородиця з дитям», Михайло Тимчук, 2020.
Великодній дзвін збудив блакиття...

Великодній дзвін збудив блакиття...

Великодній дзвін збудив блакиття,
Засвітилась пазелень земна.
Благовіст розвиненої миті
Проминальне й вічне поєднав.

І згорали темні сили ночі
На зеленім трав’янім вогні.
В храмі свічі сяяли урочо,
Воскресали дальні ночі й дні.

Воскресали і дивились в – н и н і.
Видаляли скверну із судьби.
І святили молитвами скриню,
Де прийдешнє берегло скарби.

21.04.2014, понеділок

* * *

«Воскресіння», Михайло Тимчук, 2020


Живопис – це поезія, яку бачать, а поезія – це живопис, який чують (Леонардо да Вінчі)


 

Я живу від листка до сніжини...

Я живу від листка до сніжини...

Я живу від листка до сніжини,
Від сніжини до краплі води
На пахучій долоньці жасмину,
Що забрів випадково сюди.

В колі сосен і льоду, і люду
Переплутався обіг речей.
Кущ скидався на дивну приблуду
З надвечірнім сіянням очей

І не танув, не танув, не танув...
І просвічував спластаний час.
Ми живемо від кола до стану,
Де кущі нам розказують нас.

1991 – 9.02.2015, понеділок

* * *

«Жасмін», Дмитро Жилинський, 1978.
Скальпель очей байдужості вразив...

Скальпель очей байдужості вразив...

Скальпель очей байдужості
Вразив, як блиск скляниць.
Серцю забракло дужості,
Щоб не упасти ниць.

Спалює зайвість сяєва
Сліду, де билась вись.
Серце навпіл розкраяне
Тим, що було колись...

Тиша болить так голосно,
Наче нечутний шов.
Звикла до Вашого голосу,
А він від мене пішов.

Навіть луна не луниться.
Божечку, дай сльози...
Тиша до серця тулиться:
– Не проси...

15.12.2013, неділя

* * *

«Тиша», Алішер Кушаков.
Не хочу плакати. Тремтить засохлий лист...

Не хочу плакати. Тремтить засохлий лист...

Не хочу плакати. Тремтить засохлий лист.
Тремтять уста – на сповідь кличе вечір.
А у дворі, в січневій холоднечі,
Перебирає струни гітарист.

У звуки струн вплітається завія
І сніговий звучить дивертисмент.
Не хочу плакати... Там мерзне інструмент,
Там холодно, та музику щось гріє.

Не хочу плакати. Хтось дзвонить, і в руці
Стискаю трубку. Чую теплий голос:
«Я Вам везу свіжесенькі млинці...
Тепер... швиденько, щоб не охололись…»

Кажу: «Не треба. Холод. Слизота.
І рідко так, коли не заважають...».
«Та я на мить...» – Чомусь звело уста.
«Млинці свіженькі...» – Тепла доброта.

Із двору все ще ритми долітають.
Не хочу плакати... А в горлі – хрипота...

17.01.2013, четвер

* * *

«Нічний трамвай», Дар’я Воробйова.
Стоїш поміж квітів, як посеред долі...

Стоїш поміж квітів, як посеред долі...

Стоїш поміж квітів, як посеред долі,
Між заходом днини і сходом життя.
І вже не брязкочуть кайдани неволі
Й трагічні акорди намарних звитяг.

Вдихаєш забуту п’янку насолоду,
А квіти випорскують з рамок у спів.
Стоїш серед дива. Співає природа.
Ти слухаєш мовчки... Не хочеться слів.

21.03.2015, субота

* * *

«Жінка серед кульбабок», Вarbara Gulbinowicz.
Ні снігів, ні зав’юг в зимнім січні...

Ні снігів, ні зав’юг в зимнім січні...

Ні снігів, ні зав’юг в зимнім січні,
Тільки царство зірок і тепла,
І роки, що збагачують вічність,
І любов – та, що не відбула.

Пригортайся до дум непорожніх,
Найдорожче між ними лови.
Всі ми в часі життя – подорожні,
Подорожники... Тим і живі.

2.01.2014, четвер

* * *

«Нічне місто», Дар’я Воробйова
Солодкий запах зрілого жасмину ...

Солодкий запах зрілого жасмину ...

Солодкий запах зрілого жасмину
Спиває згіркле полудневе літо.
Не буде вдруге того, що єдине,
Не піднімесь пелюстя, вітром збите.

Ідеш по тінях білої розпуки,
Тонкий слідок між трав надії в’ється.
І проступають крила там, де – руки,
І цвіт багряний – там, де серце – б’ється.

2002 – 20.03.2015, п’ятниця

* * *

«Крила», Михайло Тимчук
Вже яблука зірвані...

Вже яблука зірвані...

Вже яблука зірвані. Хмариться день.
Пташині тривожаться зграї.
Горішник зіщулився... Осінь іде...
А літечко не відлітає.

То кущик калачиків, травця тремтка,
То стоптана стежка край поля –
Суха ще і тепла. То сонця рука
На обріях людської долі.

Вже яблука зірвані... Ходять вітри
По листю, що вражено чахне.
А літечко гладить надщерби кори,
Де сонячний промінь не тахне.

Вчуваючи зимні, стрімкі холоди,
Барвисто красива, сочиста,
Задумлива осінь приносить плоди
Сивенькому літу, мов просить: не йди...
Роняючи золото чисте.

21.12.2013, субота

* * *

«Осінній натюрморт», Геннадій Паско
Анні М. Олійник

Анні М. Олійник

Куди б тебе судьба не повела,
Яка б зухвала не прийшла година,
Є пристанівок серця і чола –
Отецький Дім... Родина... Батьківщина...

Схитнеться твердь жадливостей і зла,
Коли збагне кожнісінька людина:
Є пристанівок серця і чола –
Отецький Дім... Родина... Батьківщина...

Прийди до Саду Божого Буття,
Де золотіє плоду суть нетлінна:
Є пристанівок кожного життя –
Отецький Дім... Родина... Батьківщина.

26.11.2014, середа

* * *

«Курочки», Михайло Тимчук, 2020.
Хай що – я мушу бути тут...

Хай що – я мушу бути тут...

Хай що – я мушу бути тут,
На цих вітрах, снігах, морозах,
У майських зливах, бурях, грозах,
Між цвітом рут й тернових пут.

Я мушу знати – хтось мене
На цій землі завжди чекає,
Нехай це буде навіть Каїн –
Аїд нікого не мине.

Але ці схудлі спориші,
Ці перласвічні матіоли,
Це – в ланцюгах безжнив’я – поле...
Куди від них, без них – душі?!.

Моя земля – несхитна твердь,
Крихка свобода і неволя,
Убогий прихисток і доля,
Моє буття, моя несмерть.

Хай що – я мушу бути тут,
І чути – хтось мене гукає:
Волошка з жита, пташка з гаю
Сльози чиєїсь перламутр.
Я мушу, мушу бути тут...

2006 – 17.04.2015, п’ятниця

* * *

«Літо», Олег Леонов.


 Довідково

Севернюк Т. А. Коли задихається серце : поетична хроніка / Тамара СЕВЕРНЮК. - Чернівці : Видавничий дім «Букрек», 2015. - 248 с.: іл.

У заставці до матеріалу – картина Тетяни Тау «Пульсація космосу» .

Авторизуйтесь на сайті щоб мати можливість залишити коментар

ORCID: 0000-0002-1858-9269

ORCID (англ. Open Researcher and Contributor ID) — єдиний міжнародний реєстр учених для коректного цитування статей.

Researcher ID: C-2286-2017

ResearcherID – ідентифікатор ученого (дослідника), що дає змогу формувати список власних публікацій.

Google Scholar

Академія Google (англ. Google Scholar) - безкоштовна пошукова система за текстами наукових публікацій.