Тамара Севернюк: Час гортає віщі книги – н е м и н а н н я

Замерзають світи, хоч повзе потепління валами,
Кам’яніють казки і згасає жар-птиці перо.
– Я не вірші пишу, то душа розмовляє з світами,
Їх спасе не краса, а воскресле забуте добро.

Ходять думи мої по світах, як наївні прочани,
Капле небова синь на зімкнуті пошерхлі уста.
Я не вірші пишу, я землі перев’язую рани,
Над якими зірки, мов пробиті долоні Христа.

Холод. Холод. Горю. І не знаю, на що воно схоже...
Я не вірші пишу, просто дихають серцем слова.
Може дихання це хоч комусь у світах допоможе
Не забути добра і краси, що лиш ним і жива.

* * *

Коли задихається серце, очі вбирають світ.
Музика молитовна лине звіддалеки...
Кволість полює сили, зблідлі, як ранній глід.
Світ розсипає барви. Рука шукає руки.

Слово принишкло губиться в звуках передчуття,
Очі темнавить видиво: берег... човни... ріка...
Ближчає все віддалене – те, що і є – життя.
Ближчає і зникає. Руки шукає рука.

Теплий доторк до теплого – земної музики плин.
Слово вертає радісно звичний обіг речей.
Глід червоніє з радості. Навіть цвіте полин...
А серце до неба тулиться:
«Не затемни очей...»

* * *

Читаю книги – путівці хрещаті.
Співають янголи, скрипочуть ясени.
Ступають м’яко дзвони змін по хаті,
А в шибах вікон срібнуть полини.

Їх сріблоту гірку розносить вітер,
Їх всюди сіє вправний викрадач.
Це полини з чужого потайсвіту,
З чужих планет, де не чужий лиш плач.

Читаю книги – і пливе ріка
З купавами, із ряскою, з лататтям.
І приворотно тягнеться рука
До віщих вод, освячена... розп’яттям.

Здійми безодню на свої жалі,
Віддай життю всі сили будівничі –
І стане рідно на своїй землі,
І совість скине маску із обличчя.

Читаю книги – скарб печалі й свята.
Гудуть вітри одвічних перемін.
Щасливий той, хто має що віддати
І не чекає, що дадуть взамін.

* * *

І вже коли незрушністю закута,
Тебе набридла сталість запече –
Прийде та мить, здавалося, забута
І схилиться на пам’яті плече.

Те, що прожив, і те, що випадково
Тебе торкнуло таїнством краси,
Ти покладеш, як бранці музи – слово,
На посивілі часу терези.

То й випадковість зрушить всі устої
Одним-єдиним поблиском пера...
Що пізнавав, спливе забудь-рікою,
А таїна залишиться... свята.

* * *

Щораз, неначе вперше на віку,
Проймає зір велике потрясіння:
Дрібниця – крапля срібла на листку,
І павучок на срібній павутині.

І щось таке немислиме, як мить,
Ота, що зветься у житті – остання,
Як вітерець зелений – прошумить,
Сп’янивши душу хмелем первоздання.

І в шаленінні тайних здивувань,
Крізь почуттєві порухи і зриви,
Ти стиснеш вільні сили подолань
І припадеш до срібних пут – щасливий.

І навіть не подумаєш про те,
І не збагнеш – чого так серце б’ється?!
А Той, що там, де ми не знаєм – де,
В цю мить собі вдоволено всміхнеться...

* * *

Так любити в житті неможливо,
А можливо, то є – нелюбов.
Зупинилась нестримана злива,
Страх згасання її поборов.

Розлучились вогні з ліхтарями,
Збіг тролейбус – не знати куди...
І над нами, за нами, між нами
Проступили Христові сліди.

* * *

Коли вже зовсім незмога
Тягнути ношу тяжку –
Захочеш вірити в Бога,
Що знає силу людську

І шле їй свою управу,
Знімає з доріг заслін,
Святить на праведну справу
І ставить життя на кін.

Торкаєшся кону зором,
Як в’язень – небес з тюрми,
Й торуєш свій шлях угору
З важкої земної тьми.

І ноша уже не важить.
Хтось все поділив на двох.
Це ти, це ти, недосяжний,
І віра моя, і... бог.

* * *

Почужіли мені наші дні,
Пригасають зірки наді мною.
Хуготять голоси вітряні:
Охрестись сніговою водою,

Луговою – думки окропи,
Не гостри своє око на висі...
Ти любов’ю свій дух укріпи,
Хоч вона і твій дух... розійшлися.

Розвелись, та Всевидця рука
Милостиво темрінь відсуває.
І спадає заслона цупка,
І думок нарікання не крає.

Постає день за днем вдалині,
І над ними зірок не злічити,
І твій голос ясніє в мені,
І в снігах прокидаються квіти.

* * *

Наші роки – секунданти –
Стежать: хто кого у плині?
Йдуть сніги. Цвітуть троянди,
Опадає листя сині.

Але синь все ж не темніє,
Ллється в вікна, на веранди.
Тане сніг. Земля тепліє.
І цвітуть, цвітуть троянди.

Хтось когось чекає звично,
І летять роки, як змиги,
І щезає потойбіччя,
Час гортає віщі книги –
Н е м и н а н н я...

* * *

Часи стирають перебуте,
Десниця долі в дзвони б’є...
На хресне: «бути чи не бути»
Ніхто підказок не дає.

Похилий день спадає з сили,
Тьмяніють пошуки спасінь.
Здається, всі світла згасила
Фатальних кроків біла тінь.

Та є, є вірний порятунок
Від нарікань, блукань, замов:
Твого єства живлющий трунок,
Тендітна панночка – Любов.

* * *

Великодній дзвін збудив блакиття,
Засвітилась пазелень земна.
Благовіст розвиненої миті
Проминальне й вічне поєднав.

І згорали темні сили ночі
На зеленім трав’янім вогні.
В храмі свічі сяяли урочо,
Воскресали дальні ночі й дні.

Воскресали і дивились в – н и н і.
Видаляли скверну із судьби.
І святили молитвами скриню,
Де прийдешнє берегло скарби.

* * *

Я живу від листка до сніжини,
Від сніжини до краплі води
На пахучій долоньці жасмину,
Що забрів випадково сюди.

В колі сосен і льоду, і люду
Переплутався обіг речей.
Кущ скидався на дивну приблуду
З надвечірнім сіянням очей

І не танув, не танув, не танув...
І просвічував спластаний час.
Ми живемо від кола до стану,
Де кущі нам розказують нас.

* * *

Скальпель очей байдужості
Вразив, як блиск скляниць.
Серцю забракло дужості,
Щоб не упасти ниць.

Спалює зайвість сяєва
Сліду, де билась вись.
Серце навпіл розкраяне
Тим, що було колись...

Тиша болить так голосно,
Наче нечутний шов.
Звикла до Вашого голосу,
А він від мене пішов.

Навіть луна не луниться.
Божечку, дай сльози...
Тиша до серця тулиться:
– Не проси...

* * *

Не хочу плакати. Тремтить засохлий лист.
Тремтять уста – на сповідь кличе вечір.
А у дворі, в січневій холоднечі,
Перебирає струни гітарист.

У звуки струн вплітається завія
І сніговий звучить дивертисмент.
Не хочу плакати... Там мерзне інструмент,
Там холодно, та музику щось гріє.

Не хочу плакати. Хтось дзвонить, і в руці
Стискаю трубку. Чую теплий голос:
«Я Вам везу свіжесенькі млинці...
Тепер... швиденько, щоб не охололись…»

Кажу: «Не треба. Холод. Слизота.
І рідко так, коли не заважають...».
«Та я на мить...» – Чомусь звело уста.
«Млинці свіженькі...» – Тепла доброта.

Із двору все ще ритми долітають.
Не хочу плакати... А в горлі – хрипота...

* * *

Стоїш поміж квітів, як посеред долі,
Між заходом днини і сходом життя.
І вже не брязкочуть кайдани неволі
Й трагічні акорди намарних звитяг.

Вдихаєш забуту п’янку насолоду,
А квіти випорскують з рамок у спів.
Стоїш серед дива. Співає природа.
Ти слухаєш мовчки... Не хочеться слів.

* * *

Ні снігів, ні зав’юг в зимнім січні,
Тільки царство зірок і тепла,
І роки, що збагачують вічність,
І любов – та, що не відбула.

Пригортайся до дум непорожніх,
Найдорожче між ними лови.
Всі ми в часі життя – подорожні,
Подорожники... Тим і живі.

* * *

Солодкий запах зрілого жасмину
Спиває згіркле полудневе літо.
Не буде вдруге того, що єдине,
Не піднімесь пелюстя, вітром збите.

Ідеш по тінях білої розпуки,
Тонкий слідок між трав надії в’ється.
І проступають крила там, де – руки,
І цвіт багряний – там, де серце – б’ється.

* * *

Вже яблука зірвані. Хмариться день.
Пташині тривожаться зграї.
Горішник зіщулився... Осінь іде...
А літечко не відлітає.

То кущик калачиків, травця тремтка,
То стоптана стежка край поля –
Суха ще і тепла. То сонця рука
На обріях людської долі.

Вже яблука зірвані... Ходять вітри
По листю, що вражено чахне.
А літечко гладить надщерби кори,
Де сонячний промінь не тахне.

Вчуваючи зимні, стрімкі холоди,
Барвисто красива, сочиста,
Задумлива осінь приносить плоди
Сивенькому літу, мов просить: не йди...
Роняючи золото чисте.

* * *

Куди б тебе судьба не повела,
Яка б зухвала не прийшла година,
Є пристанівок серця і чола –
Отецький Дім... Родина... Батьківщина...

Схитнеться твердь жадливостей і зла,
Коли збагне кожнісінька людина:
Є пристанівок серця і чола –
Отецький Дім... Родина... Батьківщина...

Прийди до Саду Божого Буття,
Де золотіє плоду суть нетлінна:
Є пристанівок кожного життя –
Отецький Дім... Родина... Батьківщина.

* * *

Хай що – я мушу бути тут,
На цих вітрах, снігах, морозах,
У майських зливах, бурях, грозах,
Між цвітом рут й тернових пут.

Я мушу знати – хтось мене
На цій землі завжди чекає,
Нехай це буде навіть Каїн –
Аїд нікого не мине.

Але ці схудлі спориші,
Ці перласвічні матіоли,
Це – в ланцюгах безжнив’я – поле...
Куди від них, без них – душі?!.

Моя земля – несхитна твердь,
Крихка свобода і неволя,
Убогий прихисток і доля,
Моє буття, моя несмерть.

Хай що – я мушу бути тут,
І чути – хтось мене гукає:
Волошка з жита, пташка з гаю
Сльози чиєїсь перламутр.
Я мушу, мушу бути тут...

* * *