Богиня тихих заплав, зображення якої в єгипетських письменах означало радість і задоволення

Скільки білій квітці променів дано, що від неї світиться все піщане дно...

 

Молодий вождь, сповнений радісного відчуття власної сили, пустив стрілу в бліду ранкову зірку. На ціле небо бризнули сліпучі скалки і, осипавшись, наче іскристі діаманти, захиталися на воді тендітними квітами. Сталося це, як переказують індіанці Північної Америки, давно, дуже давно...

Дійшла до нас ще одна історія, яку світові повідали жителі Маремми – болотистої місцевості, що колись займала прибережну смугу Італії – від Пізи до Неаполя. 

Надто потворний був володар трясовини: весь у бородовках, із жаб’ячими лапами замість ніг. І таке одоробло намірилося взяти собі за дружину чарівну графиню Мелінду, золотокосу й білолицю. Навряд би це б йому вдалося, коли б не жовті глечики. Гуляючи з подругами берегом, дівчина замилувалася квітами, що плавали на воді, потягнулася до них, наступила на старий пень і... навіки щезла в баговинні. Адже її вкрав болотяний цар, прибравши подоби того осикового окоренка. Так Мелінда стала болотною царицею, а через рік на тому місці, де подруги востаннє бачили красуню, з’явилися білосніжні квіти з жовтою серединкою – діти чистоти і підступності. З того часу чарівні білі квіти, що вдень  милують око на поверхні озера, а ввечері опускаються у воду, у слов’ян здобули назву «латаття», або «водяна лілея», або «русалчина квітка», або «лебедина квітка» (у египтян, індусів – священні «лотоси» – символи сонця, родючості, влади, краси й... риторичного таланту).

Справді давно сталися на Землі ці події, бо з темряви мільйоноліть ведуть свій родовід квіткові героїні цих чарівних легенд. Вони розпускали свої віночки в тихих заплавах річок та озер і навіть – у теплих краях – біля морських узбереж тоді, коли людини й близько не було. Жовті глечики з’явилися на нашій планеті 25–30 мільйонів років тому, а водяні лілеї у два рази старші. Ще поважніший вік у нашого латаття. Найбільше серед них австралійське – з темно-блакитними, ніби порцеляновими, квітами до 35 сантиметрів у діаметрі, а тичинки в них яскраво-оранжеві. А ось лілова німфея мадагаскарська, синьо-червона занзібарська, нільський синій лотос або блакитнувато-біла з рожевим відтінком німфея гвіанська... Важко від них відвести погляд! Не марно ж назва цілого сімейства походить від слова «німфа» – маленька богиня, що в уяві стародавніх греків утілювала дух самої природи (у деяких європейських казках ішлося про ельфів – маленьких лісових чоловічків, які катаються, як на корабликах, у чашолистках латаття). Nymphaeaceae – так ще в ХVІІІ столітті назвав півсотні видів латаття й два десятки глечиків Карл Лінней.

Чи знаєте Ви, що...

• Лотос свого часу був символом Стародавнього Єгипту: його герб – п'ять квіток лотоса; скіпетр – знак влади фараона – набув форми квітки лотоса на довгому стеблі.
• Квітку й бутон лотоса вибито на єгипетських монетах; ними прикрашали також колони єгипетських палаців і храмів: підніжжя колон оздоблювали «кам’яним листям» лотоса, а вгорі возводили своєрідний вінець – сув'язь стебел із квітками й бутонами.
• П’ять із половиною тисяч років тому єгиптяни малювали лотоси на гробницях.
• Гірляндами зі свіжих квіток лотоса прибирали будинки й храми.
• Жінки квітами лотоса прикрашали волосся і, йдучи в гості, тримали в руках розкішний букет із них. 
• Стародавні індуси уявляли землю як квітку лотоса. Бога Браму, подібно до єгипетського бога Озіріса, вони зображували лежачи на листі лотоса. Храми, побудовані на їх честь, також прикрашали лотосами. У міфі індусів богиня родючості Лакшмі перепливає океан на квітці лотоса, оскільки «Квіти лотоса – корабель, на якому потопельник серед океану життя може знайти порятунок».
• У «Травневій ночі» Миколи Гоголя з'являлися русалки з вінками з латаття на голові. У такий спосіб письменник закарбував у художньому творі один із слов’янських міфів про «русалчину квітку»: гарна біла рослина з плямистим, як зміїний або риб'ячий хвіст, кореневищем була перетворена народною фантазією в русалку – прекрасну дівчину з риб'ячим хвостом.

Поведінка цих рослин незвичайна

Квітка нашої водяної лілеї, захищаючись від холоду, роси й туманів, на ніч скидає свої пелюстки. Розповідають, що вона взагалі ночує під водою, більше того – знайдуться і свідки, котрі запевнятимуть, що на власні очі бачили, як на світанні, при сході сонця, на поверхню заплави виринали оливково-зелені пуп’янки. З таких розповідей постає дуже поетична картина, проте таке казання не відповідають істині. Зімкнута квітка лише притоплюється, і так триває п’ять-шість днів. Коли ж настає запилення, вона зовсім ховається, аби у спокої а, головне, за постійної температури, виростити своє насіння. От такий плід і нагадує пуп’янок, що спливає.

Як і належить Богині, водяна лілея дуже примхлива й розпещена: періоди її «сну» й «активності» зумовлено порою року, віком тощо. А от її золотава сестричка і квітне довше – шість-сім днів, і пахне сильніше, і нектару виділяє більше. Є одна риса, що об’єднує німфейних: на їхньому кожному листку понад 10 мільйонів (!) завжди відкритих продихів, через які вони випаровують воду... Утримувати її у своїх тканинах водяні лілеї не можуть, а тому, зірвані, одразу в’януть... Погано переносять вони й забруднення водойм, тож звести нанівець буйні зарості цих рослин легко, а відновлюються вони дуже повільно.

Квіти латаття надзвичайно декоративні, тому їхнього цвітіння чекають із таким нетерпінням, як і виступу якоїсь знаменитості. Першість тут тримає Вікторія Регія: на її листок може сісти не казкова Дюймовочка, а дитина. Добре покататися на такому «човнику»! Чи не так?

І «лікарі» з водяних лілей непогані: ще Теофраст за три століття до н.е. писав про їхні кровоспинні властивості. Та що казати? Адже латаття – це  не що інше, як міфічна «здолай-трава», якій стародавні слов’яни приписували дивовижні властивості: «Здолай-траво! Здолай мені гори високі, доли низькі, озера сині, береги круті, ліси темні... Сховаю я тебе, здолай-траво, біля рвійного серця на всьому шляху й на всій доріженьці», – такі поетичні слова можна прочитати в старовинних травниках.Справді, мандрівники зашивали собі в пояс цієї рослини, вірячи, що вона врятує не лише від хвороб, а й від нечистої сили (щез би!). Відваром латаття уймали головний та зубний болі, лікували отруєння, судоми, а співаки навіть зміцнювали голос. «Хто знайде здолай-траву, той великого таланту собі набуде», – написано також у мудрому травнику.

Нехай же й наші нащадки набувають талантів: бережімо всіляко чистоту українських водойм, що їх
ушляхетнюють водні красуні в білих і золотих вінках!

P.S. У статті використано деякі матеріали з книги Г.В.Сележинського «Прекрасні супутниці наші» (1989). Світлини з Інтернету. – О.К.