Вітання Персефони

Фіалки, наче ті перлини, що загубилися в траві. Ростуть собі біля калини, вбирають роси голубі... (Наталія Твердун)

Коли троянда та лілея – дві визнані королеви краси, то на звання найулюбленішої квітки з повним правом може претендувати фіалка.
Чим же бере за душу ця маленька квіточка? Вдамося до художньо-мистецької аналогії.

Як відомо з грецької міфології, найпрекраснішу жінку землі – Єлену, згодом названу Спартанською, спочатку сватали за царя Ітаки – уславленого своїм розумом Одіссея. Свою наречену він побачив у товаристві її сестри Пенелопи, що виглядала в парі з Єленою тихою фіалкою поряд із розкішною трояндою. Придивившись до юних дів, він подумав так: «Хто візьме в жони цю вродливицю, той дістане багато лиха. Хай краще моєю долею стане друга: у її очах я бачу доброту і скромність, беззахисність та відданість своєму коханому, а це найголовніше в подружньому житті»...

Чи не за те любили невибагливу й ніжну фіалку, що вона асоціювалася з найціннішими у світі людськими чеснотами?
Історичних доказів такої любові маємо доволі.

Так, елліни під час свят прикрашали фіалками свої помешкання, статуї богів і навіть дітей, які досягли трирічного віку. Навесні околиці стародавніх Афін просто-таки охоплювала лілова повінь, а скульптори й живописці зображували місто як величну жінку з вінком фіалок на голові. Водночас греки вважали фіалку квіткою смутку і смерті. Нею прибирали смертне ложе та могили молодих, дочасно померлих дівчат. Отож та сама рослина була й ознакою жалоби, і символом пробудження природи, буяння життя. Легенда пояснює, чому так сталося.

Одна з прекрасних дочок Атласа, страждаючи від переслідування та пекучого проміння бога Сонця Аполлона, звернулася до Зевса з благанням про допомогу. Зглянувшись над бідолахою, великий громовержець перетворив її на маленьку квітку – фіалку – і заховав у затишку райських кýщів. Там би Віола й назавжди залишилася б, ніколи не потрапивши на землю, та бог підземного царства Аїд украв Персефону (дочку Зевса й Деметри), коли та збирала фіалки (навіть на картині зображено, що бранка розсипала ті квіти по землі. – О.К.). Тяжко тужила богиня родючості за своєю улюбленицею. Одного разу, глянувши з небес на землю, вона побачила, що ліси й луки всипані ліловими квітами, і зрозуміла: це її дочка, яка стала володаркою похмурого царства мертвих, посилає їй вісточку. Звідтоді щовесни із потойбічного світу феєрично вириваються фіалки, що їх Персефона дарує своїй зажуреній матері...

Римляни були практичніше від еллінів, але й вони полюбляли віоли, використовуючи їх ще й для виготовлення ароматичних речовин, алкогольного «весняного» напою та як лікувальний засіб. Ось чому навколо тодішнього Вічного міста стелилися фіалкові плантації. Це дуже засмучувало Плінія-старшого, який уважав, що для держави було б корисніше вирощувати на тих землях оливкові дерева.

У галлів фіалку шанували як символ скромності і цноти, тому нею посипали шлюбне ложе.

Пізніше в південних районах Німеччини на честь цієї квітки влаштовували народні гуляння, Найпершу фіалку, що її вдалося знайти, чіпляли на жердину посередині галявини, і туди збиралися всі, кому хотілося поспівати, потанцювати й повеселитися. Кожному відомо, що:

Колись трубадури ходили по світу,
В своїх капелюхах крислатих,
І пісню співали свою знамениту
Про те, як уміють кохати.

Так, трубадури були чи не єдиним «світлим променем» похмурої епохи середньовіччя, бо своїм мистецтвом відмикали темницю, до якої церква ув’язнила вільний народний дух і поезію. Отож на початку ХVІ століття золота фіалка була найпочеснішою нагородою тому, хто на змаганнях усіх перевершив красою та змістовністю своєї пісні...

Окрім Ґете, віолу називали своєю улюбленою квіткою Вільям Шекспір, Олександр Гумбольдт, Іван Тургенєв, уславлена акторка Сара Бернар, композитор Імре Кальман.

До яких тільки умов не пристосувалася фіалка!

Із півтисячі видів, що «розселилися» по всіх частинах світу, у нашій країні трапляється майже 100. Є серед них фіалка гірська, болотяна, лісова, польова, є ранкова й вечірня, є дрібна і крихітна, є скромненька, голенька й навпаки м’ясистенька – так у перекладі звучать видові латинські назви квітки. Усі вони – невеликі трав’янисті рослини, хоча на Західному Середньоземномор’ї та Північній Америці є й чагарникові форми віол. Та не цим вони дивують ботаніків.

Квіти багатьох фіалок дуже рідко запилюють комахи. Насіння, здатне давати сходи, утворюється з інших квітів – літніх, непомітних, таких, які часом навіть не розкриваються, за що й дістали назву клейстогамні, або ж закриті. А навіщо їм бути іншими? Пилкові зерна, проростаючи, посилають до маточок свої трубочки просто з пиляків, часом пробуравлюючи їхні стінки. Іноді досить впасти дощовій краплині, щоб пилок потрапив на рильце маточки.

З одного боку, зрозуміло, чого поширилися такі «дивацтва»: віоли ж ростуть у листяних лісах, де комахам важко відшукувати в траві невелички рослини, та коли вдуматися... Навіщо ж тоді розпускається чарівна квітка, навіщо у вирості-шпорці на нижній пелюстці накопичується нектар, навіщо готується пишний банкет для гостей, які навряд чи коли й з’являться?

Ось у фіалки дозріли плоди – тригранні коробочки. Їхні краї, коли стулки висохнуть, у віоли лісової вистрілять насінням приблизно так, як хлопчисько з рогатки стріляє вишневими кісточками, стискаючи її поміж пальців, – на кілька метрів. А далі за діло беруться мурахи, бо для них у кожної насінини зваблива приманка: солодкий м’ясистий виріст. Комаха відкусить його, тягнучи за собою, а вміст насінинки їй «не по зубах» – так і виростають лілові квіти вздовж «мурашиних трас» та білі мурашників. А знаєте, скільки фіалкових насіннячок перетягують у лісі мешканці середнього мурашника? Понад 36 тисяч штук за сезон!

Інші фіалки – кошлаті, пагорбові, духмяні – свої плоди не викидають, а «запорпують» у землю завдяки тому, що в рості вигинаються їхні квітконіжки.

Кожному з нас відома трибарвна фіалка (вона ж «братки»), що їх вирізнили серед інших «родичів» ще стародавні греки, але по-справжньому почали розводити лише на початку ХІХ століття. Цікаво, що в римській міфології фіалку триколірну називають «квіткою Юпітера».

Ось що розповідає про ці рослини легенда. Одного разу у спекотний день прекрасна Венера рушила скупатися в найвіддаленішому гроті, щоб ніхто не зміг підглянути. Богиня довго й із задоволенням купалася та раптом почула шурхіт. Повернувшись, вона побачила, що кілька смертних, затамувавши подих, дивляться на неї. Розгнівалася богиня й вирішила покарати занадто цікавих. Звернулася Венера до Зевса з проханням покарати винних. Той спершу хотів суворо покарати чоловіків, але потім пом`якшав і перетворив їх у братки – триколірні фіалки, що своєю формою та забарвленням виражають цікавість і здивування.

У казці Андерсена «Садівник і пани» читаємо: «Тут звівся народжений  на шотландських пустириськах ялівець, схожий кольором і обрисами на італійський кипарис. Розквітнув блискучий колючий терник, вдягнений у зелень і взимку й улітку. А довкруж пишно розрослася папороть різних видів – вона то нагадувала мініатюрні пальми, то здавалася прищуром ніжної прекрасної рослини, яку узвичаєно називали «венериним волоссям». Тут цвів і реп’ях, що його люди зазвичай зневажають, але дарма, тому що його свіжі квіти можуть стати окрасою будь-якого букета». Ось так, мабуть, і виглядав сад англійського лорда, де садівником працював скромний містер Томпсон, який відзначався незрозумілою для панів пристрастю до дикої флори. Одного разу він побачив фіалочку, що визирала з-за кущів, мов хитра котяча мордочка. Вона здалася йому не лише чарівною, а й кумедною: квітка – і раптом щось подібне до виразу здивованого обличчя! От би розвести багато таких «масочок» – наївних, зухвалих, сміхотливих, строгих...

Отак і було започатковано «окаті» сорти братків, трибарвних віол із темним колом усередині (у народі – «анютині оченята»).

У Німеччині називають цю квітку «мачухою», так пояснюючи назву. Нижня, найбільша й найкраща пелюстка – це розкішно вбрана мачуха. Дві не менш «багаті» пелюстки трохи вище – це її рідні дочки. А дві верхні пелюстки, майже безбарвні, з лілуватим відтінком – пасербиці.

Якщо в Англії вельми полюбляють установлювати «канони» квітам, то у Франції та Голландії ніяких квіткових стандартів немає. Справжню красу в рамки не втиснеш, тож незабаром тамтешні віоли – пелехаті, й «причесані», симетричні та асиметричні з пелюстками оксамитними й шовковистими – геть затьмарили англійські «вимуштрувані» сорти. А як змінилася забарвлення квітів – від винно-червоного Мефістофеля до небесно-блакитної Маргарити й майже чорного Фауста!. Є серед сучасних різновидів братків і схожі на орхідеї сорти з дуже кучерявими пелюстками, і величезні форми з пелюстками понад 10 сантиметрів...

А чи знаєте Ви, що...

• У багатьох європейських народів фіалку вважали емблемою чистоти, беззахисності, відданості й вірності своєму коханому лицарю. Її неодноразово оспівували поети, зокрема, сучасник Людовіка XIV французький поет Демаре, посилаючи знаменитій засновниці літературних вечорів Жюлі де Рамбульє вінок із фіалок, змусив цю квітку поетично мовити про себе ось що: «Не маючи честолюбства, я ховаюсь у траві; скромна за своїм забарвленням – я невибаглива також до місця цвітіння; але якщо коли-небудь побачу себе на Вашому прекрасному чолі, то вмить із найскромнішої квітки обернуся на королеву”.
• Під час щорічних поетичних змагань у Тулузі однією з вищих нагород була золота фіалка.
• Фіалка – улюблена квітка імператриці Жозефіни й емблема Наполеона.
• За народним сонником, фіалка приносить радість і має здатність причаровувати. Для цього тому, кого хочуть причарувати, потрібно під час сну бризнути на повіки соком фіалки, а потім, коли він прокинеться, прийти і стати перед ним у всій красі.
• Походження жіночого імені Віолетта пов’язане з латинським словом «віола», тобто «фіалка».
• Серед рідкісних імен, якими називають дівчаток мешканці західних областей України (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Рівненська, Тернопільська, Волинська та Чернівецька області) є імена Фіалка і Петронеолла (за повідомленням прес-служби Державної реєстраційної служби України).

Сподіваюся, любий читачу, Ви інакше подивитеся на фіалку, що впродовж року дарує красу й аромат,
посівши чільне місце на Вашому підвіконні чи в пишному саду.

P.S. У статті використано деякі матеріали з книги Г.В.Сележинського «Прекрасні супутниці наші» (1989). Світлини та репродукція картини з Інтернету. – О.К.