Катерина Білокур. Квітка-душа: «Віруєш, малюючи картину, в рід людський і в людяність людини»

«Якби в нас жила художниця такого рівня майстерності, то ми змусили б заговорити про неї весь світ» (Пабло Пікассо)

 Багата українська земля на славних жінок. Невмирущу та божественну енергію несуть справжні Берегині. Серед них ім’я народної мисткині Катерини Білокур (07.12.1900 – 10.06.1961). Чарівна природа рідного села Богданівки колишнього Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер Яготинський район Київської області), розмай дерев, квітів, зеленого руна трав стали для самобутньої українки академією мистецтв. Ім’я Катерини Білокур, художниці з народу, яка демонструвала у своїх картинах нетлінну красу й багатство української природи, щедру родючість її землі – назавжди увійшло в історію українського та всесвітнього народного мистецтва.

«Чарівницею з Богданівки» назвав Олесь Гончар художницю. Чарівниця... під дотиком її пензля найбуденніші, здавалось би, речі постають як вінець творіння працелюбної людини; кожне стебельце, кожна гілочка, кожна квітка співають хвалу Життю.

Своє духовне кредо Катерина Василівна висловила в листі від 12 листопада 1946 року до працівників Центрального будинку народної творчості: «А може, ви мовчите і нічого не пишете мені, мо, ви незадовільнені моєю працею, що я малюю лише квіти? Так як же їх не малювати, як вони ж такі красиві?.. Ой, Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша! Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж вас тоді буде малювати, як ти нас покинеш?». То я все на світі забуду – та й знов малюю квіти...»

Бог подарував Україні і світу художницю, яка свої полотна щедро засівала мальвами, калиною, жоржинами, барвінком, крученими паничами, соняшниками, колоссям жита, пшениці, нагідками, ромашками, чорнобривцями... – садовими та польовими квітами рідної землі. Залишивши по собі картини – квіти-діти, які дивують, хвилюють, вражають усіх, хто їх бачив у музеях країни, Катерина Білокур була наділена ще й неабияким даром художнього слова та могла б за сприятливих обставин подарувати українській літературі шедеври малої прози. А ось як закарбували в поетичному слові її Божий дар:

*          *          *

Її біографія інтригує не так фактажем, як загадковим способом життя, національним мисленням, баченням та сприйняттям світу. Отак, ніколи в житті голосу вчителя не чувши за партою, ніякого вишколу під опікою педагогів із живопису не пройшовши, вона завдяки волячій упертості та фанатичній цілеспрямованості, як уміла, опанувала буквар. У 6–7 років навчилася писати й малювати. «В будні мені малювати заборонялось. А лише в неділю, після обіду, як уже все впораю, тоді, мов, хоч іди до дівчат гуляти, хоч читай, хоч головою своєю неспокійною об пень бийся... А одного разу та ще й і в будень, як підкотило мені до серця, щоб що-небудь намалювати (це ще тоді, як у мене не було олівця). Сажа, полотнина чиста була. Я намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць. І тоді мені ті мої перші твори такі чудові здались! Було так радісно на душі від того, що я так зуміла видумать. І дивилась я на той малюнок, і сміялась, як божевільна».

 Саме малювання стало альфою і омегою її життя. Аби його собі упокорити, пробувала в 20-х роках вступити до Миргородського художньо-керамічного училища, до театрального технікуму в Києві (хоч і мала неабиякий акторський хист, в артистки не мітила – художницею хотіла стати!). Але її не прийняли – не мала атестата про середню освіту... Відтак змушена була ума-розуму доходити самотужки.

У голодний 1933 рік Катерина, по суті, стала годувальницею сім’ї, врятувала від смерті батьків і братів. Ще раніше вона навчилась шити красивий жіночий одяг і вишивати рушники, сорочки та скатертини. Виконувала замовлення, а також продавала рукоділля на базарах. Рідні були їй вдячні за це, але ставлення до жінки в сім’ї не стало кращим.

...Якось до неї посватався такий красень із сусіднього села Журавки, що відмовити йому не стало сили. Та коли він мав ось-ось зайти до хати, її осяяла думка: «Поїду на могилу Тараса Шевченка, в нього попитаю ради-розради». І, похапцем зібравшись, поїхала в Канів. На таке зважитись могла лише вона, Катерина Білокур! З її листа за червень-липень 1954 року до Стефана Таранушенка: «Був понеділок і був будень. На могилі не було нікого. І мені така вже воля була – скільки хотіла, скільки й плакала! Так, як живому, Шевченку розказувала, як я хочу стати художником, але на цих доріженьках як не терен, то колючки, то камінці гострі. Ой, якби ви, Тарасе Григоровичу, живі були-то, може б, ви і допомогли мені стати художником. А ті люди, серед яких я живу, не розуміють мене, і я між ними як чужа...». Отак і вік звікувала самотою. Її дітьми стали квіти...

Художниця усвідомлювала, що малює незвичайні картини. Але допомоги не діставала нізвідки. Мати кляла, що соромить її перед людьми, заміж не виходить. І доведена до відчаю, у листопаді 1934 року, надумала втопитися в річечці Чумгак, що протікала в кінці городу. А топитися зовсім не хотіла – жити хотіла й довести всім, що вона-таки художниця.

На щастя, не втопилася, але та пригода коштувала їй надто дорого – застудила ноги і до кінця днів своїх ходила з ціпком, уже більше не бігала до Пирятина за 30, а до Яготина за 15 кілометрів за потрібною для картини квіткою. Тільки після таких жертв батько прийняв захоплення доньки малюванням, поставивши їй остаточний діагноз – «сказилась назавжди і безповоротно». Свою драматичну долю вона символічно зобразила на картині «Берізка»: стоїть красива, але безпомічна – з обрубаним гіллям...

Важко передбачити, як би склалася доля Катерини Білокур, аби не осяяло її пісенне провидіння. Взимку 1938–1939 року навідала двоюрідну сестру та подругу Любов Іванівну Білокур на хуторі Коптевичівка (його по війні приєднали до Богданівки). Там і почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?», яку прегарно й тужно виконувала Оксана Петрусенко. Катерині здалося, що то про її зламану долю повідувала людям співачка... Розчулена, вона написала Оксані Андріївні сповненого розпачу листа про свою недолю, а на потвердження, що художниця, ще й кетяг червоної калини на полотнині намалювала. І хоч на конверті не було точної адреси, лист дійшов до артистки – дуже гучним у столиці було її ім’я. Вражена драмою, яку розверзла в листі «богданівська безталанниця», артистка все зробила, щоб у Полтаві поцікавилися талановитою одержимицею. Невдовзі звідти до Білокур приїхав художник Володимир Хитько, зачудувався її картинами. А вже в другій половині 1940 року в Полтаві влаштовано першу персональну виставку богданівської чарівниці (представлено понад 30 робіт), а саму її відрядили на два тижні до Москви для ознайомлення з художніми музеями.

Отак лише на сороковому році життя про Білокур заговорили як про самобутню мистецьку особистість. Полотна майстрині навіть готували до виставки в Парижі... Як же вона раділа, як вона відбирала найкращі картини!.. То була радість слави й визнання… Але розпочалася Друга світова війна – і всі її твори згоріли разом із музеєм. Залишились тільки ті, що не потрапили на виставку...

Лише по війні прийшли до неї офіційні нагороди й почесне звання народної художниці Української РСР. На обласних, республіканських, всесоюзних виставках біля «робіт колгоспниці з села Богданівки» (саме так у радянських виданнях узвичаєно підписували її полотна; під таким «брендом» їх експонували в СРСР) завжди людно, подив, захват, зачарування. А в рідному селі вона продовжувала взимку працювати в хаті, де від холоду вода у відрі замерзала... І ґрунтованого полотна, і необхідних фарб постійно бракувало... Але, долаючи морок життя, нестатки, вона писала самобутні й дивовижні картини, якими зачудовується і завжди милуватиметься весь світ!

Без сумніву, доля випробовує тих, хто надумав дійти якої великої мети… Але сильних духом не злякає ніщо. Вони із стиснутими вустами уперто, сміливо й гордо йдуть до наміченої мети – крок за кроком, усе вперед і вперед… I тоді доля нагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці справді прекрасного й ніким не перевершеного мистецтва. А квіти?..

 «Квіти  часто нам говорять втричі більше, ніж слова» (Василь Симоненко)

У нарисі використано матеріали: Микола Кагарлицький. Катерина. Листи і квіти (http://old.dyvensvit.org/articles/1216.html).

У Галереї представлено репродукції 28 картин Катерини Білокур:
Перший ряд: 1.«Автопортрет» (1950). 2.«Квіти вночі» (1950-ті). 3.«Квіти в тумані» (1940). 4.«Мальви й троянди» (1954).
Другий ряд: 1.«У Богданівці на заплаві» (1955). 2.«Буйна» (1944–1947). 3.«Букет квітів» (1954). 4.«Кавун, морква, квіти» (1951).
Третій ряд: 1.«Букет квітів» (1959). 2.«Декоративні квіти» (1945). 3.«Жоржини» (1957). 4.«Нічна композиція. Жоржини (Квіти і калина)» (1940).
Четвертий ряд: 1.«Квіти» (1959). 2.«Квіти з горіхами» (1948). 3.«Квіти за тином» (1935). 4.«Бурячок» (1959).
П’ятий ряд: 1.«Колгоспне поле» (1948–1949). 2.«Натюрморт» (1960). 3.«Півники» (1950-ті). 4.«Півонії» (1946).
Шостий ряд: 1.«Привіт урожаю. Квіти, яблука і помідори» (1946). 2.«Котики» (1950-ті). 3.«Пшениця, квіти, виноград» (1950–1954). 4.«Польові квіти» (1941).
Сьомий ряд: 1.«Квіти й овочі» (1959). 2.«Квіти й берізки ввечері» (1950). 3.«Мальви» (!950). 4.«Городні квіти» (1952).

Доктор філологічних наук, професор,
завідувач кафедри сучасної української мови 
Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Олена КУЛЬБАБСЬКА