Катерина Білокур. Квітка-душа: «Віруєш, малюючи картину, в рід людський і в людяність людини»

«Якби в нас жила художниця такого рівня майстерності, то ми змусили б заговорити про неї весь світ» (Пабло Пікассо)

 Багата українська земля на славних жінок. Невмирущу та божественну енергію несуть справжні Берегині. Серед них ім’я народної мисткині Катерини Білокур (07.12.1900 – 10.06.1961). Чарівна природа рідного села Богданівки колишнього Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер Яготинський район Київської області), розмай дерев, квітів, зеленого руна трав стали для самобутньої українки академією мистецтв. Ім’я Катерини Білокур, художниці з народу, яка демонструвала у своїх картинах нетлінну красу й багатство української природи, щедру родючість її землі – назавжди увійшло в історію українського та всесвітнього народного мистецтва.

«Чарівницею з Богданівки» назвав Олесь Гончар художницю. Чарівниця... під дотиком її пензля найбуденніші, здавалось би, речі постають як вінець творіння працелюбної людини; кожне стебельце, кожна гілочка, кожна квітка співають хвалу Життю.

Своє духовне кредо Катерина Василівна висловила в листі від 12 листопада 1946 року до працівників Центрального будинку народної творчості: «А може, ви мовчите і нічого не пишете мені, мо, ви незадовільнені моєю працею, що я малюю лише квіти? Так як же їх не малювати, як вони ж такі красиві?.. Ой, Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша! Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж вас тоді буде малювати, як ти нас покинеш?». То я все на світі забуду – та й знов малюю квіти...»

Бог подарував Україні і світу художницю, яка свої полотна щедро засівала мальвами, калиною, жоржинами, барвінком, крученими паничами, соняшниками, колоссям жита, пшениці, нагідками, ромашками, чорнобривцями... – садовими та польовими квітами рідної землі. Залишивши по собі картини – квіти-діти, які дивують, хвилюють, вражають усіх, хто їх бачив у музеях країни, Катерина Білокур була наділена ще й неабияким даром художнього слова та могла б за сприятливих обставин подарувати українській літературі шедеври малої прози. А ось як закарбували в поетичному слові її Божий дар:

  • Художниця

    Художниця

    Звичайні жінки дітей народжують,
    а вона – квіти.
    Хіба це жіноча робота?
    Хіба це судьба жіноча –
    на білих снігах, на травах зелених,
    на водах блаватних сходити рястом,
    материнкою і лататтям?
    Синьо, червоно, жовто, бузково,
    не приручено, як не від світу цього...
    Або ж попід зорі літати
    за крила з пахучим горошком
    і не боятися впасти,
    і не боятися розбитися?
    А їй не страшно вмирати –
    душа її вже давно
    переселилася у квіти.

    Галина Тарасюк

    * * *

    Блават – 1. Волошка. 2. заст. Шовкова тканина блакитного кольору; взагалі шовк; одяг із такої тканини.

    * * *

    «Катерина Білокур» (2015), художник Володимир Слєпченко.
  • Катерина Білокур

    Катерина Білокур

    Бузок до ранку шелестить,
    Жасмин шумів до ранку,
    І сад, у сутінках до брів,
    Немов картина в рамі,
    Стояв у місячнім вікні,
    На хату тінь проливши.
    Квітучий цвіт, як білий сніг,
    Горів на білім листі.
    ...Тепер скажіть, що малювать,
    Щоб ніч цю передати:
    Чи цей старезний сивий сад,
    Чи тінь в саду од хати?

    Микола Луків

    * * *

    «Бузок», художниця Катерина Білокур.
  • Діти Катерини Білокур

    Діти Катерини Білокур

    Богданівка – не Богом дане,
    Не чортом прокляте село,
    А та земля, де на світанні
    Найбільше квітів розцвіло.
    І гомонять вони, як люди,
    І мова їхня – голосна.
    Таких квіток ніде не буде,
    Хіба що вицвітуть у снах.
    Такі – не хиляться, не в’януть,
    Таких морози не приб’ють.
    І навіть росами тумани
    Перед світанком не заллють.
    На них немає ні пилинки.
    Це їх не можна не любить.
    Це їх самотня добра жінка
    Колись навчила говорить.
    Усі вони у світ широкий
    Зітхають крильцями бджоли.
    Лиш чорнобривчик кароокий
    Ще не говорить, бо малий.
    Але і він – уже сміється,
    І тулить личко до листа,
    І сам собі таким здається,
    Як хтіли пензель і рука.
    Його сестра, струнка жоржинка,
    Усім розказує про те,
    Що мама їхня – Катерина,
    Що серце в неї – золоте.
    В родинній злагоді-довірі,
    Чи тепле літо, чи зима,
    Гуляють квіти на подвір’ї,
    А хтось казав: «Дітей нема».
    А то збираються, ідуть,
    Щоб дивувать красою світ.
    А їх очікують сусіди
    Та бур’янець коло воріт.
    Вони вертаються, бо знають:
    Яким не був би інший світ,
    А квітка мальви спочиває,
    Коли схиляється на пліт.

    Ганна Чубач

    * * *

    «Щастя» (1950), художниця Катерина Білокур.
  • Піжмурки квітів

    Піжмурки квітів

    Квітка ховається за квітку,
    грається з глядачем у піжмурки,
    не з’являється доти, поки її не назвеш:
    «Ти, квітко блакитна, що в’єшся все вгору та вгору,
    твориш своїм цвітінням перед очима стіну,
    тоді вже й не знаєш, чи то квіти, чи небо –
    кручені паничі».
    І кручені паничі з’являються з-поза неназваних квітів.


    «Ти, квітко блакитніша, що ростеш при дорозі,
    подорожніх виглядом своїм звеселяєш,
    проводжаєш ідучих із поля помахами
    блакитної хусточки –
    волошка».
    І волошка виходить із-за спин інших квітів.


    «Ти, квітко найблакитніша, що стелишся
    низенько по землі,
    щоб і мертві небо побачили –
    барвінок».
    І барвінок цвіте з-поза невідомих квітів.


    Для тих, хто не знали їхні назви по-українському,
    квіти не існують:
    для чужинців, які пильно стежили,
    як малярка водила пензлем
    із набраною ультрамариновою фарбою, на полотні –
    квіти були непомітні:
    тільки пензель торкався полотна,
    як фарба щезала, усотувалася в полотно,
    як молоко крізь цідилок –
    біле полотно, та й годі, а перед ним
    жінка з наполоханими очима,
    водить сухим пензлем по поверхні полотна.


    Малярчине заняття покваліфікували як непрактичне
    і таке, що не має сенсу,
    хоч і не вороже для них,
    тому залишили її в спокої.


    Та варто було малярці назвати квіти їхніми іменами,
    як вони стали рівненько за тином,
    як пустотливі діти, і зацвіли блакитне.

    Василь Голобородько

    * * *

    Фрагмент картини з крученими паничами Катерини Білокур.
  • Берест Катерини Білокур

    Берест Катерини Білокур

    Афіни, Парижі, Нью-Йорки –
    Справді огромів зорини.
    Та груди мені розриває
    Лиш калина із рідного краю
    Центр світу мені – коло хати,
    Де берест шумить в Катерини.

    Іван Драч

    * * *

    «Село Богданівка» (1950-ті), художниця Катерина Білокур.
  • «Цар колос»

    «Цар колос»

    На війні. Затемнена Полтава.
    Дім музею в смертному вінку.
    Ніч вогню – і... на землі не стало
    Творів Катерини Білокур.
    Стерто. Змито. Вирвано з корінням.
    Пущено під той вогненний ніж.
    Хто міг спать, коли вони горіли,
    Ті картини, що взяли в Париж...
    Ті безцінні, ті, близькі до крику,
    Діти, діти, дітоньки мої!
    Як же вони билися у вікна!
    Як же вони кликали її!
    Знала би – прибігла. Сталось диво.
    Той вогонь руками б розвела.
    Я ж їх на безсмертя породила
    І себе у них пережила.
    Кажуть, тої ночі так кричали
    Квіти по усій моїй землі, –
    Що земля струснулась од печалі
    І дзвіниці плакали в імлі.
    І відкрилась рана, аж бездонна,
    У мистецтві. І уже навік.
    Кажуть, рафаелівській мадонні
    Кров текла з-під сяючих повік...

    Ірина Жиленко

    * * *

    «Цар колос» (1949), художниця Катерина Білокур.
  • Магія квітів

    Магія квітів

    Прийшла у світ жінка магічна,
    Не жити – в нужді животіти,
    До квітів любов її вічна
    Навчила над світом злетіти!

    Сміялися злидні обдерті,
    І голоду гризла навала,
    Бувало, від наглої смерті
    Лиш квітів краса рятувала.

    За казки межею лишала
    Печалі, незгоди, турботи,
    До квітів своїх поспішала,
    Натомлена після роботи.

    Із трав вперто фарби варила,
    Для пензлів в’язала щетину,
    Заквітчане диво творила
    В любові, як рідну дитину.

    І квіти в любові ясніли,
    Плелися в небачену казку,
    То сном з полотна паленіли,
    То сипали сонячну ласку…

    Півоній букети з росою,
    Печальні жоржини і рожі
    Своєю тремкою красою
    Були на художницю схожі.


    Коли ж у буденних рутинах
    Свій зморений вік загубила,
    Схилились в журбі на картинах,
    На квітах, що їх так любила.

    Пройшла див заквітчана низка,
    Літа в забуття закликають.
    А квіти її – зовсім близько,
    А квіти… на диво чекають!

    Тетяна Чорновіл

    * * *

    «Півонії» (1948), художниця Катерина Білокур.
  • Храм квітів

    Храм квітів

    Сад –
    це Храм Квітів,
    де кожна квітка
    складає молитви
    Сонцю,
    Дощу
    й Землі.

    Галина Кирпа

    * * *

    «Букет польових квітів» (1942), художниця Катерина Білокур.
  • Ця ніжність квітів....

    Ця ніжність квітів....

    Ця ніжність квітів польових
    Ця витонченість стебел –
    Сідай у човен і пливи.
    Натхнення хвилі стелить!
    Краса не має берегів,
    Обмеження не має –
    Ляга у вишуканість слів
    Канва барвистих марев...

    Катерина Квітчаста

    * * *

    «Букет квітів» (1960), художниця Катерина Білокур.
  • Катерині Білокур, художниці від Бога

    Катерині Білокур, художниці від Бога

    Білий квіт, червона ружа…
    Тільки назв – аж цілий том!
    Шлях стели, барвистий луже,
    Через терни до квіток!

    На хрещатому барвінку –
    Краплі серця і душа.
    Все твоє дівоче віно –
    Це Богданівки краса.

    Насміхання, заборони…
    З геніїв – не перша ти.
    Не картини то – ікони,
    В долі у твоїй – хрести.

    Та твої квітучі думи
    Не уміщував мольберт.
    Геть, плітки, і гетьте, глуми!
    Не згубила в них себе.

    Що троянди і піони!
    Їх співає всенький світ.
    В матері Землі на лоні
    Піднесла й картоплі цвіт.

    Ружі людям дарувала –
    Йшла по їхніх шпичаках.
    Що на серці Боже мала –
    Віддавала у квітках.

    Рідний край – квітуче море,
    В ньому дух небесний є.
    Квіти, Катре, – твої зорі
    І чарівництво твоє.

    Любов СЕРДУНИЧ, 2001

    * * *

    «Натюрморт» (кінець 1920), художниця Катерина Білокур.

*          *          *

Її біографія інтригує не так фактажем, як загадковим способом життя, національним мисленням, баченням та сприйняттям світу. Отак, ніколи в житті голосу вчителя не чувши за партою, ніякого вишколу під опікою педагогів із живопису не пройшовши, вона завдяки волячій упертості та фанатичній цілеспрямованості, як уміла, опанувала буквар. У 6–7 років навчилася писати й малювати. «В будні мені малювати заборонялось. А лише в неділю, після обіду, як уже все впораю, тоді, мов, хоч іди до дівчат гуляти, хоч читай, хоч головою своєю неспокійною об пень бийся... А одного разу та ще й і в будень, як підкотило мені до серця, щоб що-небудь намалювати (це ще тоді, як у мене не було олівця). Сажа, полотнина чиста була. Я намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць. І тоді мені ті мої перші твори такі чудові здались! Було так радісно на душі від того, що я так зуміла видумать. І дивилась я на той малюнок, і сміялась, як божевільна».

16.11.2019 1

 Саме малювання стало альфою і омегою її життя. Аби його собі упокорити, пробувала в 20-х роках вступити до Миргородського художньо-керамічного училища, до театрального технікуму в Києві (хоч і мала неабиякий акторський хист, в артистки не мітила – художницею хотіла стати!). Але її не прийняли – не мала атестата про середню освіту... Відтак змушена була ума-розуму доходити самотужки.

У голодний 1933 рік Катерина, по суті, стала годувальницею сім’ї, врятувала від смерті батьків і братів. Ще раніше вона навчилась шити красивий жіночий одяг і вишивати рушники, сорочки та скатертини. Виконувала замовлення, а також продавала рукоділля на базарах. Рідні були їй вдячні за це, але ставлення до жінки в сім’ї не стало кращим.

...Якось до неї посватався такий красень із сусіднього села Журавки, що відмовити йому не стало сили. Та коли він мав ось-ось зайти до хати, її осяяла думка: «Поїду на могилу Тараса Шевченка, в нього попитаю ради-розради». І, похапцем зібравшись, поїхала в Канів. На таке зважитись могла лише вона, Катерина Білокур! З її листа за червень-липень 1954 року до Стефана Таранушенка: «Був понеділок і був будень. На могилі не було нікого. І мені така вже воля була – скільки хотіла, скільки й плакала! Так, як живому, Шевченку розказувала, як я хочу стати художником, але на цих доріженьках як не терен, то колючки, то камінці гострі. Ой, якби ви, Тарасе Григоровичу, живі були-то, може б, ви і допомогли мені стати художником. А ті люди, серед яких я живу, не розуміють мене, і я між ними як чужа...». Отак і вік звікувала самотою. Її дітьми стали квіти...

Художниця усвідомлювала, що малює незвичайні картини. Але допомоги не діставала нізвідки. Мати кляла, що соромить її перед людьми, заміж не виходить. І доведена до відчаю, у листопаді 1934 року, надумала втопитися в річечці Чумгак, що протікала в кінці городу. А топитися зовсім не хотіла – жити хотіла й довести всім, що вона-таки художниця.

На щастя, не втопилася, але та пригода коштувала їй надто дорого – застудила ноги і до кінця днів своїх ходила з ціпком, уже більше не бігала до Пирятина за 30, а до Яготина за 15 кілометрів за потрібною для картини квіткою. Тільки після таких жертв батько прийняв захоплення доньки малюванням, поставивши їй остаточний діагноз – «сказилась назавжди і безповоротно». Свою драматичну долю вона символічно зобразила на картині «Берізка»: стоїть красива, але безпомічна – з обрубаним гіллям...

Важко передбачити, як би склалася доля Катерини Білокур, аби не осяяло її пісенне провидіння. Взимку 1938–1939 року навідала двоюрідну сестру та подругу Любов Іванівну Білокур на хуторі Коптевичівка (його по війні приєднали до Богданівки). Там і почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?», яку прегарно й тужно виконувала Оксана Петрусенко. Катерині здалося, що то про її зламану долю повідувала людям співачка... Розчулена, вона написала Оксані Андріївні сповненого розпачу листа про свою недолю, а на потвердження, що художниця, ще й кетяг червоної калини на полотнині намалювала. І хоч на конверті не було точної адреси, лист дійшов до артистки – дуже гучним у столиці було її ім’я. Вражена драмою, яку розверзла в листі «богданівська безталанниця», артистка все зробила, щоб у Полтаві поцікавилися талановитою одержимицею. Невдовзі звідти до Білокур приїхав художник Володимир Хитько, зачудувався її картинами. А вже в другій половині 1940 року в Полтаві влаштовано першу персональну виставку богданівської чарівниці (представлено понад 30 робіт), а саму її відрядили на два тижні до Москви для ознайомлення з художніми музеями.

Отак лише на сороковому році життя про Білокур заговорили як про самобутню мистецьку особистість. Полотна майстрині навіть готували до виставки в Парижі... Як же вона раділа, як вона відбирала найкращі картини!.. То була радість слави й визнання… Але розпочалася Друга світова війна – і всі її твори згоріли разом із музеєм. Залишились тільки ті, що не потрапили на виставку...

Лише по війні прийшли до неї офіційні нагороди й почесне звання народної художниці Української РСР. На обласних, республіканських, всесоюзних виставках біля «робіт колгоспниці з села Богданівки» (саме так у радянських виданнях узвичаєно підписували її полотна; під таким «брендом» їх експонували в СРСР) завжди людно, подив, захват, зачарування. А в рідному селі вона продовжувала взимку працювати в хаті, де від холоду вода у відрі замерзала... І ґрунтованого полотна, і необхідних фарб постійно бракувало... Але, долаючи морок життя, нестатки, вона писала самобутні й дивовижні картини, якими зачудовується і завжди милуватиметься весь світ!

Без сумніву, доля випробовує тих, хто надумав дійти якої великої мети… Але сильних духом не злякає ніщо. Вони із стиснутими вустами уперто, сміливо й гордо йдуть до наміченої мети – крок за кроком, усе вперед і вперед… I тоді доля нагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці справді прекрасного й ніким не перевершеного мистецтва. А квіти?..

 «Квіти  часто нам говорять втричі більше, ніж слова» (Василь Симоненко)

1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28

У нарисі використано матеріали: Микола Кагарлицький. Катерина. Листи і квіти (http://old.dyvensvit.org/articles/1216.html).

У Галереї представлено репродукції 28 картин Катерини Білокур:
Перший ряд: 1.«Автопортрет» (1950). 2.«Квіти вночі» (1950-ті). 3.«Квіти в тумані» (1940). 4.«Мальви й троянди» (1954).
Другий ряд: 1.«У Богданівці на заплаві» (1955). 2.«Буйна» (1944–1947). 3.«Букет квітів» (1954). 4.«Кавун, морква, квіти» (1951).
Третій ряд: 1.«Букет квітів» (1959). 2.«Декоративні квіти» (1945). 3.«Жоржини» (1957). 4.«Нічна композиція. Жоржини (Квіти і калина)» (1940).
Четвертий ряд: 1.«Квіти» (1959). 2.«Квіти з горіхами» (1948). 3.«Квіти за тином» (1935). 4.«Бурячок» (1959).
П’ятий ряд: 1.«Колгоспне поле» (1948–1949). 2.«Натюрморт» (1960). 3.«Півники» (1950-ті). 4.«Півонії» (1946).
Шостий ряд: 1.«Привіт урожаю. Квіти, яблука і помідори» (1946). 2.«Котики» (1950-ті). 3.«Пшениця, квіти, виноград» (1950–1954). 4.«Польові квіти» (1941).
Сьомий ряд: 1.«Квіти й овочі» (1959). 2.«Квіти й берізки ввечері» (1950). 3.«Мальви» (!950). 4.«Городні квіти» (1952).


Доктор філологічних наук, професор,
завідувач кафедри сучасної української мови 
Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Олена КУЛЬБАБСЬКА

Авторизуйтесь на сайті щоб мати можливість залишити коментар

ORCID: 0000-0002-1858-9269

ORCID (англ. Open Researcher and Contributor ID) — єдиний міжнародний реєстр учених для коректного цитування статей.

Researcher ID: C-2286-2017

ResearcherID – ідентифікатор ученого (дослідника), що дає змогу формувати список власних публікацій.

Google Scholar

Академія Google (англ. Google Scholar) - безкоштовна пошукова система за текстами наукових публікацій.