Георгій Гарас. Вишиваний дивотвір: «Ніхто не годен віщі барви вбити, даровані Митцю Святим Чуттям»

Буйноцвіттям візерунків Гарас поширює світом рідні буковинські мотиви, употужнює переможну мелодію вкраїнськості

Георгій Олексійович Гарас (27.02.1901–31.01.1972) був художником від Бога, митцем, що вийшов із глибин рідного народу, пізнав найглибші таїни його мистецтва і, творчо осмисливши й розвинувши їх, зачарував світ небаченими дивоцвітами буковинської орнаментики. Витончені й самобутні, довершені й неповторні, побудовані за народними мотивами візерунки були окрасою найпрестижніших виставок і музеїв у Чернівцях і Львові, Києві, Москві, Вінніпегу, багатьох-багатьох інших містах планети, і всюди милували око найдосвідченіших поціновувачів народного мистецтва – не тільки українців, а й американців, німців, канадців, японців, поляків. Із діда-прадіда селянський син, Георгій Гарас своїм пророслим із благодатного буковинського зерна талантом вкотре подивував митців та мистецтвознавців з усього світу.

Його роботи – неперевершені взірці буковинської вишивки й килимарства – полонили світ витонченою гамою кольорів, досконалими поєднаннями геометричних і рослинних орнаментів, несподіваними та самобутніми власними мотивами. «У роботах Гараса – барвистість і розкіш народного і власноруч створеного узору, його геометричні узори-мотиви горизонтальні, вертикальні, часто поєднуються в найнесподіваніших варіаціях і зачудовують веселковим багатством фарб і вишуканою пишнотою» (Гусар Ю. Зачарованість одвічною барвистістю // Час-2000. – 2001. – № 9). Гарасові рушники і сорочки, краватки й тайстри, обруси та подушки, килими і дерево розмаїтим буйноцвіттям своїх візерунків немов би знов і знов утверджують споконвіків відому істину: немає межі досконалості для окриленого Божою іскрою таланту...

Народився майбутній митець у бідній селянській родині Марії та Олексія Гарасів 27 лютого 1901 р. у буковинському містечку Вашківці. Батьки любили первістка й поділяли всі його уподобання. А цікавило допитливого Георгія все, що оточувало їхню хату: поле, ліс, сад, а передовсім – люди…

Із народженням братика Костянтина, а невдовзі й сестрички Василини зрозумів, що тепер усю увагу батьки приділятимуть меншим, а він буде їм допомагати. Тоді йому було 6 років.

Коли ж пішов до чотирикласної школи, дуже радів, що можна більше дізнатися про світ і малювати... Одного разу на уроці малювання малий Гарас портретував учителя, який саме писав за столом. Захоплений своєю роботою, не помітив, як той підійшов. Георгій не встиг сховати малюнка, і портрет відразу опинився в руках сердитого вчителя. Зі страху «художник» заплакав, а перед директором народної школи, письменником і драматургом Іваном Бажанським взагалі не міг слова мовити, хоча той, як не дивно, похвалив хлопчика й заохочував малювати далі. Відтоді нерозлучними друзями в нього були олівець і папір. На перервах. На толоці. На пасовищі...

Знаковою для розуміння духовного стану підлітка є його картина до вірша Шевченка «Мені тринадцятий минало…», що так правдиво відтворює образ малого Тараса, оскільки дитинство художника Гараса та художника Шевченка були подібними. Проте до краєвидів східного українського села він додає чудовий буковинський орнамент – символ єдності та співдружності людей з усіх куточків України.

Для того, щоб стати професійним художником, Гарас із дозволу батьків вступає до реальної гімназії у Вашківцях. Паралельно зі старанним виконанням домашніх завдань продовжує малювати жінкам та дівчаткам на сорочках квіти, візерунки, віночки, за що буковинки охоче платили йому гроші.

Склавши певну суму коштів, Георгій купив собі фарби, а решту віддав мамі, бо тато на той час уже поїхав на заробітки в Канаду. Мрії та сподівання одержати добру освіту перервала Перша світова війна. Багато вашківчан забрали на фронт в австрійську армію. Солдатки намагалися хоч якось полегшити службу своїм чоловікам і писали їм листи, які були розмальовані квітковими орнаментами юного художника. Таких замовлень було по кілька щодня.

А ще з дитинства любив Георгій, коли мама вишивала квіти та малювала дивовижні писанки на Пасху. Запам’ятовуючи писанкові техніки, і сам почав пробувати малювати різноманітні геометричні композиції. Отож у його унікальних роботах об’єдналися орнаменти, які використовують у писанкарстві та вишивці. Основою творів Г. Гараса є яскрава, характерна для гірських районів нашого краю, колірна гама, у якій тісно переплелися чорний, червоний, жовтий, золотисто-оранжевий та зелений кольори. Особливої ажурності та легкості малюнкам надають просвіти білого тла.

...Уже закінчувалась війна, і знову треба було думати про продовження навчання. Хтось із сусідів порадив піти вчитися в Чернівці. Так і трапилося: у 1919 р. хлопець був прийнятий у платну (200 леїв за кожен місяць навчання) художню школу, що її очолював Крутохвіль. Часи були складні, тому Георгій із нетерпінням чекав листів від любого батька, який щоразу обіцяв, що незабаром повернеться з чужини. І от, нарешті, через 9 років, у 1921 р., родина Гарасів об’єдналася.

1923 року хлопець змушений був закінчити навчання, і його призивають на службу до румунської армії. І тут йому теж прислужився малярський хист, через що муштри він не зазнав. Офіцери впродовж двох років приносили папір і пензлі та замовляли різноманітні картини для своїх дружин.

Звістка про повернення з армії сина Олексія Гараса швидко облетіла всю околицю, Вашківці, а потім усі навколишні села. З перших днів приходили їхнього додому власники крамниць, учителі, лікарі, селяни та замовляли різні картини, орнаменти. Власник адвокатської канцелярії Зіклер запросив Георгія працювати в нього секретарем (на цій посаді він перебував до 1939 р.).

Доля була прихильна до молодого й вродливого парубка: на його життєвому шляху зустрілася весела дівчина Одокійка (Євдокія), яка відповіла йому взаємністю. 28 вересня 1928 р. молодята побралися. Євдокії Георгій присвятив багато узорів (до встановлення Радянської влади він намалював і оформив більше 200 орнаментів) і більше того – запалив своєю любов’ю до народного ремесла, зробив для неї ткацький верстат.

Життя Гарасів, як рушник, було вишите не лише червоними, а й чорними нитками. Великою втратою для подружжя стала смерть обох дітей – Михайлика та Наталочки. Сердечна туга за ними перейшла у вірш «Ми калиноньку зрубали», що його викарбували на надмогильній плиті:

Ми калиноньку зрубали, що до ніг схилилась
І до Бога за вас, діти, так щиро молилась.
Ми калиноньку зрубали, ягідки зірвали, а на тому місці
Збудували із бетону вам, діти, могилу,
І посадили у головах червону калину.
А в ногах буде рости плакуча верба.
Буде вам шуміти, яка нам туга.
Щоб на калиноньку пташечки сідали,
І вам, діти, наші пісеньки співали.
А на вербі зозуленька, буде вам кувати,
І про нашу гірку долю буде вповідати.

Під час румунської окупації в 40-х роках Георгій був засуджений на 2 місяці в концентраційний табір у Єдинцях за дві картини, на яких він зобразив агресорів. Після визволення Буковини митець продовжував малювати, брав активну участь у республіканських і обласних виставках.

Провідною темою його творчості були картини на історичну тематику та шевченкіана (наприклад, до 150-річчя з дня народження великого Кобзаря Гарас виготовив чотири портрети Шевченка. Окрім того, створив цілу галерею вишитих портретів інших українських письменників і діячів – Івана Франка, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича, Сидора Воробкевича, Богдана Хмельницького, Устима Кармелюка та ін.). У 1965 році Георгію Гарасу присвоєно звання Заслужений майстер народної творчості України. За все своє життя він створив понад дві тисячі робіт (у музеї-садибі Георгія Гараса можна побачити 1035 робіт, із яких 150 сорочок, 100 рушників, 30 подушок, 26 краваток, 20 картин, 10 килимів і 5 портретів, а також 700 серветок; інші роботи, напевно, «осіли» в приватних колекціях).

31 січня 1972 року, коли в Києві вийшов сигнальний примірник альбому його робіт, митця не стало. Він так і не побачив довгоочікуване видання (накладом 25 тисяч прим., що пізніше перевидавався двічі – 1974 р. і 2008 р.).

Поховали Георгія Гараса поблизу могили дітей, але душа його живе у барвах візерунків і картин, які зберегла для людей вірна дружина Євдокія (щоб відкрити музей орнаментів чоловіка, вона перейшла жити в… стайню: настелила там підлогу, все почистила, побілила, перенесла з хати домашні меблі. Музей-садибу Георгія Гараса відкрито 27 лютого 1972 року). Пам’ятаю ці світлу жінку, як натхненно розказувала учасникам міжнародної наукової конференції «Актуальні проблеми синтаксису» про життя і творчість Георгія, пригощала яблуками з їхнього саду...

Георгій Олексійович – один із перших лауреатів обласної літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича (посмертно). Прикметно, що в 2008 р на Вижниччині встановлено щорічну обласну премію імені Георгія Гараса. Наприклад, її лауреатами в 2017 р. в номінації «За творчі досягнення в розвитку народного орнаментального мистецтва Буковини та продовження його традицій» став майстер народної вишивки та писанкарства Микола Шкрібляк, «За науково-дослідницьку діяльність та популяризацію народного мистецтва Буковини» – засновниця та організатор щорічних виставок «Вишиваний Дивотвір» Одарка Кучерява, у номінації «За збереження, відродження та розвиток народного мистецтва Буковини» – народна майстриня з писанкарства Ганна Вережак.

За все своє життя Майстер не вишив жодного хрестика на полотні. «Вишивав» він лише на папері, а на полотно переносили його орнаменти дружина Євдокія Петрівна та численні вишивальниці в Україні й у світі. Утім, прекрасне знання тонкощів орнаментики Буковини, її окремих елементів, законів композиції та невичерпна творча фантазія дають змогу іншим майстрам робити варіації з гарасових ескізів, яким притаманна пишнота й багатство, уяскравлена барвистість і розкіш народного узору. У сучасний орнамент метр «вишиваного неба України» вніс подих нового життя, нові ритми й веселкові кольори.

 «У життєвих перехрестях буднів і свят відтворімо таїну найдорожчого: чому дивосвіт Гарасових узорів і сьогодні неперевершений, як вдалося йому ввібрати в своє серце ту гаму неповторних кольорів, композицій у мільйонних клітиночках його взірців, котрі ще десь із глибини віків висвічують українську вродливість. У тих узорах усенький український світ зі спалахом черленої калини, і скриком вранішнього сонця, і небесною блакиттю, що купається в стиглому колосі, вповита Божою благодаттю, і зеленою музикою трав, і чорною журбою митця, мов живим перевеслом долі» (Володимир Михайловський, член Національної спілки письменників України).

Дорогий читачу, пам’ятаймо: «Якщо задумати бажання, ниткові квіти розцвітуть!» (Надія Риндич) 

 Доктор філологічних наук, професор,
завідувач кафедри сучасної української мови 
Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Олена КУЛЬБАБСЬКА