Світлана й Зоряна – не лише рідні сестрички, але й...

Ім’я Світлана відоме в східних слов’ян ще з часів Київської Русі, коли поряд із християнськими іменами, запозиченими з Візантії, вживалися й місцеві, споконвічно слов’янські імена. Дітей називали самі батьки на підставі різних ознак дитини, її поведінки, часу й обставин її народження тощо. Тому нерідко траплялися такі імена, як Худяк, Мовчан, Плакса, Безсон, Рудак, Світлан (тобто «білявий»).

Жіночим відповідником до імені Світлан було Світлана – «світловолоса, білява». Пізніше, вже в епоху Середньовіччя, це ім’я стали зіставляти з поняттями «світлий, ясний, світло».

З ними пов’язані також імена Зоряна і Зора, Зорена, Светозар у південнослов’янських народів.

Традиція називати дітей ім’ям, у яке вкладається поняття світла, ясності, світанку, є і в інших народів Європи. Наприклад, свої «Світлани» є в німців, англійців, французів: нім. Lucie, англ. Lucia, Lucy і чоловіче ім’я Lucian, франц. Lucie і чоловічий відповідник Lucien, італ. Luciana і Luciano. Усі ці імена походять від латинських Lucia, Lucianus, утворених від слова lucia «світлий, блискучий, осяйний».

Отож дві вродливі й замріяні дівчини на фото – не лише сестри по крові, але й за іменами, що мають те саме «етимологічне коріння».

Навряд чи комусь спаде на думку, що чоловіче ім’я Віталій (жіночі – Віталія, Віталіна) і слово «вітамін» – споріднені, тобто однакового походження. Але це справді так. В основі названих номінацій лежить латинське vita «життя».

Чоловіче ім’я Віталій поширене і в інших слов’янських народів (рос. Виталий, білор. Віталь, Віталій, чеське Vitalis, словацьке Vitalis, Vitälis, болг. Витали(й), словен. Vital), через старослов’янську мову було запозичене з грецької разом із прийняттям християнства. Греко-візантійське ім’я Vitälios походить від латинського імені Vitalis, утвореного на основі прикметника vital is «життєвий», похідного від vita «життя», vivo «живу». Отже, Vitalis, як і сучасне Віталій, означало «життєвий». Це ім’я було ніби своєрідним талісманом: називаючи так сина, батьки тим самим бажали йому довгих років життя.

Основу латинського слова vita «життя» використав польський біохімік Казімєж Функ, коли у 1913 р. відкрив низькомолекулярні органічні сполуки, необхідні для нормальної життєдіяльності організму, і назвав їх вітамінами. Назва вийшла дуже вдалою, адже вітаміни допомагають людині переборювати хвороби, подовжують життя.

Ім’я Мирон, популярне у східних слов’ян з давніх-давен, було досить поширеним і в Україні. Особливо любив це милозвучне ім’я геніальний український письменник Іван Франко й називав ним деяких головних героїв своїх творів. Згадаймо малого Мирона з однойменного оповідання письменника – поетичного хлопчика – мученика дореволюційної школи на західних землях України. Мироном назвав Франко й персонажа своєї найтрагічнішої, за висловом Максима Рильського, поеми «Похорон». Іноді Іван Франко ставив під своїми творами псевдонім «Мирон». Великій популярності цього імені серед слов’ян, можливо, сприяло й те, що воно схоже зі словом «мир». Однак це лише звукова подібність, а справжнє походження імені інше.

Ім’я Мирон прийшло на Русь із Візантії після прийняття християнства і походить від грецького імені Myron. Як воно з’явилося в грецькій мові, єдиної думки поки що немає. Одні вчені вважають, що ця власна назва походить від грецького дієприкметника myron «плачливий; той, хто плаче», утвореного від дієслова myro «лити сльози, плакати». На думку інших, ім’я Myron походить від грецького іменника myron «мирра, миро; запашна олія, запашна мазь»; отже, Мирон – «той, хто капає запашною олією; пахучий, запашний». Як би там не було, ім’я Мирон міцно прижилося в народі й було покладене в основу багатьох українских прізвищ: Мироненко, Миронченко, Миронів (Миронов), Миронюк, Мирончук, Мирончишин, Мирончишенко, Миронько, Мирошин тощо.