Диводійне дзеркало рідної мови в будень і на свято

«Життя слова неповторне. Кожне слово містить у собі скарби пізнання» (Іван Вихованець)

Ще понад п’ятнадцять років тому, на початку ХХІ ст. академік Іван Романович ВИХОВАНЕЦЬ ініціював постання своєрідного науково-популярного жанру – мовної мозаїки. Цей жанр став однією зі своєрідних візиток часопису «Українська мова» (видає Інститут української мови Національної академії наук України) від часу його появи (заснований у жовтні 2001 р.), а згодом і мовознавчих етюдів – уже на шпальтах часопису «Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах» (Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України). Таке новаторство Івана Вихованця є логічним і природним продовженням напрацьованого ним бачення поширення щонайновіших наукових ідей з-поміж широкого загалу всіх тих, хто активно цікавиться питаннями лексичного і граматичного ладу української мови, прагне удосконалити свої знання стилістичної норми та працює над культурою мови й мовлення. Наприклад, у науково-популярних книгах «У світі граматики» (К. : Радянська школа, 1987. – 191 с.; перевид. К. : Планета, 2015. – 146 с.) і «Таїна слова» (К. : Радянська школа, 1990. – 284 с.; перевид. К. : Планета, 2015. – 224 с.) до уваги зацікавлених читачів представлено надзвичайно цікаві розповіді про особливості народження слова, а також розгляд особливостей співвідношення коротких та надкоротких, довгих і наддовгих речень у художньому синтаксисі; і ще про багато-багато чого несподіваного й нового, відомого і зовсім новітнього в морфологічному, словотвірному, синтаксичному ладі української мови.

2012 року в київському видавництві «Пульсари» побачило світ ошатне видання «Розмовляймо українською» (157 с.), що його Іван Вихованець присвятив світлій пам’яті своєї дружини Антоніни. Пропонована книжка складається зі ста десятьох мовознавчих етюдів, передслова і післяслова. Кожен етюд – це викінчена розповідь про природу і функціонування слів, граматичних форм, синтаксичних конструкцій, словесного наголосу, стилістичних явищ тощо. І Ви, шановний читачу, переконаєтеся в цьому, прочитавши статті, тематично пов’язані з новорічно-різдвяними святами в Україні, зокрема: «Хто ви – віруючий, вірний, вірник чи вірянин?», «Дозвольте запитати: Чи наступаюче буває свято?», «Порада вам проста: святкуйте не свЯта, а святА», «Люди зустрічаються, а помилки трапляються», «Казала Настя, що чекає й очікує щастя», «Кого чекаємо – гóстей чи гостéй?», «У нашій мові – ні! – не маємо отого ДАВАЙТЕ ЗАСПІВАЄМО!».

Інше ґрунтовне видання, що охоплює сто тридцять два мовностилістичні етюди-рекомендації з найскладніших, найсуперечливіших уживань та проблемного правопису слів і словосполучень у сучасній українській літературній мові «Українська мова у вимірах сьогодення», вийшло друком 2014 року (К.: КММ. – 124 с.). Його автор – професор Катерина Григорівна ГОРОДЕНСЬКА. Про що розповідає ця книжка? Якщо стисло висловитися – про культуру української мови (див. також інші нариси автора). Про типові вади усного і писемного мовлення, про порушення лексичних, морфологічних, синтаксичних, словотвірних, стилістичних та інших норм сучасної української літературної мови, про правописні труднощі, про вибір слів, граматичних форм, синтаксичних конструкцій, мовних варіантів для найкращого висловлення думки. Без сумніву, кожного зацікавлять статті К.Городенської «Святвечір чи свят-вечір?», «Різдва Христового, а не Різдва Христова», «Різдвяні святкИ, а не свЯтки», «Боже, Україну збережи, Господи, помилуй нас», «Три незабутні і три незабутніх зустрічі».

І, нарешті, закцентуємо увагу, що в кожному випуску академічного видання «Культура слова» (Інститут української мови НАН України) є рубрика «Наші консультації», у якій провідні українські мовознавці в завершених розповідях викінчено характеризують мовну норму, встановлюють її наповнюваність, уяскравлюючи буттєвість українського слова в третьому тисячолітті. У нашому матеріалі пропонуємо етюд «Водохреще – Водохреща», підготовлений професором Світланою Павлівною БИБИК, уперше опублікований у цьому фаховому виданні.

А на добру згадку про новорічно-різдвяні свята –  чудові світлини «Буковинської коляди» та «Маланки-фест».

  • Святвечір чи свят-вечір?

    Святвечір чи свят-вечір?

    Однослівну назву вечора напередодні Різдва, або Святого вечора, досі пишуть неоднаково: у тлумачному одинадцятитомному «Словнику української мови» її подано як абревіатуру святвечір (див.: т. IX, с. 101), а в «Українському правописі» та деяких орфографічних словниках української мови – як складний іменник свят-вечір (Свят-вечір), що пишеться через дефіс (див.: Український правопис. – К. : Наук. думка, 2007, § 26, п 2.1, а). Непослідовність у передаванні цієї назви відбиває мова художніх творів, пор.:

    Увечері, на святвечір, зібралися до нас гості... (М. Коцюбинський); На святвечір, як це бувало кожного року, бондарівський Андрійко приніс тітці Катрі вечерю (А. Головко); На святвечір, коли криничанські діди виходять кликати мороза вечеряти, посилають надвір і Данька (О. Гончар); Тоді старий Горицвіт обійде з хлібом, яким першим саджали у піч, усю пасіку, окропить її колоссям з снопа, що в святвечір на покуті стояв... (М. Стельмах); Поніс я на свят-вечір кутю рідному дідусеві (О. Ковінька); Ще на свят-вечір, коли пеклося й варилося до святої вечері дванадцять страв, брала ґаздиня з усіх мисок по ложці, пекла з того всього книшик та й ховала той книшик аж до Юрія (Г. Хоткевич).

    Орфографічні словники 90-х років XX – першого десятиліття XXI сторіччя подають іменникову назву вечора напередодні Різдва разом, але з малої літери.

    У мовній практиці двох останніх десятиріч переважає правопис однослівної назви цього вечора також разом, але здебільшого з великої літери, особливо коли йдеться про нього як християнське свято, пор.:

    Картина... відображає момент, коли зняття облоги Замостя в день святвечора 1648 року Богдан Хмельницький урочисто вступає до Києва (Україна молода, 14.04.2010); Увечері напередодні Різдва в кожній оселі готували 12 пісних страв, серед яких обов’язково мала бути кутя. Тому в народі цей вечір називали Святвечором, Багатим вечором, Багатою кутею, чи Вілією (Свята, традиції, звичаї українською народу); Святвечір, який переходить у Різдво Христове, – ці одне з найбільших християнських свят, що традиційно називаємо Різдвяними (Голос України, 06.01.2012).

    І це цілком логічно, бо вона є абревіатурою, утвореною зі скороченої прикметникової основи Свят- та іменника вечір.

    Отже, однослівну назву, співвідносну зі словосполученням Святий вечір, потрібно писати разом і з великої літери тобто СВЯТВЕЧІР.

    (Катерина Городенська)

  • Різдва Христового, а не Різдва Христова

    Різдва Христового, а не Різдва Христова

    У публікаціях на різдвяну тематику трапляються вживання до Різдва Христова, від Різдва Христова, крім Різдва Христова і под., у яких використано форму Христова подібно до російської мови, пор.: от Рождества Христова, до Рождества Христова.

    В українській назві свята Різдво Христове форма Христове – це форма середнього роду присвійного прикметника, утворена від імені Христос. Як відомо, у непрямих відмінках присвійні (короткі) прикметники мають закінчення повних прикметників, тобто -ого (родовий відм.), -ому (давальний і місцевий відм.), пор.:

    батьків – батькового, батьковому і т. д.; Петрове – Петрового, Петровому і т. д.

    Тому й форму середнього роду присвійного прикметника Христове потрібно відмінювати як повні прикметники середнього-чоловічого роду, а саме:

    Різдво Христове – Різдва Христового, Різдву Христовому, Різдвом Христовим, (по) Різдву Христовому (Христовім).

    Отже, в українській мові правильно вживати до Різдва Христового, від Різдва Христового.

    (Катерина Городенська)

  • Водохреще – Водохреща

    Водохреще – Водохреща

    Надходить ще одне зимове свято – Хрещення Господнє, або скорочено – Хрещення, також поширені в народі назви Йордан, Богоявлення, Водохрестя, Водосвяття, Епіфанія, яке відзначатимемо 19 січня.

    Називають цей день і за обрядовою дією Водохреща (Водохрища) чи Водохреще, Водохрещі.

    А як правильно, – спитаєте Ви?

    Подібні за звуковим складом форми відбивають загальну символіку свята. Насамперед за повір’ям річкова вода опівночі набуває особливої сили, стає цілющою, тому що в ній купався в цей час колись сам Господь – Христос, приймаючи Таїнство Хрещення. За традицією священики після відправи Божественної літургії та проголошення канонічних молитов здійснюють Таїнство Великого Освячення води хрестом на спомин хрещення Ісуса Христа. Поширена традиція, коли в тих регіонах, де на Хрещення міцні морози чудово покривають кригою місцеві водойми, процесія Хресного ходу «на Йордан» провадить богослужіння перед зображенням св. Хреста, який вирубують як ополонку.

    Отож корені слів Христос і Хрест (Господній) спричинили варіантність назв свята Водохреще, Водохреща (Водохрища).

    «Український орфографічний словник» (Київ, 2009) подає лише одну основну форму Водóхреще (родовий відмінок – Водохреща, наприклад: піду до храму святити воду на Водохреще, діждати Водохреща, провадити обряд Водохреща). Форму Водохреще як основну подає і «Словник української мови» в 11-томах (академічний). Розібратися з варіантністю форм називного відмінка Водохреще чи Водохреща допомагає «Словар української мови» за ред. Б. Грінченка (т. 1, с. 247):

    власне свято Богоявлення правильно називати за формою однини «Водóхреще», «Водóхрище», за формою множини «Водохрещі», а от дні, коли вважалося, що вода свята, цілюща у всіх природних джерелах, – іменувати за формою множини «водохрища».

    Так і зійшлися у народному мововжитку всі ці назви, стали взаємозамінними, правда, ключовою серед них залишилася Водóхреще.

    (Світлана Бибик)

  • Різдвяні святкИ, а не свЯтки

    Різдвяні святкИ, а не свЯтки

    В українській мові слово святки узвичаєне в трьох найвідоміших словосполученнях: різдвяні святки, великодні святки та зелені (троїцькі) святки. Ними називають і саме свято, відзначуване церквою та людьми, і дні, упродовж яких воно триває.

    Різдвяні святки – це прославляння народження Сина Божого Ісуса Христа і дні від Різдва до Водохрестя, напр.:

    Надходили різдвяні святки (І. Нечуй-Левицький); Минули різдвяні святки (І. Нечуй-Левицький).

    Великодні святки – це святкування воскресіння Ісуса Христа і тиждень, що триває після Великодня, напр.:

    – Христос Воскрес! з святками будьте здорові! – сказала Параска, переступаючи через Каидашів поріг (І. Нечуй-Левицький); Після великодніх святок гінці з Запоріжжя дали звістку, що Богдан Хмельницький повертається вже від кримського хана (О. Стороженко).

    Зелені (троїцькі) святки – це свято, яке відзначають на п’ятдесятий день після Великодня, і дні, коли воно триває, напр.:

    Раз перед зеленими святками Кайдаш послав Лавріна до млина (І. Нечуй-Левицький); Минулися і троїцькі святки – не носила Господь милосердний дощу... (Г. Квітка-Основ’яненко).

    Сьогодні в офіційних привітаннях ширше вживають слово свято у формі множини, а саме різдвяні свята, великодні свята, зелені свята. Проте припускаються помилок у наголошуванні слів свЯтки і свЯта, бо вимовлять зі свЯтками під впливом російської мови (пор. рос. свЯтки) та зі свЯтами, усупереч нормативному наголошенню святА, зі святАми.

    Отже, українською мовою правильно вживати

    різдвяні святкИ, з різдвяними святкАми, різдвяні святА, з різдвяними святАми,
    великодні святкИ, з великодніми святкАми, великодні святА, з великодніми святАми,
    зелені святкИ, із зеленими святкАми, зелені святА, із зеленими святАми.

    (Катерина Городенська)

  • Хто ви – віруючий, вірний, вірник чи вірянин?

    Хто ви – віруючий, вірний, вірник чи вірянин?

    Нещодавно, за панування атеїзму, безбожництва, занепадали слова на позначення людей, які неухильно дотримуються якоїсь віри, релігії. Зі здобуттям незалежності українці почали повертатися до своїх духовних джерел – до християнства. І ожили слова, котрі називають людей духовно багатих, вірних Богові. Людину, яка визнає існування Бога, особу релігійну, іменують по-різному.

    Досить поширеними є слова віруючий, віруюча, яких уживають переважно у множині:

    Зіновій-Богдан опустився на праве коліно перед панотцем, як годилося віруючому, прийняв благословення і мовчки торкнувся устами благословляючої руки (Іван Ле); 3 позицій сектанта-фанатика богослов Вейс намагається розв’язати всі основні питання життя віруючого («Людина і світ»); Я віруючий – вірую без фанатизму, але твердо («Людина і світ»); Енергетичне об’єднання розуму і серця настає у віруючого, коли він починає молитися «від серця» (в йозі це називається «перенести розум у серце») («Людина і світ»); – Вона віруюча?! (Григорій Тютюнник); Віруючих було більш і, зібравшись цілою низкою, пішли вони дивитися на чудо, що з з’явилося на замчищі (Панас Мирний); – На нас оглядалися ченці й віруючі (Юрій Яновський); У великій кімнаті на дерев’яних лавах сиділо щось із двадцятеро віруючих (Семен Журахович); Загальновідомо, що різні віруючі і читають, і розуміють Біблію по-різному («Людина і світ»); Із кожних п’яти віруючих на землі лише один – християнин, а чотири належать до інших, нехристиянських релігій («Людина і світ»); Двічі – у 30-х і 60-х роках – церкву руйнували войовничі атеїсти. І ось нове її відродження: за ініціативою й на кошти віруючих («Голос України»); Ми не посягаємо на чуже, ми бажаємо справедливості, тому і прагнемо створити Помісну Українську Православну Церкву. Цього воліють віруючі, священики, влада, Президент (Микола Степаненко).

    Більшою мірою відповідають духові української мови слова вірний, вірна, яких уживають переважно у формі множини:

    Повні краси були ці хори вірних і священиків на переміну... (Михайло Грушевський); На небі, кажуть папи, для вірних, для римо-католиків – самий рай... (Остап Вишня); – Діє Румунська [греко-католицька церква], яка нараховує близько 1 мільйона 800 вірних («Людина і світ»); А ось і «церков Богданова» в Суботові. Доглянута руками вірних Київського патріархату, сяє золотом іконостас, з правого боку при вході мовчки мовить до наших душ білий-білий саркофаг з уявним прахом гетьмана (Настка Ковалівна).

    У сучасній українській літературній мові спостерігаємо тенденцію оформлювати перехід прикметників в іменники завершеними морфологічними засобами, тобто за допомогою іменникових суфіксів і закінчень. Тому й іменник вірні з прикметниковим оформленням перетворився на «справжній» іменник вірники, наприклад:

    Воістину, Бог єдиний. Проте вірники його, хоч і складають, як людство, єдність, але єдність в багатоманітності народів (Борис Олійник); Закінчилось поминальне богослужіння. Загасили свічки, і всі вірники підійшли до мисок і торб, щоб занести їх на парохію (Іван Чендей); Піп Серафим дзенькає у всі дзвони, зовучи своїх вірників на Великодню відправу (Олександр Маркуш).

    Останнім часом дедалі частіше (особливо в усному мовленні) іменують людей, вірних Богові, словом віряни.

    (Іван Вихованець)

  • Боже, Україну збережи, Господи, помилуй нас

    Боже, Україну збережи, Господи, помилуй нас

    Звертаючись у молитвах до Господа Бога, дехто вживає форму Господе, очевидно, під впливом форми Боже. ПОТРІБНО ЗАПАМ’ЯТАТИ, що слово Бог і назви, які його замінюють (Вседержитель, Господь), у кличному відмінку мають різні закінчення. Відповідно до правил чинного українського правопису (див.: Український правопис. – К. : Наук. думка, 1998, § 53, п. 1,2) слово Бог приєднує закінчення (Боже), а Вседержитель – закінчення (Вседержителю). Виняток становить назва Господь, бо вона єдина з іменників II відміни, що вживається із закінченням , пор. у молитвах: Господи, помилуй, Господи, помилуй, Господи, помилуй нас.

    Отже, звертаючись до Бога, уживайте форми Боже, Вседержителю, Господи.

    (Катерина Городенська)

  • Дозвольте запитати: «Чи наступаюче буває свято?»

    Дозвольте запитати: «Чи наступаюче буває свято?»

    Українці люблять віншувати своїх друзів і знайомих як у свята, так і напередодні свят. На жаль, нерідко використовують у передсвятковий час неукраїнський вислів з наступаючим святом. Замість нього варто вживати напередодні свят таких привітань без позначення часової наступності, як

    Вітаю з передсвятом або Вітаю зі святом,
    Вітаю з Новім роком,
    Вітаю з Різдвом Христовим,
    Вітаю з Великоднем.

    Отже, у нас наступаючих свят не буває!

    (Іван Вихованець)

  • Порада вам проста: святкуйте не свЯта, а святА

    Порада вам проста: святкуйте не свЯта, а святА

    У словниках української мови форму множини іменника свято подають із двома наголосами: свЯта і святА.

    Постає питання: якому наголошенню варто віддати перевагу?

    Завважимо, що останнім часом диктори радіо й телебачення чомусь надуживають наголошенням на першому складі: свЯта (множина).

    В українській мові наголошення слів і форм слів відіграє велику роль у розрізненні їхніх лексичних і граматичних значень. Нерідко однакові за звуковим складом слова або їхні форми протиставляються тільки наголосом.

    Наголошення свЯта (родовий відмінок однини) і святА (називний відмінок множини) чітко виокремлює відмінкові форми однини і множини.

    Тому таке наголошення, що диференціює відмінкові форми того самого слова, є закономірним, а отже, основним. Ним потрібно й послуговуватися у мовленні.

    Проте у сполуках із числівниками два, три і чотири наголос припадає на перший склад, наприклад: два свЯта, три свЯта.

    (Іван Вихованець)

  • Казала Настя, що чекає й очікує щастя

    Казала Настя, що чекає й очікує щастя

    Дієслова чекати й очікувати то зближуються своїми значеннями, то віддаляються одне від одного. Якоюсь мірою можна вважати, що вони функціонують як синоніми. Відразу впадає в око, що дієслово чекати набагато вживаніше, ніж очікувати.

    ЧЕКАТИ найчастіше виражає значення «перебувати де-небудь, щоб побачити когось, зустрітися з кимсь; розраховувати на прихід кого-небудь, появу кого-небудь або чого-небудь»:

    Олександра давно вже зварила вечерю і чекала чоловіка (Михайло Коцюбинський); Я чекаю на тебе при каганці і співаю (Василь Стефаник); Негаразд Ліля робить, що мені не пише, я дуже чекаю на її лист (Леся Українка); Ми чекаємо машину (Юрій Яновський).

    У цьому ж значенні вживається й дієслово ОЧІКУВАТИ, наприклад:

    Вже і з полудня звернуло, а вони ще не обідали – очікували на новаків (Анатолій Свидницький).

    У значенні «надіятися на кого-небудь, що-небудь, сподіватися чогось» ЧЕКАТИ й ОЧІКУВАТИ також перетинаються, порівняйте:

    Як і чекала Олеся, Пронька незабаром відстав, але Павлик плив поряд (Олесь Донченко); Коли життя ти не учасник, А тільки свідок віддаля, – Дарма чекатиме прекрасних Від тебе подвигів земля (Максим Рильський); – Але чекають ще більших морозів (Олександр Довженко); Люди тут стоять на тротуарах і чекають, хто запропонує роботу (3 газети); А чого ще чекати від імперських слуг? (З газети); ...нетерпляче очікували, що ж сьогодні принесе радіо з фронту (Яків Баш); Причаївшись, він очікував (Олександр Довженко); Кажуть, що Гохман дещо заскочений реакцією на його виступ. Він очікував дискусії на цю тему і навіть назвав свій виступ «Справедливість для німців» (3 газети).

    Проте між дієсловами ЧЕКАТИ й ОЧІКУВАТИ є певна відмінність. «Очікувати» часто супроводжуване значеннєвим відтінком психологічної напруги і меншої тяглості дії.

    (Іван Вихованець)

  • Кого чекаємо – гóстей чи гостéй?

    Кого чекаємо – гóстей чи гостéй?

    Приємно стрічати гостей. Звичайно, коли йдеться про гостей бажаних. І неприємно, якщо непокоять нас, завдають прикрощів непрохані гості. Та й долучається до цього лиха нерідке порушення літературних норм наголошування іменника гість у формах множини.

    Ось як подають деякі словники наголошувальну долю слова гість у множині: гóсті (називний відмінок), гостéй (родовий відмінок), гóстям і гостям (давальний відмінок), гостéй (знахідний відмінок), гóстями і гостями, гíстьми і гістьмú (орудний відмінок), (у) гóстях і (у) гостях (місцевий відмінок), гóсті (кличний відмінок). Спостерігаємо нестійкість, зміщення наголошування. Наголос на закінченнях у родовому, давальному, знахідному, орудному й місцевому відмінках множини постав під впливом російської мови.

    А потрібно вживати відмінкових форм множини іменника гість із наголосом на першому складі:

    гóсті (називний відмінок),
    гóстей (родовий відмінок),
    гóстям (давальний відмінок),
    гóстей (знахідний відмінок),
    гóстями і гíстьми (орудний відмінок),
    (у) гóстях (місцевий відмінок),
    гóсті (кличний відмінок).

    Отже, ліпше бувати в гОстях, аніж у гостЯх.

    (Іван Вихованець)

  • Люди зустрічаються, а помилки трапляються

    Люди зустрічаються, а помилки трапляються

    Надто часто мовці використовують дієслово зустрічатися (зустрітися, зустрінутися) там, де його має заступати дієслово траплятися (трапитися). Порушення літературних норм у цьому разі зумовлене впливом російського слова встречаться, яке вживається порівняно з українським зустрічатися набагато ширше.

    Українське ЗУСТРІЧАТИСЯ (зустрітися, зустрінутися) стосується випадків, коли люди (рідше інші істоти) зіходяться, бачаться, бувають де-небудь разом або рухаються навпроти когось. Наприклад: 

    Зустрілась їй жінка, на плечах похилих несе щось, убога така (Леся Українка); Ми на вулиці зустрілись... (Павло Тичина); Сказать їй хочу так багато, а як зустрінуся мовчу (Володимир Сосюра); Зустрілись козаки й татари там, де могили над Дніпром... (Володимир Сосюра); До самого села не зустрілося жодної душі, тільки кам’яні хрести біліли над шляхом (Олесь Гончар).

    Іноді замість особи виступають при дієслові ЗУСТРІЧАТИСЯ (зустрітися) назви частин її тіла (руки, очі та ін.). Наприклад:

    У потиску зустрілись дружні руки (Максим Рильський); Пархоменко звісив голову й зустрівся з колючими очима молодого чоловіка з тонкими губами (Петро Панч).

    Дієслово ТРАПЛЯТИСЯ (трапитися) поширюється на інші, ніж слово ЗУСТРІЧАТИСЯ (зустрітися, зустрінутися), ситуації. Здебільшого його вживають у значенні «відбуватися, діятися; бувати, бути, випадати». Наприклад:

    Так отак-то трапляється в світі. Думав жити, поживати Та Бога хвалити, А довелось на чужині Тілько сльози лити! (Тарас Шевченко); Вона була тільки тоді щаслива, як допрошувалась в гості до батька, та й те траплялось дуже рідко (Іван Нечуй-Левицький); Рідко траплявся такий щасливий рік, щоб не було пожежі в місті (Іван Нечуй-Левицький); В житті людини можуть траплятися такі випадки, що без болю їх згадувати неможна (Григорій Тютюнник).

    Дієслово ТРАПЛЯТИСЯ (трапитися) передає також значення «несподівано з’явитися, прийти». Наприклад:

    Тут самим нічого їсти, а, борони Боже, трапиться гість, тоді чим хоч приймай... (Михайло Коцюбинський).

    І нарешті, наведемо ще значення «доводитися, мати нагоду». Тут форма третьої особи однини дієслова ТРАПЛЯТИСЯ в ролі допоміжного засобу поєднується з неозначеною формою основного дієслова. Наприклад: 

    Ніде мені не траплялось бачить такої ясної зеленої трави, такого густого зеленого листу на дереві, як у Карпатах (Іван Нечуй-Левицький).

    Звідси випливає, що дієслово ЗУСТРІЧАТИСЯ (зустрітися, зустрінутися) звичайно пов’язане з назвами людей, а ТРАПЛЯТИСЯ (трапитися) – здебільшого з абстрактними іменниками.

    (Іван Вихованець)

  • Три незабутні і три незабутніх зустрічі

    Три незабутні і три незабутніх зустрічі

    В українському вжитку читаємо і чуємо два довгі роки і два довгих роки, три незабутні зустрічі і три незабутніх зустрічі, чотири літні вечори і чотири літніх вечори. Дехто сприймає прикметникове означення у формі родового відмінка множини як помилку, бо воно не узгоджене з іменником. Проте вживання такого означення в сполуках із числівниками два, три, чотири – не помилка, а спадок від попередніх періодів розвитку української мови. Воно з’явилося під впливом сполук із числівником п’ять і більше.

    Чому? А тому, що цей числівник у називному-знахідному відмінку, на противагу числівникам два, три, чотири, керує іменником, а саме потребує залежного іменника у формі родового відмінка множини, напр.:

    п’ять днів, шість вечорів, сім книжок.

    Із ним узгоджується прикметникове означення, пор.:

    п’ять сонячних днів, шість довгих вечорів, сім цікавих книжок.

    Ця форма означення поширилася ще в староукраїнській мові на сполуки із числівниками два, три, чотири, незважаючи на те що в них уже було означення у формі називного відмінка множини. Ось так з’явилося неузгоджене з іменником означення у формі родового відмінка множини в сполуках на зразок

    два щасливих роки, три незабутніх зустрічі.

    У сучасній українській літературній мові обидві форми прикметникового означення в сполуках із числівниками два, три, чотири – правильні й активно вживані. Обмежень у виборі якоїсь із двох відмінкових форм немає. Практики відзначають лише переважне вживання означення у формі називного відмінка множини з іменниками жіночого роду (дві маленькі дівчинки; три бурхливі ріки) і означення у формі родового відмінка множини – з іменниками чоловічого та середнього роду (два вишиваних рушники; чотири українських села). Проте це не означає, що з другою формою означення такі іменники не можуть поєднуватися.

    ПРАВИЛЬНО ВЖИВАТИ дві маленькі дівчинки і дві маленьких дівчинки; три бурхливі ріки і три бурхливих ріки; два вишиваних рушники і два вишивані рушники; чотири українських села і чотири українські села.

    (Катерина Городенська)

  • У нашій мові – ні! – не маємо отого «Давайте заспіваємо!»

    У нашій мові – ні! – не маємо отого «Давайте заспіваємо!»

    За чужомовними зразками потрапляють до усного мовлення, а звідти й до писемного характерні спонукальні вислови. На жаль, їх намагаються закріпити в наших тлумачних і перекладних словниках і навіть у граматиках, щоправда, переважно із зазначенням їхнього розмовного забарвлення. Спонукальне значення в цих висловах передають поєднання підсилювального елемента ДАВАЙ або ДАВАЙТЕ з дієслівними особовими формами майбутнього часу чи з інфінітивом. Такі вислови виражають заклик до спільної дії або наказ чи спонукання до дії, звернені до інших осіб, наприклад: давай пообідаємо, давай відпочинемо, давайте напишемо, давайте заспіваємо, давайте працювати. Упадає в око не притаманна синтаксичному ладові нашої мови важка побудова звичайнісінького розмовного вислову.

    Маємо позбуватися не властивих українській літературній мові синтаксичних конструкцій для вираження спонукальності. Тут доречно використовувати прості форми, наприклад, першої особи множини дієслівного наказового способу, які так виразно передають різновиди спонукальності.

    Отож УЖИВАЙМО викінчені форми ПООБІДАЙМО, ЗАСПІВАЙМО, а не вислови на зразок давай пообідаємо, давайте заспіваємо.

    Наприклад: Заспіваймо пісню веселеньку Про сусідку молоденьку. Про сусідку заспіваймо, Серце наше звеселяймо! (Українська народна пісня); – Ходім лишень в малу хату, Поки випрягає Воли батьку (Тарас Шевченко); Так, плачмо, браття! Мало ще наруги, Бо ще душа терпіти силу має; Хай серце плаче, б’ється, рветься з туги, Хай не дає спокою, хай палає (Леся Українка); Живімо ж всі, поки життя Дає нам світлі почуття, Хвилини щастя, забуття, – Не буде вороття (Микола Вороний); Посидьмо тут одну хвилину (Степан Васильченко); Ходімо тепер до мене (Ірина Вільде); Іван узяв ту руку, мов крижину: ходім зі мною, доленько, ходім (Ліна Костенко); Згадаймо вульгарно-соціологічне «коментування» у виданнях 30-х років, згадаймо неповні, «процензуровані» видання років 70-х (Іван Дзюба).

    (Іван Вихованець)

Утверджуймо українське слово в повноцінному його звучанні в будень і на свято, 
у кожну хвилину нашого розмаїтого життя!

Авторизуйтесь на сайті щоб мати можливість залишити коментар

ORCID: 0000-0002-1858-9269

ORCID (англ. Open Researcher and Contributor ID) — єдиний міжнародний реєстр учених для коректного цитування статей.

Перейти

Researcher ID: C-2286-2017

ResearcherID – ідентифікатор ученого (дослідника), що дає змогу формувати список власних публікацій.

Перейти

Google Scholar

Академія Google (англ. Google Scholar) - безкоштовна пошукова система за текстами наукових публікацій.

Перейти